[Голос священика з Поділя.]
Не гадав я забирати слова в справі віча руского духовеньства, мимо того, що по причинї різних статій гадки під перо просили ся. Однак послїдна статья в тій справі уміщена в 181 ч. "Дѣла" втискає конечно перо в руки.
З тої статьї о. Ивана Негребецкого виходить, що на вічу духовеньства мали би розбиратись також справи віри і моральности. Такій погляд на намірене віче уважаю за хиблений. Справи віри і моральности належать до соборів і синодів та й взагалї до зверхности церкви, а духовеньство могло би мати о стілько голос, о кілько від тої зверхности церкви до висказу своєї гадки було би покликане. Що найбільше — справи обряду могли би бути трактовані, і то яко желаня в крузї ограниченім, бо й ті не так до віч, але до синодів належать. Тож предмети віри і моральности до трактованя на вiчax духовеньства уважаю неумістними.
Але на що тикати річей до віча неналежних, коли немало других річей з обсягу відносин соціяльних самі під наради просять ся?
Найперше місце межи тими займає аномалія патроната панів польских над рускими церквами, що введений в сумних для Русинів часах Польщі, на диво до кінця ХІХ-ого столїтя устояв ся, а знесеня єго дочекати ся годї! Виказати початок єго, надужитя з часів Польщі як і навіть за часів австрійскої управи, виказати тим і хибленє цїли — кромі хиба тої, яку заложили собі ті, що єго постановили. Виказати обовязки, які з патронатом були сполучені: о кілько патрони доповняли і як та ким були зредуковані. Виказати, як той род февдалізму на нинїшний час неумістний і яко нащадок февдальний тогди вже повинен був бути усунений, коли зношено февдалії. Заразом і вказати в якім напрямі мав би бути патронат унормований, аби виконанє єго було справедливе і щоб не було надужитя.
Сему предметови належить посвятити часу навіть більше, бо й погляди людей як мирских так і духовних тут дуже різнородні. Погляди людей мирских я лишу на боцї, хоть справа і для них не єсть байдужна, а возьму погляди самого духовеньства, котрих річ ся дотикає до живого. Всї они згідні в тім, що патронат панів польских над рускими церквами єсть у нас аномалією при тім відношеню, що у нас панує напір польонізації через латинізацію супротив грецкого обряду і супротив Руси, однак не всї згідні в тім: як унормувати єго.
Одні вказують, що духовна паства належить до духовної власти, длятого она а не хто другій має мати й заряд. Супротив того вказують другі знов на надужитя, які дїялись і давнїйше і в часах недавних, та щоб хоч-би лиш позору на надужитя не стягнути на зверхність духовну, зверхність тая мала би стояти більше пасивно — кромі випадків, де своє veto она заложити управнена. Кождий бо душпастир, поробивши испити уздібненя до обнятя посади [з виїмкою якої провини], має зарівно за уздібненого уважатись, хоч і тут більше лїт служби ceteris panibus увзгляднятись би повинні.
Инші знов виходять з засади справедливости і кажуть: Хто поносить тягари, тому най прислугує і право, бо так бути повинно, — pereat mundus, fiat justitia. А що тягари поносять громадяне, то им належить і право. І той погляд, хоч перед другими повинен би мати першеньство, на диво має знов немало противників. Мовлять они, що було би се пониженєм, щоби душпастир евентуальним прихожанам своїм представляв ся і просив о презенту. Признають они, що й нинїшне нераз вистоюванє по передпокоях паньских немалим єсть пониженєм, однак они се уважають за менше зло, як представлятись тим, що можуть бути их прихожанами... Але-ж коли відобрано громадам право презентації учителїв, котре при системізованю школи им було застережено, дали ся чути загальні наріканя на учинену громадянам тенденційно кривду, а ті, що стоять против признаня громадам права презентації священиків, в наріканях з причини відобраня громадам презентацій учитeлїв не були і не суть послїдні, отже: в однаковій справі раз говорять так, другій раз инакше. Та й що скажуть они о тих громадах, що право таке вже мають? Після их твердженя належало би і тим право відобрати, а чи були би они тогди задоволені? Так видимо, одна тота справа єсть дуже обширна, а так неменше й другі справи.
