Нещодавно німецький історик Губерт Вольф дав інтерв'ю, в якому повідомив, що знайшов у нововідкритих архівах Ватикану раніше невідомі документи часів Другої світової війни. Інтерв'ю привернуло увагу до згаданого в ньому листа митрополита Андрея Шептицького від серпня 1942 року до папи Пія XII, в якому він, не ховаючись за натяками та евфемізми, повідомляє про сотні тисяч замордованих євреїв у Львові, Києві та інших містах України і правдиво змальовує всі жахіття нацизму: "Це система брехні, обману, несправедливості, грабежу, карикатури на всі ідеї цивілізації і порядку. Це система до абсурду перебільшеного егоїзму, абсолютно божевільного національного шовінізму, ненависти до всього чесного і прекрасного; ця система становить щось настільки феноменальне, що ступор – то, мабуть, перше почуття, яке відчуваєш при вигляді цього чудовиська".
Читаючи це свідчення – а його варто час від часу перечитувати, щоб розуміти, наскільки тендітною є людська людяність, – не зайве подумати, що могло чекати кир Андрея, коли б цей "лист потрапив у руки тих, які не повинні його читати".
Львів, 29-31 серпня 1942 р.
Святіший Отче,
Я не писав Вашій Святості з тих пір, як ми живемо при німецькому режимі, бо не мав достатньої впевнености, що мій лист не потрапить у руки тих, які не повинні його читати. Сподіваючись, однак, мати в найближчому майбутньому добру оказію, пишу на пробу ці кілька слів в надії, що вони дійдуть до Вашої Святости.
Звільнені німецькою армією від більшовицького ярма, ми відчули деяке полегшення, яке все-таки тривало не більше місяця або двох. Поступово уряд встановив воістину неймовірний режим терору і корупції, котрий з кожним днем стає все важчим і нестерпнішим. Нині цілий край згоден з тим, що німецький режим, можливо, більше за більшовицький режим, злий, майже диявольський. Протягом принаймні року не було дня, коли б не чинилися найжахливіші злочини, вбивства, грабежі і розкрадання, конфіскації і корупції. Першими жертвами цього стали євреї. Число вбитих євреїв у нашім малім краю певно перевалило за двісті тисяч. У міру просування армії на схід число жертв зростало. У Києві за кілька днів стратили до ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Всі невеликі міста України стали свідками подібних масакр, і це триває вже рік. Влада на початках стидалася цих актів нелюдської несправедливости і прагнула заручитися документами, які могли би довести, що винуватцями цих вбивств були жителі краю чи військові. З часом вони стали вбивати євреїв на вулицях, на очах у всього населення і без всякого встиду. Природно, що тлуми християн, не тільки хрещених євреїв, а й "арійців", як вони кажуть, теж ставали жертвами безпричинних убивств. Сотні тисяч арештів, здебільшого несправедливих, тлуми молодих людей, розстріляних без всяких узасаднених причин; невільницький режим, стосований до сільського населення, з якого, крім того, майже всю молодь ув'язнили, щоби змусити її відправитися до Німеччини в якості фабричних чи сільськогосподарських робітників; забирають у селян майже все, що ті виробляють, починаючи з вимоги дати вдвічі більше. Проголошено смертну кару за все, що продасться або купиться напряму у виробників. Неодноразово заявлено про повернення приватної власности – з цих обіцянок нічого не виконано. Навпаки, влада цілковито користується всім конфіскованим більшовиками майном і заявляє, що вся земля є власністю держави. Часто повторювано, що майно приватних осіб є воєнною здобиччю. Вони продовжують, розширюють і поглиблюють більшовицьку систему. Очевидно, серед правителів є чесні люди. Іноді ми навіть зустрічаємо добрих католиків, але переважна більшість усіх присланих до нас чиновників – люди без віри і закону, які дозволяють собі абсолютно невірогідні надужиття. Ставляться до селян, як до негрів у колоніях. Їх шмагають, б'ють по лицю без жодної причини, конфіскують весь харч, який ті несуть, наприклад, щоби дати своїм дітям у місті; і все це робиться з таким браком людського почуття, що аж не віриться в можливість зустріти таких типів. І все ж вони дійсно є. З певних свідчень знаю, що шеф дистрикту, приміром, має пристрасть особисто конфісковувати і викидати в річку все, що він може знайти в кошиках селян, які йдуть до міста. Робить це в час правдивого голоду, який лютував у багатьох селах перед жнивами. І ніхто не сміє нарікати, бо помститься смертю. Нічого не можна з ним зробити, бо має, як кажуть, високу протекцію.
