Першою громадою, котра в часї російського наїзду в Галичинї перейшла на правocлaвє, були Жовтанцї, в жовківскім повітї, одна в найбільших громад в краю де москвофільська aґiтaція перед війною була дуже сильною. Дня 21. падолиста 1914 в присутности архиепископа Евлогія, ґенерал ґубернатора ґр. Бобрінського, війскових російських ґенералів, членів Народного Совєта з д-ром Дудикевичем на чолї, проголошено в місцевій церкві урочисте "присоединенє" до православної церкви і поставлено парохом о. Василя Стисла, галицького москвофіла і вихованця житомірського духовного семинаря. Парада тодї була справдї дуже велика, а в витаню православного архиєрея взяв офіціяльну участь з процесією і в орнагі місцевий польський парох о. Анклєвич. В часї відвороту російських війск в червни 1915 р. за намовою О. Стисла і під грозою, що "ґерманцї" виріжуть все населенє, 478 родин в числї около 2000 душ виїхали з Жовтанець і по довшім скитальстві опинили сь в великій більшости в великій нїмецькій кольонїї Деовка, котузівської волости, в житомірськім повітї на Волини — разом з о. Стислом, а начальством громади, провізорами церковними і т. д, котрі всю цepковну утвар забрали з собою. Виселенцям живе ся тaм несогірше, бо до ужитку дістали господарства з інвентарем і будинками по нїмецьких кoльонiстаx, котрих рос. власти виселили в Сибір. Хоч перед війною завдяки праци місцевого пароха о. декана Кипріяна Ясенницького, coтрудника о. Прокурата, учительок пп. Залітачівних і Решетиловичівної стала поволи вкорінювати ся і українська національна думка та повстали українські товариства (читальня "Просвіти", Каса позичкова, аматорський кружок, відбували ся полїтичні віча з рефератами д-ра Степана Барана) то всеж більшість місцевих селян відносила ся з великою неохотою до українських орґанїзацій. Аж пробудженє російської України зробило те, чого не можна було зробити в краю. Всї жовтанецькі москвофіли, що опісля в Деовцї разом з о. Стислом навернули ся назад до греко-катол. церкви, про свій перехід повідомили настановленого митроп. Шептицьким греко-кат. ґенерального вікарія в Київі, а під національним зглядом перейшли всї в український національний табор. В листах і картках, які з Деовки одержує о. декан Кипріян Ясеницький його давні парохіяни тїшать ся дуже з пробудженя України, а неодин з давнїйших ряних москвофілїв селян кінчить свою кореспондентцію словами "Ще не вмерла Україна"...
05.08.1917