Львів, 16. червня 1917.
Дотеперішний хід подїй на закордонній Українї дав запоруку, що з розбитєм кайдан царизму для українського народу по той бік кордону настало нове житє. Се нове житє будують тепер наші закордонні брати. В сїй будові бере участь весь нарід, всї верстви його, дїйсно вся Україна. Інтелїґенція, міщанство, селянство, робітники, армія — всїх єднає одна ідея: щоби український нарід став господарем на своїй зeмлї. Під впливом загального піднесеня українського національного духа вертають до української національности ті, яких вікове ярмо було відчужало від рідного краю, полонило для російської національности. Тепер вони зі слезами навернених вертають до рідної національности, збільшуючи ряди борцїв за українську справу.
З вістий, які подає наш дневник, наші читачі знають фактичні дані про теперішний стан закордонної України. Можна його схарактеризувати як пpоцес перебудови всего житя на національних основах. На сей процес складаєть ся: освідомлюванє, орґанїзованє, манїфестованє свідомости й сили, націоналїзація публичного житя, захоплюванє полїтичної власти. В кождій з сих складових частий процесу перебудови житя закордонної України наші брати можуть виказати ся поважними успіхами, які з кождим днем зростають.
Очевидно, що сей процес не йде без тертя. Вікове царське ярмо занадто глибоко врізало ся в український національні орґанїзм; Pосїяни занадто привикли вважати Україну частю "єдиної, неподїльної Росії" не тільки в державнім, але і в національнім розуміню; елєменти, які на Україні були носителями російщини, занадто привикли по своєї ролї господарів краю, — щоб усе те з нинї на завтра зникло безслїдно. Воскресенє України ослїпило своєю яснїстю всїх Росіян без огляду на їх становище в українській справі, — і вони тепер ще не здають собі ясно справи з нового положеня. Обрусительні елєменти старають ся ще далї обороняти свою позицію, хоч уже зійшли з того нападаючого становища, що України "не було, нема й не може бути", на становище оборонне, що мовляв право національного самоозначеня противить ся примусовій українїзації тих, що вважають себе приналежними до російської культури. Елєменти, які принципіяльно признають Україну окремою національно-територіяльною індивідуальністю, вказують на спільність інтересів цїлої спадщини Миколи II., остерігають перед "вузким націоналїзмом", заявляють, що тільки загально-російська конституанта має право означити положенє України в російській державі.
На сї тертя з великою радістю вказує польська преса, нотуючи кождий російський голос, який так чи инакше виступає проти українських помагань, і — стараючи ся надати кождому з тих голосів як найбільше значінє — силкуєть виказувати, що положенє української справи за кордоном безвиглядне. Так, як би доля України не залежала від тих 30 мілїонів українського народу, який з щораз більшою ясністю й рішучістю проявляє свою волю стати господарем на своїй землї, тільки від того, що напише відомий з свого україножерства "Кіевлянин" чи який инший — хоч-би маскуючий обрусительні тенденції лїбералїзмом — дневник.
Що Поляки бажали би здавленя українського руху за кордоном, се зoвсїм зрозуміле. Адже чим гірше там, тим міцнїйші основи має польська експанзія на схід тут. І тому для Поляків такий цїнний кожний російський голос, який звертаєть ся проти українства.
Та наше громадянство повинно відносити ся до тої тактики польської преси з належним критицизмом, опертим о міцну основу фактів, які говорять про перебудову житя закордонної України на національних основах. Ті факти дають нам запоруку, що російське ярмо над Україною належить уже до безповоротної минувшости, що Україна розпочала вже нове житє.
