Сміття настільки затиснуло існування кожного у непробивну блокаду, що залишається тільки одне – зуміти пояснити собі, що це файно, принаймні тому, що так має бути, принаймні тому, що інакше бути не може. 

Франко ж подібний на Ісуса. У тому сенсі, в якому Бог-Творець захотів побути людиною і пройти усе людське на собі. Своїм життям, яке невідривне від писання, Франко проекспериментував все те, на порозі чого стояв увесь наш народ. І показав, що все це дуже надовго.

Єдина надія на дисидентів. Хоч би тому, що саме вони у всі часи робили щось абсурдне з погляду системи, яке не давало системі перетворитися на цілковитий абсурд.

Читати великий роман про себе і для себе, розуміти, де ти є, і не мріяти про можливість життя у інший час, у іншому місці.

УЗЕ, потім УРЕ. Новітньої ж української енциклопедії ще нема. Може, енциклопедій вже взагалі не буде, а може ще не розвинулася та впевненість, яка викликає потребу оенцилопедитися, уенциклопедитися. 

Все не так просто. Навіть не знати, у чому сповідатися. Гордість, захланність, хіть, заздрість, обжерливість, гнів і лінивство офіційно стали не тільки невід'ємними правами особи, але й запорукою науковообгрунтованого успіху і загальної поваги. 

На нашому велетенському континенті, набагато довшому, ніж ширшому, якраз довгому орієнтирові – із заходу на схід – найбільше не пощастило. 

Ясно, що пам'ятник потрібний. Ясно, що це варто зробити тепер. Але ж не так – всупереч громадській думці, помпезно, дорого, убивчо і нищівно.

Росія – це вірус. Убивчий і заразний. І кожен з нас інфікований цим вірусом. Як гепатитом або ще чимось дивним. Всі ті, що трохи далі від нас, вважають нас закономірною Росією, бо ми заражені. Вони ще не розуміють, що вірус передається усіма способами. Росія прийде у невидимій формі, як гепатит. Вона не відчепиться.

Довкола була страшна брехня. Переважна більшість людей мало що мала. Всюди були вороги і небезпеки. І розуміння безпомічності в разі чогось небезпечного і безсилля щось змінити