На другім місци стоїть справа дотації духовеньства. Не говорити о тім як виглядала дотація руского клира за часів Польщі, але говорити о тім, о кілько тая, що єсть на час нинїшний відповідна. По прилученю Галичини до Австрії звернуло само правительство увагу на нужденне вінованє духовеньства і образованє єго. Правительство старало ся в интересї народу і держави запобігти лиху та потреб було на разї за много. Як вінованє так і образованє духовеньства були дві справи наглі, а не було на те фондів, та й часи наступили неспокійні. Недостаткови фондів старав ся цїсар Іосиф II. зарадити, та зарада ся, хоч і на тогдїшний час, була все лиш половинна, а роздїли місцевостей на парохії і капелянії та визначуваня на них нерівномірна дотація доповнили єї ненормальність. Стан той тревав аж до недавна, хоч потреба підвисшеня вінованя духовеньства все була дуже відчувана. Однак замість зробити щось рішучого, давали то підпомоги поєдинчим особам по 50, часом по 100 зр., то завідателям через якійсь час так звану квоту адміністраційну по 300 зр., що по лїтах кількох скасовано та й церквам відобрали за часів Голуховского 50 зр., котрі они побирали на річи потрібні при Богослуженю. Заспокоєнє тих потреб передано громадянам. Нинї рішило законодавство вінованє священиків підвисшити і то аж на 500 зр. взглядно 300 і 460 для сотрудників. Дохід з землї піднесли високо а доплачують ино решту до 500 зр. З того вийшло, що одні дістали по кілька зр. більше, за те ті, що троха більше посїдають землї доплачують яко звижку до каси часом сотками. Як же-ж то виглядає? Не инакше, лише що підвисшили вінованє нїби-то до 500 зр., а замість того підвисшили дохід з поля, аби одним не дати нїчого, другим дати дуже мало, а у третих взяти часть можливого доходу навіть і тогди, коли при неврожаю нема єго.
Зуважмо тото вінованє ще й з другої сторони. Єго має глядати священик переважно в роли, котра єму визначена на удержанє. Чи поле вродило чи нї, правительства се не обходить, та й дохід з поля єсть почислений зарівно як у посїлости більшої, так у посїлости малої. Boзьмiм тепер в рахунок обставину, що у більшої посїлости земля скомасована, можна єї сюда й туда обробити, що у малої посїлости властитель обробляє єї і допильновує сам, коли тимчасом у священика поле — найчастїйше в малих парцелях і помежи поля рустикальні по границях розкинене — нї то обробитесь в належитім напрямі нї доглянутись не дасть ся, і польового утримати нема з чого, — то чи може земля дати душпастиреви дохід рівний, як у більшої чи малої посїлости, де він до рустикалістів мусить стосувати ся, хоч-би й poзyмiв раціональну господарку? Возьмім ще до того, що священик має обовязки в церкві при богослуженях і сповіди, в громадї при хорих, в школах при удїлюваню науки реліґії, а тих шкіл дві і три часом буває і в кождій бодай раз на тиждень бути конечно, а що школи по пів милї і більше віддалені, отже для кождої що-разу пів дня згаїти треба, — то де-ж той дохід, як господарки доглянути не можна? От яка справедливість в вінованю священика а властиво в рахованю єго доходів! Чи-ж не було би хоть приближено до справедливости, аби дохід єго з поля що-найменше о 30% був рахований низше?
От видимо, як много сторін при вінованю духовеньства належало би обговорити. Та на тім не конець. До вінованя вчисляють ще якісь приходи, подекуди в грошах а подекуди в натураліях, які священикам при дотованю парохій прихожане давати зобовязали ся. То стало ся тогди, холи грунт селяньскій був неподїльний. Поминаю вже, що тої належитости прихожане в часї нинїшнім анї в половинї не доповняють, але-ж при теперішних подїлах і продажах поєдинчих парцель, котрі часто жидам в руки дістають ся або люде з других сїл беруть в посїданя, — то від кого-ж має священик тих датків допоминатись? Від того, хто интабульований, — але чи осягне ся що від жидів або й людей посторонних? Єсть екзекуція, — та що зискаєш? Відповідь дають... Тучапи.
Єсли дохід з так званого рокового чинить вінованє священика в одній части илюзоричним, то богато більше можна се сказати о праві належитостей з епітрахиля. Ми знаємо, що податки стягають примусовою дорогою, а яка дорога прислугує священикови до стягненя плати за дїйства? Нїяка. А заперечити дїйств священик не може без канонної причини, бо коли-б не хотїв поховати, то селянин поховає сам; коли б не хотїв кого звінчати, то той буде жити, як називають, на віру, і т. д., а дохід відтягають священикови від вінованя, — то що-ж значить підвисшенє єго дотації? Чи не належало-б уже раз з тими торгами за вінчанє й похорон перестати, а датки в конґруу вчислити реально, коли они нинї при зубоженю селянина стали ся фікційними? І знов предмет, і то з огляду навіть на моральну сторону, ваги немалої, отже єго неменше зріло належить обговорити.
Кромі того годив би ся ще і предмет утвореня доходів на будову церквей і мешкань священичих. Проєкт, щоби церкви річними датками складали той фонд, о тілько не єсть щасливий, що у нас нема солідарности — чого доказом хоч-би і фонд вдовичо-сиротиньскій, котрий всї узнають за потрібний, а однак дуже многі зі складками отягають ся. При тім єсть немало церквей, що про збіднїлість люду не мають навіть на тілько приходу, аби потрібну і відповідну апаратуру справити, то чи можна сподївати ся, щоб они річно по 2 зр. вплачували до фонду будови церквей?
3і всего бачимо, як много набирає ся предметів під наради віча, длятого навіть злишно мішати сюда справи, котрі до нарад на вічах не годять ся...
Дѣло
31.08.1894