Львів, 4 лютого.
Великий час, великі події, великі люди, великі й епохальні факти, ось середовище, в якому маємо щастя жити. Всі переживаємо те все глибоко і потрясаючо. Всі прислухуємося до кожного відгомону, до кожного нового поруху дня. Притім кожний з нас має вроджений менший або більший гін до керування і вирішування, до означування життя. Безперечно, ми всі у меншій або більшій мірі до такого керування і вирішування також справді здібні.
Та — тут і перше наше "та"! Був би жахливий хаос і повний нелад, якби при вирішальному, керівному проводі були ми всі. Це, розуміється, була би повна нісенітниця. Цього з нас ніхто собі не бажає! Зате, навпаки, життя ставить до нас виразну вимогу, від якої не хоче ні-трішки відступити. Це вимога — підпорядкуватися керівному проводові. Тимкраще наладнається наше життя, на загальне добро, чимкраще і чимбільше свідомо підпорядковуємося веденню нашого проводу. Чимбільше в нас розвинутий гін до керування і вирішування тимбільше безоглядно і дисципліновано повинні ми якраз підпорядкуватися одній кермі, одному проводові.
Підпорядкування керівним чинникам не виключає нашої особовости і нашої оригінальности. У всіх наших діях, що їх ми обов'язані корегувати згідно в нас обов'язуючими напрямними провідних чинників, ми все таки самостійні. Наша самостійна поведінка находить, сказати б, свою підтримку і своє потвердження у цих нормах, означених проводом. Якраз у підпорядкуванні керівним чинникам виявляється наша самостійна поведінка.
Рівночасно перед нами стає друга важна вимога. Це вимога — виконувати кожне, і найменше діло, наскрізь совісно! Великі справи складаються з тисячів-тисячів малих. Природа цих малих справ у своїй сумі дає якість великих.
Важність виконувати малі справи — така сама цінна, як важність виконувати великі справи.
У нас, звичайно, недоцінюють цього. У нас думають тут, звичайно, зовсім просто, наче важними є тільки великі речі, а малі — маловажні. У дійсності воно так не є.
Великі речі можна довершувати в малих. Не треба аж бути в центрі, щоб не вестися по загумінковому. І навпаки: загумінковість можлива і в центрі.
Отже — совісність понад усе, совісність у кожному і найменшому ділі! Суспільна людина вміє справляти згідно з проводом свою самостійну поведінку при всіх своїх ділах, а рівночасно вміє кожну справу, і найменшу, виконати наскрізь докладно, глибоко і совісно.
Особливо в наш час ця повна підпорядкованість провідним чинникам, це постійне корегування свого самостійного "я" та повна совісність у виконанні і найменшого діла — конечні.
Ніколи, як сьогодні, здасться не відчували ми краще правильности золотої думки Івана Франка: "Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт!".