Вірогідний очевидець розповів мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС прибіг здалеку, щоб не пропустити оказії вдарити конаючого, йому невідомого, який був забитий поліцією, бо хотів зробити щось, що їй не сподобалося.
Не хочу множити подібні випадки, яких не почислити.
Це так, ніби зграя лютих чи скажених вовків накинулася на цей бідний нарід. І не тільки селяни чи прості люди так наражені на поличники чи побої. Клерк, якщо він німець, має платню в два-три рази вищу, ніж найвищий урядник не німець, і дозволяє собі відшмагати, наприклад, прокурора.
Поліціянти б'ють гумовими палицями публіку на стаціях, а то й на вулицях. Буває, що на людей випускають поліцейських псів. Часами у цих собак є намордники, але трапляється, що нема.
Незважаючи на наші неодноразові прохання впорядкувати дрібні господарства в сільських парафіях, які при більшовиках були де-факто конфісковані, але не "націоналізовані", як вони говорили, ми нічого не отримали, й асигнування кліру зводяться до пожертв убогих людей. Мушу з великою вдячністю згадати тут про допомогу, яку дають нам німецькі католики через об'єднання, призначене для порятунку німців поза межами Рейху. Українське духовенство отримує, правда, від уряду так зване "ein freiwillige Unterstützung" — 50 РМ [рейхмарок] на місяць, але це радше "політична демонстрація", ніж реальна допомога. Крім того очікуємо, що від того треба буде сплатити 25%. Антикатолицьких законів Рейху до нас поки не застосовують. Священикам дозволено викладати катехизм дітям у школах. Вони не надто анґажуються в проповіді і адміністрування парафій. Хочуть регулювати шлюби, але не в антиканонічному сенсі. Ставиться завдання придиратися до духовенства, як і до всіх громадян, паспортами, дозволами і всіма рестрикційними приписами громадянської свободи, які тільки можна собі уявити. Але дозволено, наприклад, відкривати семінарії. Наша Семінарія і Богословська академія працюють більш-менш нормально. Однак, як дамоклів меч над нашими головами, постійно нам загрожує справжнє переслідування. Мені дозволено щомісячно друкувати офіційний єпархіальний орган, тобто пастирські листи та розпорядження. Їх конфісковують з наймарніших у світі причин. Але мені все ж вдалося видати шість доволі повних номерів, приблизно по 32 сторінки кожен. Мені вдалося скликати Єпархіальний синод, який триває з великими перервами майже цілий рік і дає мені можливість бути в постійному спілкуванні з духовенством єпархії. Монастирі поступово реорганізуються. Однак все це зовсім недостатня противага невимовній деморалізації, якій піддаються прості і слабкі. Вони вчаться красти, вбивати, вони втрачають почуття справедливости і людяности. Я протестував проти гоміциду в пасторських листах – вони, природньо, були конфісковані, але перечитані чотири або п'ять разів перед присутнім духовенством. Я оголосив, що вікарії можуть відлучати від Церкви за гоміцид. Я також протестував ще й листом, написаним Гіммлеру, і намагався застерегти молодь, щоби вони не записувалися в міліцію, де можуть наразитися на обурливі речі.
Але все це є абсолютно ніщо в порівнянні зі зростаючими потоками морального бруду, що заливають весь край.
