Музеї, бібліотеки, сакральні споруди, історичні будівлі не становлять жодної воєнної загрози, проте саме вони часто стають мішенями ворожих обстрілів — бо є носіями історичної та культурної пам’яті, яку так прагнуть стерти загарбники.

Інґеборґ Бахман загострено відчувала світ, і так само репрезентувала його; вона людина непевної (по)воєнної епохи, тож відбиток тієї доби залишився в багатьох її творах: десь прихований між рядками, а десь – винесений на поверхню.

Дуже знайомі звороти, гармонія проста, але використана настільки досконало, що лише звертаєш увагу, наскільки розквітчана вокальна партія. Вербицький був цілком академічним, але він не відривався від народного, питомого. І це те, що нам потрібно.

Діалог мистецтвознавиці Діани Клочко та правнучки Олекси Новаківського – Дзвенислави Новаківської, яка фахово реалізується у сфері лідерства та трансформації, про сучасну перспективу бачення малярства Олекси Новаківського і розуміння його досвіду проживання війни 100-літньої давності.

Сучасний український театр впливає на війну не менш потужно, ніж вона на нього, – практично та ідеологічно, відстоюючи власні кордони та допомагаючи їх відстоювати співвітчизникам, роблячи вибір тут і тепер, спрямований на досягнення свободи, розповідаючи про війну за межами нашої країни.

Ніл Хасевич: "Як довго залишиться бодай одна краплина моєї крови, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. ... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Слава Україні!"

Ольга Кульчинська і Андрій Жилиховський у фіналі вийшли на сцену під аплодисменти публіки у футболках з державним гербом вільної України – Тризубом. Цей символ «Слави України!» зрозумілий німецькій авдиторії і викликав бурхливу підтримку – Брава, Браво, Браві!

Тепер, коли відбувається зміна всіх цінностей і орієнтирів, важливо пам’ятати про свої бажання і не зраджувати їм. Цей проєкт – нагадування кожному, що наші мрії здійснюються, тому варто детально уявляти місце, обставини і свій стан.