Львів, 23 травня.
За брамами кладовища міський гул, буденні турботи, тут тиша й п'янкий запах черемхи. На тлі молодої зелені золотими стрибками сонце. І враз із сонячними латками назустріч несподівано білі рукавці української вишиванки. Радісний підсвідомий здогад незабаром потверджується фактичними даними.
— Працюєте на стрілецьких могилках? Яка це школа?
— Друга дівоча гімназія.
— Багато вас?
— Ні, ми змінюємось.
Групка дівчат з головою за пильною працею. Не пора ж витрачати час на зайві розмови, до свят ще три дні, а діла чимало.
— І коли ви вспіли це зробити? — не втримуємось із своїм захопленням.
Невеличка Віра всміхається синіми очима.
— Та то вже щось з тиждень, а хлопці нам теж помагають.
На стежці перед могилками троє засмалених юнаків заходиться вивантажити з тачок щойно привезену дернину.
— Ми поділились працею, інформує Віра. Хлопці виконують важчу роботу, ми садимо квіти й виполюємо бур'ян.
Виходимо на чистенькі стежки і поміж вигладженими, прецизно впорядкованими могилками спрямовуємо до трьох дубових хрестів у центрі.
На кожній могилці квіти, деякі вже розцвіли, інші ще в пуп'янках. На могилі ген. Мирона Тарнавського тризуб із жовтих та блакитних братчиків.
— Ну, з вас майстри! Але хто зорганізував вас до праці?
— Якто? Ми самі, дивується Віра.
— А квіти де роздобули?
— Купили. За гроші із збірки поміж собою. На квіти грошей нам стало, але на ремонт хрестів... може б так старше громадянство... Цемент нелегко тепер роздобути.
Важко нам давати тут яку-небудь обітницю, але нишком думаємо, що як у старшого громадянства знайдеться стільки самовідданости ділу й посвяти — ремонт стрілецьких могил не буде складною проблемою. А ремонт тут необхідний, бо воєнна заверюха ще в 1939 р. наробила чимало спустошення. Бомбовий поціл знищив грунтовно кільканадцять могилок, гранатами й відламками пошкоджений майже кожний хрест.
Ліворуч від стрілецького кладовища трохи вище поруч себе дві братні могили. Данилишин і Білас. Два дубові хрести широко розпростерли дужі рамена. Міцні, рівні, як два кріпкі юнаки. Спокійні й прості у впевненні власної сили.
— Передтим, як ще не було хрестів, дуже важко було віднайти могили Біласа й Данилишина, але ми ще давніше посадили тут "камінну рожу", щоб легше можна було пізнати. Тепер нашої молоді ці дві могили — проте говорить їх зовнішній вигляд. Свіжозасаджені кущики квітів, по боках розхідник, чистенькі стежки навколо.
Сходимо вниз у напрямі цвинтарних брам, де ліворуч збоку найсвіжіші могили. На головній алеї хвилинку зупинюємось біля свіжої могили Робітницького, провідника О. У Н. Двоє дівчаток кінчить розсаджувати квіти. У підніжжі чорного пам'ятника на могилі Ольги Басараб такі самі братки й іриси. Ті самі руки їх садили. Вже здалеку запримічуємо дві довгі могили, що своїми розмірами й виглядом нагадують наче два довгі загони поля. Посередині невеликий хрест з табличкою: "Жертви терору НКВД 1941 року". У стіп хреста виложений з камінчиків тризуб.
Скільки сотень чи тисяч безіменних мучеників знайшло вічний відпочинок у цих спільних братніх могилах?
— Тут було доволі роботи, пояснює наша інформаторка. Могили роблено наоспіх і багато костей було наверху. Ми все повкривали. Здовж могил у рядочках квіти. Ті самі, що й на могилах тамтих героїв. Краї дбайливо виложені дерниною. Добре попрацювали молоді руки.
Сонце наближається до півдня. В повітрі густішають весняні пахощі. Між молодим листям пересвистується KOC. Вертаємось ще раз до стрілецьких могил.
Невтомні молоді робітники дальше при праці. Кількоро з них нараджується відки придбати квітів і зелені на зеленосвяткові вінки. Із віддалі милуємось їх видом.
В голубому небі білі хмаринки. На могилках густо розрісся хрещатий барвінок — символ молодости й сили. Він тепер у голубоокому квітті.
В.