Ми всі передбачаємо, що режим терору буде наростати, і він обернеться зі значно більшою інтенсивністю на християн – і українських, і польських. Кати направду звикли вбивати євреїв, тисячі невинних людей, звикли бачити пролиття крові і жадають крові.
Оскільки тепер німцям все дозволено, цілком ймовірно, що їхнє шаленство не вдасться зупинити, і не буде сили нав'язати їм хоч найменшу дисципліну. Тому очікуємо, що вся країна знову зануриться в потоки невинної крові, якщо якийсь екстраординарний випадок не зупинить цей хід подій.
Єдина втіха, яку можем отримати в ці жахливі часи, – те, що ніщо з нами не може статися без волі Небесного Отця. Я думаю, що серед замордованих євреїв є багато душ, які навертаються до Бога, бо тепер, як ніколи від віків, вони стоять – часто впродовж місяців – перед ймовірністю насильницької смерті. Доля християн, сотні тисяч яких загинули або вмирають без Святих Тайн, також у руках Божих. Як боляче бачити цих бідних дисидентів, що помирають від голоду або страдають у концтаборах, і не мати можливости нічого зробити для них. Бо направду все, що можна зробити, є нічим. Як правило, не дозволялося служити в шпиталях військовополонених або концтаборах, де щоденно вмирають сотні – а за кілька місяців майже всі ув'язнені. Маю безрадісну і вражаючу статистику та списки. Не дозволено нашим священикам служити нашим вірним, яких багато є у Великій Україні. Справа об'єднаної Церкви страшить. Страх будь-якої згоди, бо коли режим широко і навіть вміло використовує сентенцію "Divide..." [Divide et impera – розділяй і володарюй], то це власне той режим, жертвами якого ми є. Не додаю тут критики системи, яку Ваша Святість знає значно краще за всіх нас. Це система брехні, обману, несправедливості, грабежу, карикатури на всі ідеї цивілізації і порядку. Це система до абсурду перебільшеного егоїзму, абсолютно божевільного національного шовінізму, ненависти до всього чесного і прекрасного; ця система становить щось настільки феноменальне, що ступор – то, мабуть, перше почуття, яке відчуваєш при вигляді цього чудовиська. До чого ця система призведе нещасну німецьку націю? Це може бути тільки таке виродження раси, якого історія ще не знала. Дай, Боже, щоб вони не потягнули у своє падіння ту частину Католицької Церкви, яка не може не відчути контршоку від цього пекельного впливу.
Якщо гоніння набере форми масакри через релігію, то це, можливо, буде порятунком тих країн. Існує величезна потреба в добровільній пожертві крови, щоби спокутувати пролиту злочинами кров. Ваша Святість відмовили мені три роки тому ласки Апостольського благословення, за допомогою якого у своїй апостольській місії мене б визначено та призначено на смерть заради порятунку моєї єпархії. Я не наполягав, будучи переконаним, що Ваша Святість бачить краще за мене; я, здається, втратив кращу, а може, єдину можливість при більшовиках. Але ці три роки навчили мене, що я не достойний такої смерти. І я зрозумів, що жертва мого життя, ймовірно, мала би меншу цінність перед Богом, ніж молитва дитини. Нині я прошу тільки особливого благословення для моїх молитов і зречень. Величезна частина цих зречень призначена для всієї Католицької Церкви, невелика ж частина залишається для моєї єпархії і мого люду, але ці жертви будуть плідними тільки завдяки благословенню Вашої Святости і Божої ласки, яку це благословення принесе нам.
А тому, схилившись ниць до стіп Вашої Святости, я молю бути настільки ласкавим, щоб уділити своє Апостольське благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної єпархії і моїй недостойности.
Перекладено на виданням: "Actes et Documents du Saint-Siège" [ADSS], vol. 3/2, документ № 406, сторінки 625-629.
Le métropolite de Léopol des Ruthènes Szeptyckyj
au pape Pie XII(A.E.S. 6881/42, orig.)
