З подорожнix вражінь.
Листопад 1942.
Слушно говорив один київський громадянин — український патріот з дореволюційних часів, що коли большевикам не вдалося зовсім знищити Києва, то не їх у цьому вина. Вони справді робили все можливе, щоб якнайосновніше знищити красу нашого столичного міста, поруйнувати його історичні будови та неоціненої вартости культурні памятки. А все ж... Київ і сьогодні, після большевицьких спустошень, невимовно гарний, зокрема тепер восени, коли українська природа щедро прикрасила найфантастичнішими барвами розлогі пишні сади, від чого місто стало ще кращим і, — здається, ще більше привабливим.
Поминувши до тла зруйнований Хрещатик — цю відкриту рану Києва — большевики поруйнували в столиці стільки цінного, що навіть мало ознайомленій з містом людині, зразу це кидається в очі. Крім Михайлівського манастиря, Воєнно-Михайлівського собору, вони зруйнували ще Братську церкву, семинарську Петропавловську церкву — одинокий барок у Києві з 1620 р., відомий павільон Григоровича-Барського, де з фонтани витікала вода з пащі льва, котру розкривав Самсон, і чимало іншого; зате московського типу Троїцька церква далі стоїть.
Власне цьому руйнуванню київських святинь і присвячено зорганізований проф. Оглобліним і Драгомановим, гарно уладжений музей. Він має першусього багато світлин з приводу руйнування большевиками церков, деякі останки церковної утвари і незвичайно цікавий документ — урядовий акт передачі ризниці Михайловського собору до реквізитів Оперного театру в Києві. Але саме тому оглядини музею роблять дуже гнітуче вражіння. Експонати розміщено добре і взагалі видно, що збірки влаштовано зі знанням та вмінням. Музей руйнування Києва большевиками приміщений на Андрієвському Спуску в старому, але гарному домі. Управа музею дуже зацікавлена галицькою, карпато-українською, а передусім еміґрантською пресою, організацією українцями свят закордоном (плакати, оповістки, програми, запрошення тощо), документами суспільного життя і т. п.
У садибі Св. Софії, у невеличкому двоповерховому домі, стилю рококо, приміщено цікавий історичний архів ім. В. Б. Антоновича. Архів доступний для глядачів. Його директором є проф. Міяковський.
Не дивлячись на всі переживання за большевиків, не зважаючи на загальну матеріяльну скруту і воєнні настрої, київські українці все привітні, милі, а головне — гостинні. Нам пощастило побувавати також у славного мистця В. Г. Кричевського. Говорити з ним, властиво слухати великого майстра, як він говорить про мистецтво, — це одна насолода. Треба сказати, що Василь Григорович, — як у Києві звуть мистця — хоч трохи і постарівся, але й далі працює таксамо невпинно, як і раніше, і фарби його такі свіжі й живі, наче йому всього 20 років.
У Львова довелося побути всього кілька днів. Тож наші львівські спостереження будуть ще більше поверховні ніж київські. Львів — гарне місто. Розложене на горбовинах і невисоких горах, серед садків і великих парків, воно прекрасне своїми будовами. Серед них стріляє в небо своїми вежами найбільша святість українсько-галицької землі — Святий Юp.
Настрої серед львівських українців бадьоріші, можливості культурно-національної праці значні. Число українців у Львові значно збільшилося, зокрема в торгівлі, в промислі.
Гордощі сьогоднішнього Львова — це його театр. Большевики не встигли вже вивезти зі Львова артистів. Український львівський театр тепер сміло може конкурувати з европейськими сценами.
Київ і Львів — це найцінніші діяманти, найкращі перли української землі і ніщо, навіть кривава рука московського большевицького супостата, не всилі була знищити їхньої краси і вбити там українське культурно-національне життя.
Д. М.
