Так склалося, що я дуже багато завдячую польській культурі і польській мові, через яку запізнався з безліччю класичних творів, яких у нас в той час, та ще й досі, не переклали. Подивився я також безліч фільмів, що в совєтську епоху нам були недоступні. І для мене поляки завше були доволі близькими. А головне, що польська мова не була агресивною щодо української, бо дозволяла легко і безболісно обмінюватися різними словами, які лягали, як влиті, в нове мовне русло.  

  В недавньому польському законі є, звісно, й здорове зерно – це заборона вживати «польські концентраційні табори смерті». Бо які ж вони польські? Але вираз «польські концентраційні табори» можна вживати? Я про Домб'є, Березу Картузьку і Явожно, через які пройшли десятки тисяч українців. А в Березі ще й чимало євреїв-комуністів відбувало покарання.     Не надто від концентраційних відрізнялися табори з інтернованими вояками армії УНР, бо мерли вони там, як мухи.  

  Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком. Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.  

  Пішов гуляти інтернетом мій блог про те, що росіяни – єдиний слов'янський народ, який не має коляд. Дивує реакція читачів, які щодо цієї думки заперечень не мають, тим більше, що я підкріпив її цитатами російських етнографів, зате просто хором заволали, що росіяни не слов'яни, а угро-фіни.  

  Минулого тижня окрім святкування мали ми дві резонансні події, які сколихнули інтернет: відмова відспівати українського хлопчика московським попиком і вбивство юриста Ірини Ноздровської.   Про темне похмуре дно московського-кагебістського патріархату написано за останні дні вже багато, і не хочеться повторюватися.  

  Як казав дєдушка Лєнін, «из всех искусств для нас важнейшим является кино». А тому мусимо з більшою серйозністю ставитися до творців фільмів.   Звісно, приклад, який я наведу, дрімучий і для Європи був би диким. Там з великими людьми ніхто не церемониться. У французькому фільмі «Anton Tchékhov 1890» голий письменник ганяє за коханкою, у фільмі про Пабло Неруду показано, як він ховається від хунти в компанії проституток.  

 

 

  Відколи тато переїхав зі Станіславова до мене у Винники, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи йому чогось не бракує. Коли я його про це запитував, він незмінно відповідав:   – Та нє, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.   – Але ти буваєш сумний.   – Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.  

  Для мене назватися незнайомій людині письменником – це однаково, що наркоманом. Або алкоголіком. Ну, ви бачили колись такого чоловіка, щоб сказав: дуже приємно, а я алкоголік.   Коли питають, то є відмазка – журналіст. І коли потрапляю в товариство незнайомих людей, то знайомому, який мене туди заволік, кажу: тільки не кажи про мене нічого. Я сам скажу. І на питання «чим займаєтеся?» відповідаю: журналістикою.