Léopol, 29-31 août 1942
Très Saint Père,
Je n’ai pas écrit à Votre Sainteté depuis que nous vivons sous le régime allemand n’ayant jamais eu assez de sûreté que ma lettre ne tombe entre les mains de ceux qui ne devraient pas la lire. Espérant, toutefois, avoir dans le plus proche avenir une bonne occasion, j’écris ces quelques mots d’essai dans l’espoir qu’ils parviendront à Votre Sainteté.
Libérés par l’armée allemande du joug bolcheviste, nous en avons ressenti un certain soulagement qui n’a pas tout-de-même duré plus d’un mois ou deux. Peu à peu le Gouvernement a institué un régime de terreur et de corruption vraiment incroyable, qui devient — de jour en jour — plus lourd et plus insupportable. Aujourd’hui, tout le pays est d’accord que le régime allemand est, à un dégré peut-être plus élevé que le regime bolcheviste, mauvais, presque diabolique. Depuis, au moins un an, il n’y a pas de jour où ne soient commis les plus horribles crimes, assassinats, vols et rapines, confiscations et concussions. Les Juifs en sont les premières victimes. Le nombre des Juifs tués dans notre petit pays a certainement dépassé deux cent mille. A mesure que l’armée avançait vers l’est, le nombre des victimes grandissait. A Kiev, en quelques jours, on a exécuté jusqu’à cent trente mille hommes, femmes et enfants. Toutes les petites villes de l’Ukraine ont été témoins de massacres analogues et cela dure depuis un an. Les autorités avaient, au commencement, honte de ces actes d’injustice inhumaine et tâchaient de s’assurer des documents qui pourraient prouver que les habitants du pays ou les militionnaires étaient les auteurs de ces meurtres. Avec le temps, elles ont commencé à tuer les Juifs dans les rues, à la vue de toute la population et sans aucune vergogne. Naturellement que des foules de chrétiens, non seulement Juifs baptisés, mais « aryens » comme ils disent, on été également victimes de meurtres injustifiés. Des centaines de mille d’arrestations, pour la plupart injustes, des foules de jeunes gens fusillés sans aucune raison plausible, un régime de servage appliqué à la population rurale, dont on emprisonne, par ailleurs, presque toute la jeunesse pour la forcer d’aller en Allemagne, comme ouvriers de fabrique ou travailleurs agricoles; on enlève aux paysans presque tout ce qu’ils produisent, en commençant par exiger le double. On proclame la peine de mort pour tout ce qu’il vendraient ou tout ce qu’on achèterait directement chez les producteurs. On proclame à plusieurs reprises la restitution des biens privés, sans réaliser ces promesses. Bien au contraire, les Autorités se servent sans réserve de tous les biens confisqués par les Bolchéviks et déclarent que toute la terre est bien de l’Etat. On répète souvent tout bas que les biens des particuliers sont butin de guerre. Ils continuent, élargissent et approfondissent le système bolchevique. Il y a certainement, parmi les dirigeants, des gens honnêtes. On rencontre même, quelquefois, de bons catholiques, mais l’énorme majorité de tous les fonctionnaires qu’on nous envoie sont des gens sans foi ni loi, qui se permettent des abus tout à fait incroyables. On traite les villageois comme des nègres dans les colonies. On les fait fouetter, on les soufflète sans aucune raison, on leur confisque tous les vivres qu’ils portent, p. ex. pour les donner en ville à leurs enfants, et tout cela se fait avec si peu de sentiment humain qu’on ne croit même pas à la possibilité des types qu’on rencontre. Et pourtant, ils sont réels. Par témoignage certain, je sais qu’un chef de district p. ex. a la passion de confisquer personnellement tout ce qu’il peut trouver dans la corbeille des villageois qui vont en ville, pour le jeter dans la rivière. Il le fait dans des temps de vraie famine qui sévissait avant la récolte dans beaucoup de villages. Et personne n’ose se plaindre car il se vengerait par la mort. On ne peut lui faire rien, car il a, dit-on, des protections élevées.
