Місія суддів

Владімір Кудрявцев

Судді конституційного суду навіть в країнах жорсткої диктатури примудряються ухвалювати рішення, що йдуть врозріз з волею та інтересами правителя.

В теорії конституційні суди – це останні бастіони демократії, їх замислюють як своєрідний гідрид вестибулярного апарату та імунної системи демократичних режимів. Завдання конституційного суду – захистити стабільність правової системи, верховенство права та громадянські свободи у випадку, коли виконавча і законодавча влада увійшли в політичний клінч, чи коли занадто швидко чи кардинально експериментують з законодавством, а то й зовсім намагаються узурпувати владу в країні.

Але що, коли узурпація влади вже відбулася, незалежність суддів існує тільки на папері, а їхнє призначення, кар'єра, а іноді навіть життя та здоров'я перебувають у руках автократа? Що, коли судді в такий маріонетковий конституційний суд добираються за принципом особистої лояльності до певної партії чи до конкретного політика? Здоровий глузд підказує, що такий конституційний суд з останнього бастіону демократії має перетворитися в похмуру фортецю авторитаризму. На перший погляд, це дійсно так, і в авторитарних режимах суди зазвичай слухняно утверджують волю і рішення автократа, зовсім не стидаються розправлятися з його опонентами, іґноруючи їхні прохання відновити законність і справедливість.

Але все не так просто. На початку 2000-их років політолог Ґретчен Гелмке звернула увагу на цікавий факт. В Аргентині після смерті Хуана Домінго Перона спочатку встановилася жорстка диктатура часів операції «Кондор» – сумнозвісні масові переслідування і вбивства комуністів, соціалістів та лівої інтелігенції, скоординовано здійснювані низкою ультраправих (зазвичай військових) режимів Латинської Америки. Диктатура поступово поступилася місцем слабкій демократії (з періодичними рецидивами авторитарних тенденцій), після чого виникла парадоксальна ситуація. Судді конституційного суду навіть при найжорсткішій диктатурі примудрялися ухвалювати рішення, що йшли врозріз з волею та інтересами правителів. Причому це були дійсно не декоративні, а важливі, іноді доленосні рішення, що стосувалися політичних прав, долі опозиційних політиків і т. д.

Хоча існують і девіантні випадки на кшталт Філіппін, описане Гелмке явище повторювалося і за межами Латинської Америки, наприклад в ПАР. Що це? Дурість? Особиста сміливість? Чи, може, совість?

Цей на перший погляд незрозумілий феномен отримав у політичній науці назву «стратегічної зради». Виявилося, що підвищена сміливість і громадянська відповідальність суддів проявляється зовсім не випадково, а акурат перед крахом режиму або зміни правителя. Поки режим стабільний і не демонструє ознак втрати контролю над політичною ситуацією, судді продовжують ухвалювати рішення на користь El Presidente. Але варто йому проявити слабкість – і судді раптом згадують про свій демократичний обов'язок, починають масово підтримувати опозицію, громадських активістів та демократичні принципи, закріплені в конституціях навіть найжорсткіших авторитарних режимів.

Це пов'язано з тим, що якими б залежними, лояльними, корумпованими чи заляканими вони не були, судді насамперед є раціонально мислячими індивідами. Інакше кажучи, вони намагаються вести себе розумно і стратегічно. Коли перед ними постає альтернатива – або бути похованими під уламками авторитарного режиму (або кар'єри президента, який хотів стати автократом, але не зміг), або ж надати послугу тим, хто найближчим часом може змінити правителя, – то другий варіант в міру дестабілізації режиму починає здаватися все привабливішим. Це логічно: адже там, де судова влада не володіє реальною незалежністю, суддями стають, як правило, опортуністи і кар'єристи. Власне, за це їх і цінують автократи – з опортуністом дуже легко домовитися. Біда в тому, що саме ця якість і перетворює такого суддю у потенційного стратегічного зрадника, який, побачивши можливість встромити ніж у спину своєму патрону, не забуде цим скористатися — якщо це обіцяє хоч якісь вигоди.

Курйозний парадокс тут полягає в тому, що за певних умов слабкість і залежність конституційних судів в автократіях і неконсолідованих демократіях діалектично перетворює їх з непроглядних охоронців в той власне «останній бастіон демократичних свобод».