Про різдвяні чудеса на виставці «Гуцульське Різдво» у Національному музеї ім. А. Шептицького    

  Свято наближається, а відчуття свята немає… Десь глибоко у надрах мого тіла зламалася кнопка, що запускає святкове нервове збудження. Тіло стало резистентним до великих доз святкової мішури. Мене більше не беруть новорічні вітрини і різдвяні базари. І «нова радість» чомусь більше не стає. Свято наближається, а відчуття свята немає…  

  Вранці 19 грудня місто пахло мандаринами і повнилось дивним шелестом, коли усі його мешканці одночасно розгортали свої пакунки від Миколая.  

  Якщо б я молилась щоранку, то обов'язково промовляла б молитву за здоров'я винахідника Інтернету. Це дякуючи йому я можу, не виходячи зі своєї спальні і не вилазячи зі своєї піжами, домовлятись за презентацію у Харкові, планувати ґастролі в Америці, купувати права на переклад у французького видавництва, яке має свого реґіонального представника у Ризі. Дякуючи йому отак за останні півроку я переїхала на ПМЖ у фейсбук.  

 

 

Стосунки України і Росії – це не політика, а чиста психологія. Чи радше патопсихологія.     У стосунках пара перебуває від 1654 року. В анамнезі багато взаємних травм, образ, претензій. Випадок складний і заплутаний, може призвести до психозу або третьої світової війни.

  У мені бореться буддистка з терористкою. Я готова про-щати і про-клинати водночас. Дві взаємовиключні тенденції, що розривають мене зсередини, проявились зовні на Майдані – одна команда поїла «беркутівців» чаєм, інша кидали в них коктейлі Молотова. Обидві пригощали ворога напоями, які суттєво відрізнялися за змістом і формою подачі.   Тож все таки, треба було терпіти наругу чи підпалювати священну суміш у пляшках з-під пива?  

  Я не хочу жити в країні, якою керують моральні виродки – серійні вбивці, казнокради і зрадники. Колись моєю країною правили Ярослав Мудрий і Святослав Хоробрий, а тепер вона опинилась в руках Арсенія Кулявлоб і Олександра Мерзенного. Мені терміново потрібне «знеболювальне або снодійне», люстрація або еміграція…