Un témoin oculaire, digne de foi, m’a conté avoir personnellement vu un jeune officier S. S. accourir de loin pour ne pas perdre l’occasion de donner un soufflet à un agonisant, inconnu du reste, et tué par la police pour avoir voulu faire quelque chose qui déplaisait à celle-ci.
Je ne puis multiplier les cas analogues, qui sont innombrables.
C’est tout simplement comme si une bande de furieux ou de loups enragés s’était abattue contre ce pauvre peuple. Et ce ne sont pas uniquement les paysans et les simples qui sont ainsi exposés à des soufflets et à des coups. Un commis qui, s’il est allemand, a un traitement deux ou trois fois supérieur à celui du plus haut fonctionnaire non- allemand, se permet de souffleter p. ex. un procureur.
Les gens de la police battent à coup de gourdin de caoutchouc le public dans les gares, ou même dans les rues. Il arrive qu’on lâche des chiens de police contre le public. Ces chiens ont quelquefois des muselières, mais il y a des cas où ils n’en ont pas.
Malgré nos demandes réitérées de mettre ordre dans les petites fermes des cures rurales qui, sous les bolchevistes, avaient été confisquées de facto, mais pas « nationalisées », comme ils disaient, nous n’avons rien obtenu et la dotation du clergé est presque réduite à ce que les pauvres donnent. Je dois mentionner, avec grande reconnaissance, les secours que nous donnent les catholiques allemands, par le canal d’une association destinée à secourir les Allemands hors des frontières du. Reich. Le clergé ucrainien obtient, il est vrai, du Gouvernement, ce qu’on appelle « eine freiwillige Unterstützung » — 50 Rm. par mois — mais c’est plutôt une « démonstration politique » qu’un vrai secours. Encore nous attendons-nous à devoir payer 25% comme impôt là- dessus. On ne nous applique pas encore les lois anticatholiques du Reich. On permet aux prêtres d’enseigner le catéchisme aux enfants dans les écoles. On. ne se mêle pas encore trop des sermons et de l’administration des paroisses. On veut réglementer les mariages, mais pas dans un sens anticanonique. On tâche de chicaner le clergé comme tous les citoyens par des prescriptions de passeports, de permissions et par toutes les prescriptions restrictives de la liberté civile qu’on peut seulement imaginer. Mais on permet d’ouvrir p. ex, les séminaires. Notre séminaire et notre académie de théologie fonctionnent à peu près normalement. Cependant une vraie persécution nous menace continuellement, comme un glaive de Damoclès au-dessus de nos têtes. On me permet de faire imprimer tous les mois l’organe officiel du diocèse, donc des Lettres Pastorales et des Instructions. On les confisque pour les raisons les plus futiles du monde. Mais j’ai pu, tout de même, faire paraître six numéros assez pleins, d’à peu près 32 pp. chacun. J’ai pu convoquer un synode diocésain, qui dure avec. grands intervalles presque toute l’année et me donne l’occasion d’être en communication continue avec le clergé du diocèse. Les monastères se réorganisent peu à peu. Mais tout cela est bien loin d’être un contrepoids suffisant de la démoralisation sans nom que subissent les simples et les faibles. Ils apprennent en effet à voler, à commettre des homicides; ils perdent le sens de justice et d’humanité. J’ai protesté par des Lettres Pastorales sur l’homicide, naturellement confisquées, mais relues à quatre ou cinq reprises devant le clergé rassemblé. J’ai déclaré l’homicide cas d’excommunication réservé'à l’Ordinaire. J’ai protesté encore par une lettre écrite à Himmler et j’ai tâché de prévenir les jeunes de ne pas inscrire leurs noms dans les milices où ils peuvent être scandalisés.
Mais tout cela n’est absolument rien en comparaison des flots croissants d’immondices morales qui submergent tout le pays.
Nous prévoyons tous que le régime de terreur grandira, et qu’il se tournera avec beaucoup plus d’instance vers les chrétiens ucrainiens et polonais. Les bourreaux, en effet, habitués à massacrer les Juifs, des milliers de gens innocents, sont habitués à voir couler le sang et ont soif de sang.
