Нам пишуть:
Клич: ратуймо нашу молодїж, завертаймо її з села до міста, нехай отся наша молодїж з книжкою в руцї заповнює назад шкільні, міські лавки — мусить бути в час переведений з твердою, зелїзною волею. Правда — в переведеню ceгo клича натрафимо певно на неодну трудність і перепону, от хочби згадати впepтість і консерватизм наших селянок, та чи тими перепонами і трудностями зражати ся нам зараз або питати: А щож буде з приміщенєм і удержанєм дитини в містї, таж нинї страшна дорожня? Хто стоїть при ралї і позад себе оглядаєть ся, той не заслугує на назву доброго плугатора і робітника. Ми знаємо прецїнь, що і перед війною умови для нашої шкільної молодїжи не були зовсїм красші, а мимо сего, процентово вона як так дописувала. Тому і питанє ceгo рода: Що буде з приміщенєм і прохарчуванєм дитини в містї в нинїшний час дорожнечі, не є рішучо такої натури, щоб перед ним аж дрожати нам. Поминувши се, що наші ceлянки скорше тепер, чим перед війною моглиб своїй дитинї з війскового причинку таки її пайку по справедливости на станцію, чи на книжку дати, що в містї нинї — бульба, хлїб, мука, каша, фасоля, горох вартнїйші від гроша, мушу на отсїм місци з підчеркненєм зазначити, що нинї селянською дитиною з шкільної лавки опікує ся дуже охотно вся міська інтелїґенція, а як що ходить о провінціональне місто, так з досвіду знаю, що квестія несеня помочи шкільній молодїжи у нас все на першім місци. І тій як раз печаливости, тому заінтересованю в кругах нашої інтелїґенції до справ шкільництва завдячуємо ми нинї гарний розвиток (ще перед війною) приватного нашого шкільництва.
Так само є воно і тепер. Ся печаливість і зацїкавленє, сей інтерес нашої інтелїґенції до справ школи і до всїх звязаних з нею квестій рішучо не змалїв. Тому, де покажеть ся потреба відтворити бурсу, там мусить ся її відтворити. Чейже даний повіт спроможеть ся на се, що нехай і в нинїшних тяжких часах, тим більше, навіть при воєнних обставинах при попертю цїлого населеня повіту потрафить прохарчувати кількадесять учеників, селянських синів з того ж таки повіту. Се одно, друге: в повітових містах маємо всюди свої економічні інституції, так і ті інституції можуть много причинити ся до полїпшеня долї не одного нашого школяря, що заслугував би на се. От, в Жовкві, в касї "Народного Дому" призначено з річного зиску для бурси і на підмогу для здібних і бідних учеників суму 600 кор. Так само дано почин до основаня стипендійного фонду, з якого користати будуть добрі і заслугуючі на се ученики.
Вкінци немаловажним буде і се, що нинї всї шкільні власти, починаючи від найвисших, від мінїстерства просвіти, Ради шкільної краєвої, а кінчаючи на ц. к. дирекціях ґімназій і учительськім зборі, йдуть так на руку сторонам і молодїжи, як не можна красше.
Сама школа і шкільні власти облекшують нинї до всїх границь можливости усї трудности, які викликала війна, так в принятю учеників до школи, як і при самих іспитах. Що більше — на конференціях вічно дискутуєть ся про те, якби запобігти таким бракам, як прокормленє молодїжи, заосмотренє її в теплу одежу, опалюванє якоїсь салї в пополудневих і вечірних годинах і переданє її до ужитку шкільної молодїжи по причинї недостачі опалового матеріялу і нафти по станціях і т. п. Значить ся, нинї все йде на руку молодїжи і школа і суспільність. Щось з того тягару і обовязку мусить чейже полишити ся найбільше і безпосередно інтересованим, а то родичам і дїтям. Нехай і наше селянство зрозуміє, що як нинї потягнеть ся на свою дитину, то не є се на марно викинений гріш. Се просто його святий і природний обовязок, а що найважнїйше, що в тім лежить його власне спасенє і pатунок від повної руїни і смерти.
От, чому нам неспускати з очий тої молодїжи, що через війну і вузкоглядність родичів нидїє і марнуєть ся на селї. Бідна така дитина, дуже бідна, а що се правда, скажу ось що: Йду зимою містом і протискаю ся круг юрбу людий. На однім скрутї запримітив я, що уклонив ся менї і поздоровив мене чемно сїльський хлопчина в кожусї. Вираз його розумного лиця відразу впав менї в очи. Глянув я і подумав, чи не бачив я де того хлопця? Так, десь бачив його: ті живі, сині, як зірки мелькаючі, розумні очи, те кругле, румяне, наскрізь інтелїґентне лице, високе чоло, що виглядало ще з під насуненої глубоко великої кучми. А звідки ти, сину? — питаю зацїкавлений. Я з Вязової, прошу о. катихита! Ага, — додумав ся я вже тепер — ось і є готова жертва війни. Ти ходив до школи? — питаю його. "Так, прошу о. катехита, я ходив перед війною до I кл. ґімн. і був в бурсї, о. кат. мене не пізнали?" Та я вже і без того пізнав його і по голосї і по очах і по всїм.
Так, справдї, сей хлопчина був в бурсї, ходив до І кл. ґімн. і скінчив її перед війною з відзначаючим поступом. Чомуж ти, дитино, покинув школу? — з жалем питаю. Та тут побачив я, як хлопчинї закрутила ся сльоза в очах, як сплила по румянім лици, як підвів руку і рукавом кожуха обтер сльозу і аж по добрій хвилинї сказав: "Тато пішли на війну, а мама казали лишити ся в хатї!"
Се дїяло ся сеї зими. Хлопця можна ще виратувати, перед ним ще не зовсїм замкнені ворота. Обовязком отже священика чи учителя є навести на розум таку маму селянку, щоб не кривдила і не убивала живцем рідної своєї дитини і щоб та дитина не жила опісля таким сумним спогадом: Тато пійшли на війну, а мама казала лишити ся в хатї!...
о. Ст. Білинський.
