а верховодяча партія польска.
Що Галичина — як сказав посол Романчук недавно в радї державній — остає в "хронічнім станї виїмковім", свідчать о тім нотовані раз-у-раз по дневниках заборони віч селяньских. В остатних днях знов заборонено два віча — в Яслї, що мало відбутись 24-ого, і в Короснї, що мало відбути ся 25-ого с. м.
Посол д-р Леваковскій — як звістно — поставив був при кінци сеї сесії ради державної внесенє в "колї польскім", щоби позволено єму внести в палатї интерпеляцію до правительства в справі систематичних а безпідставних заборон віч селяньских. Над внесенєм вивязала ся в "колї" довга дискусія, всї бесїдники посли засудили рух селяньскій і однодушно ухвалили: не позволити послови Леваковскому поставати интерпеляції. В додатку ще "коло" польске — в цїли аґітаційній оголосило в консервативних дневниках всї ті промови в "колї'', не подавши промови посла Леваковского.
Поведенє "кола" в тій справі викликало не лиш огірченє серед селяньства, але і критику в дневникарстві — і то не лише в дневниках демократичних польских, але і в загалї в австрійских. Між иншими помістила Wiener Allgem. Zeitung — часопись навіть кокетуюча з Поляками — статью, котра заслугує на те, щоби звернути на неї увагу.
Wiener Allgem. Zeitung пише:
"На довго перед тим, заки кн. Ліхтенштайн [на остатній сесії ради державної — Ред.] знайшов нагоду розвинути свою теорію о дїдичній провідній роли шляхти, виразив тую саму гадку в поетичній формі Жигмонт Красиньскій, поет аристократичної Польщі. "Вести буде нарід у війнах той, хто уміє вести — шляхта польска, богата побідами" cпiвaв ґраф-поет, а шляхта у всїх дїльницях колишної польскої речипосполитої до нинїшного дня держить ся того заповіту. Чи консерватисти чи ліберали, чи клєрикали чи вільнодумцї — всї були завсїгди згідні в судорожнім намаганю: спиняти еманципацію люду і не випускати єго з шляхотскої опіки. Упривілеєвані підпори трону і престола мали завсїгди також сильну поміч від держави й церкви — і при их помочи було им можливо спинити кождий рух еманципаційний між польским селяньством. Тілько раз — в роцї 1846-ім — тая поміч не дописала, то й зараз "сїм молодших братів", селяне, взялись за дїло, щоби при помочи кіс і нoжiв спекати ся упривілеєваних провідників.
"Але шляхта нїчого не навчила ся і нїчого не забула. Она не навчила ся — дати селянинови бути чоловіком, і не забула, що той селянин колись піднїс на неї руку. Шляхта не бачить того і не хоче бачити, як идея прав людских — хоч аж о сто лїт пізнїйше — промощує собі через глубоку темряву дорогу також і до польского селяньства; шляхта цупко держить ся фікції о дїдичнім, самим Богом їй удїленім проводї, і зрадником пятнує кождого, хто підкопує єї мниму "місію". Найсвятїйшого чувства люду, єго національного почутя надуживає ся, щоби селяньство оставало в давнім ярмі. Наші "народові традиції" — каже ся — вказують нам ролю провідників, але при тім старанно замовчують велику правду, що через гріхи тих провідників нарід польскій утратив свою свободу, як замовчують і той факт, що під тим проводом польскій селянин до нинїшного дня не міг прийти навіть до свідомости своєї національности.
"Але час поступає невдержимо на перед, а світло свободи починає заглядати в нужденні лїпянки польских сїл навіть крізь густі мраки, якими окружило селян систематичне оглуплюванє люду. Зявляють ся на аренї нові мужі, одушевлені апостоли загальних прав людских; они грубою рукою рвуть утворену з фарисейскої брехнї тканину, котра від соток лїт відгороджує хлопа від впливів загальної культури, а де удасть ся тканину тую порвати, там шляхта зараз бачить ся загроженою від скритого гнїву і глубокої ненависти — від овочів виплеканих в серцях хлопів єї "вітцівскою провідною ролею".
"Польска шляхта жиє в фікції. Як соціяльна квестія — після висказу одного звістного мужа державного — мала спинитись в Боденбаху, так шляхта остає уперто в своїй мрії, що еманципація селян мусить спинитись в Освіцимі. Розуміє ся, від часу до часу предприймають ся проби — немилосердно знищити сю мрію, але в кождім такім випадку шляхта з духовеньством має зараз під рукою виклін, котрий має смілого ворохобника знищити політично і національно.
"До такої смілої проби взяв ся ось недавно демократичний посол д-р Леваковскій. Він мав відвагу — в польскім "колі" піднести жалобу на те, що селянам відоймає ся конституційні их права — забороняє ся селяньскі збори виборчі і знов, як уже стілько разів, веденє виборів до сойму здає ся на жандармів.
"Голос сей подїлав як блискавиця. Всї члени польского "кола", без всякого попередного обговореня справи, сейчас уконституували ся яко наглий трибунал против д-ра Леваковского. "З національного, реліґійного і соціяльного становища єсть се головною зрадою — виймати селян з-під проводу шляхти і духовеньства польского". Старі фрази віджили на-ново а анї один голос не піднїс ся за д-ром Леваковским, хоч анї один посол не мав смілости заперечити наведені д-ром Леваковским факти.
"З національних, реліґійних і соціяльних" мотивів виклято д-ра Леваковского і виголошено засаду, що закони основні не мають прикладатись до польского селяньства. За тим голосували всї, всї — почавши від ультрамонтаньского пралата Хотковского а скінчивши на ліберальнім доктринері Щепановскім. Тож правительство може бути спокійне. Оно може і оно буде вести вибори і переведе в "порученім" єму польским "колом" крузї дїланя; "дїдачні провідники" як доси, так і на дальше будуть заступати интереси селяньства. Але рух, що раз почав плисти, не здержить ся вже, а чим пізнїйше він виступить, тим більше ненависти і огірченя нагромадить ся, тим дужшій він, тим небезпечнїйшій буде. Права людскі не дадуть ся вже на довго спинити перед Освіцимом."
Дѣло
27.07.1895