Vu que déjà maintenant tout est permis aux Allemands, il est probable que leur rage ne saura pas s’arrêter, et il n’y aura pas de force pour leur imposer la moindre discipline. Nous prévoyons donc que tout le pays sera encore plongé dans des flots de sang innocent à moins que quelque événement extraordinaire n’arrête le cours des choses.
La seule consolation qu’on puisse avoir dans ces terribles temps est que rien ne nous advient sans la volonté de notre Père Céleste. Je pense que parmi les Juifs massacrés il y a beaucoup d’âmes qui se convertissent à Dieu, car jamais depuis des siècles ils n’ont été placés comme à présent devant la probabilité d’une mort violente, souvent des mois entiers, avant qu’elle ne devienne une actualité. Le sort des chrétiens dont des centaines de mille sont morts ou meurent sans sacrements est aussi entre la main de Dieu. Quelle douleur de voir ces pauvres dissidents qui meurent de faim ou sont exécutés dans les camps de concentration, sans pouvoir rien faire pour eux. Car, vraiment, cela n’est rien, tout ce que l’on peut faire. On ne permet pas ordinairement de desservir les hôpitaux de prisonniers de guerre, ni les camps de concentration où mouraient journellement des centaines, en quelques mois l’énorme majorité de tous les prisonniers. J’ai des statistiques et des listes décourageantes et effrayantes. On ne laisse pas nos prêtres desservir nos fidèles, qui sont nombreux dans la grande Ucraine. On a peur de la cause de l’Union des Eglises. On a peur d’une concorde quelconque, car si un régime se sert amplement et même adroitement de la maxime « Divide.... », c’est bien le régime dont nous sommes les victimes. Je n’ajoute pas de critique du système que Votre Sainteté connaît beaucoup mieux que nous tous. Ce système de mensonges, de fourberie, d’injustices, de pillages, de caricature de toutes les idées de civilisation et d’ordre. Ce système d’égoïsme exagéré jusqu’à l’absurde, de chauvinisme national tout à fait fou, de haine de tout ce qui est honnête et beau, ce système constitue quelque chose de si phénoménal, que la stupeur est, peut-être, le premier sentiment qu’on ressent à la vue de ce monstre. A quoi ce système mènera-t-il la malheureuse nation allemande? Cela ne pourra être qu’une dégénération de la race comme l’histoire n’en a pas connu encore. Dieu donne qu’ils n’attirent pas dans leur chute les parties de l’Eglise Catholique qui ne peuvent pas ne pas ressentir le contre-choc de cette influence infernale.
Si la persécution prend la forme de massacres à cause de religion, ce sera peut-être le salut de ces pays. Il y a un besoin énorme de sang volontairement offert pour expier ce sang versé par des crimes. Votre Sainteté m’a refusé avant trois ans la grâce d’une Bénédiction Apostolique par laquelle de par sa mission apostolique Elle me désignerait et destinerait à une mort pour le salut de mon diocèse. Je n’ai pas insisté, persuadé que Votre Sainteté voyait mieux que moi; je crois avoir perdu la meilleure et peut-être l’unique occasion sous les Bolcheviques. Mais ces trois ans m’ont appris que je ne suis pas digne d’une telle mort. Et j’ai compris que le sacrifice de ma vie aurait eu probablement moins de valeur devant Dieu qu’une prière récitée par un enfant. Aujourd’hui je ne demande qu’une Bénédiction spéciale pour mes prières et mes sacrifices. L’énorme partie de ces sacrifices est destinée à la totalité de l’Eglise Catholique, une petite part reste pour mon diocèse et mon peuple, mais ces sacrifices ne seront fructueux que par la Bénédiction de Votre Sainteté et la grâce de Dieu que cette Bénédiction nous obtiendra.
C’est pourquoi, prosterné aux pieds de Votre Sainteté, je la prie de vouloir bien accorder Sa Bénédiction Apostolique à mon pauvre peuple, au pauvre clergé de mon pauvre diocèse et à ma nullité.
