Київ-Львів, березень 1942.
Вже понад три місяці існує проста залізнича сполука між Києвом і Львовом. У Києві було дуже тяжко урухомити все потрібне для залізничого руху на головній київській стації. Большевики перед своєю втечею важніші устаткування повивозили, або знищили, будинки спалили, шляхи розібрали або зруйнували. Зараз по приході німецьких військ, українські залізничники, що вдалося їм переховатись у Києві, взялися енергійно до праці і вже в листопаді минулого року могли поїзди вїздити й виїздити з головної стації. Тепер провадиться тут ocовний ремонт головного двірця і з весною пічнеться відбудова побічних бyдинків.
Поїзд в напрямі Львова виїздив щодня кілька хвилин по 14 годині, але щоб попасти до вагону треба прийти на стацію найменше годину перед відїздом, бо поїзд yсe переповнений, хоча має аж кільканадцять особових вагонів.
В поодиноких переділах нашого вагону дуже тісно. Їде, очевидно, найбільше військових та урядовців. Приходить ся, часом і підчас цілої їзди з Києва до Львова, стояти. Сидяче місце в цьому поїзді — на вагу золота. Про кляси в поїзді, тепер підчас війни, немає навіть мови.
Поїзд є добре опалений і в вагоні тепло. Кожний підшукав собі найвигідніше місце і всі якось втихомирюються. Поїзд минає одну стацію за другою зовсім не зупиняючись, хіба на кілька хвилин на великих стаціях. По обох cтopoнax поїзду, серед безкраїх, снігом покритих піль, туляться зубожілі села. Тут то там видно підводу з одним конем, що його придбав наш трудолюбивий селянин вже по звільненю від большевицької неволі. За совітів селянин не міг мати свого коня, це був би кулак, а таких совіти безоглядно нищили.
Минаємо Васильків, Хвастів, — по кількагодинній їзді, наближуємось до Козятина, що все був важним залізничим вузлом. Кількадесять кільометрів перед цим містом через льокомотиву ми зупинилися на вільній дорозі, серед безкраїх українських степів. Тут подорожні збираються вечеряти. Потішаємо себе, що часник-цибуля дуже здорові, бо їх до речі на східно-українських землях не бракує, приводять скоро до порядку, і ми десь по восьмій вїзджаємо на великий двірець в Козятині. Тут довший затрим, виміна льокомотив і длявсіх подорожніх-військових тепла кава. І в цьому випадку треба собі пригадати німецький організаційний хист. Багато разів підчас тієї війни могли ми переконатися, що німецький вояк завсіди і на кожному місці має на час все те, що йому потрібне. Прийшлося нам, протягом цієї війни на сході, бути нераз прямо на фронті і тут ми всюди бачили, що відома німецька точність, організація, дисципліна, дійсно подиву гідна. Ніде й ніколи нічого не бракує, ніколи ніхто і з нічим не спізнюється! Під цим оглядом можна від німців дійсно багато дечого навчитися. Ось хоча б і з тою кавою, яку вояки дістають на стаціях. Та не тільки каву, але й їду. І то, завсіди вдень і вночі, в найлютіших мoрoзах. І ніколи не буває так, щоби комусь не вистарчило, для всіх є.
Переїджаючи опісля через Бердичів, пригадуємо собі, що це був другий Дрогобич-Борислав на українській землі, але тільки щодо численности жидів. В Бердичеві було за большевиків на все населення понад 80% жидів. У Шепетивці знов довший постій; чергова виміна льокомотив, що повинна довести нас аж до Львова. Вже над ранком переїзджаємо кордон, що відмежовує Галичину. В Бродах ще паспортова контроля і ми їдемо просто до Львовa.
Львівська головна стація — це безконкуренційно найважніша тепер стація цілої східної Европи. Майже всі поїзди, що прямують на схід з цілої Европи, переїзджають через Львів. Тут щодня, цілих 24 годин, величезний рух.
Для кожного українця, що приїзджає тепер, по довшім побуті на сході до Львова, це місто чомусь таке близьке. Може й тому, що саме цей Львів був підчас царського самодержавя, большевицького терору, тим містом, що в ньому зосереджувалось все наше культурне, політичне і господарське життя і що цей саме Львів репрезентував і обороняв наші національні змагання та бажання. І тепер якось, по приїзді зі сходу, мило перейтись вулицями галицької столиці. В порівнані з іншими українськими містами, хоча б і самим Києвом чи Харковом, і назовні ви тут бачите найбільше українського. Кожного прибулого зі сходу мило вражають хоча б оті календарі і календарці "Українського Видавницва", людина з цікавістю шукає "Краківські Вісті" чи якусь газету, щоб бодай щось довідатися про наші і загальні справи. Мали ми нагоду побачити у львівському театрі "Тріюмф прокуратора Дальського", якого автором — киянин. Були ми на Шевченківському концерті в тій же oпeрi і бачили українську поліційну школу, що її учасники якраз маширували Львовом співаючи прегарні українські пісні. Цього всього ніде в іншому місті не побачите й не почуєте. І хоч Галичина за цю свою непохитність так дорого заплатила, бо ще й тепер викопують трупи замордованих большевиками українців, всеж Львів і Галичина буде ще довго осередком і рівночасно резервуаром всього українського життя!
Юрій Таркович.
