Новійшими часами оголосив др. С. Томашівский статї: „В справі нашої правописи“ („Дїло“ 1912. ч. 158. з 9. липня, І. ; ч. 158. з 16. липня, II ; ч. 168., з 27. липня III.; ч. 174. з 3. серпня IV.; ч. 186. з 17. серпня V. і ч. 191. з 24. серпня VI.). Розберім сї статї подробно; декуди горять они яркою поломіню; ми віднесемо ся до кождого уступу з спокоєм: вже сама правопись річ така, про котру надто горячити ся шкода. Жадна правопись на світї не єсть виключно льоґічна, нераз правописні правила становить призвичаєне, уживанє — а оно побиває инодї всякі льоґічні згляди. Тотеж при поодиноких становах правописи подамо лише наші мізкованя.
При самім вступі автор нарікає на неодностайну правопись, при чім занадто сильно покликує ся на осуд учеників, у котрих „дотеперішнє безголовлє на поли правописи компромитує нас яко культурну нацию“. Молодь повинні ми любити і старати ся їй помочи, але, як то нераз буває (Наша школа), покликуванє на молодїж в тій річи єсть того рода, що ледви чи хто одобрить таке поведенє. Не перечу межи молодию можуть лучати ся ученики — дай Боже, що б лучали ся як найчастїйше! котрі пізнїйше по скінченю студій будуть значними діячами в літературі, науці і иншях річах, але передовсім треба добре памятати, що ученики яко ученики мають учити ся, слухати, а не судити. Всяке відношенє до учеників яко судіїв єсть не лише для учителїв компромітуюче, але і для самих учеників вельми шкодливе. Пізнїйше, коли минуть лїта первої молодости, пізнають давнїйші ученики, як невластиво втягано їх до того мов синедріону, щоб у них узискати крітерию в річи, котра натурально пересягала їх компетенцию. Трудно справди зрозуміти, як може найти ся ученик, котрий задля троха одмінної правописи красу рідного язика перестав цїнити. Любов до рідного язика чей не містить ся в так дрібній річи, як правопись.
„Анархиї“ в правописи годі достеречи. Бо хоть і суть певні одміни що до правописи і, що далеко важнїйше, певні нерівности що до форм граматичних, таки поволи они уступають і зєдностайняють ся. От приміром, давнїйше писано: „говорицця, кажецця, говоритця, кажетця", тепер (переважно) вже пишуть на Українї: говорить ся, кажеть ся. Щоби скрізь на Українї і у нас писали однако, се дуже бажана була би річ. Чи однакож може се сподїяти ся так скоро? Нам здає ся, що наш язик розвиває ся в так некорисних обстановах, що годї про те тепер навіть і думати. Задля правописи тепер розпинати надто сильну борбу було би кроком нерозважним, а навіть шкодливим, тим більше, що живемо в ріжних державах. Галичина, Буковина і Україна живуть в обстановах жалких, але одмінних, а на Угорщинї єсть положенє Руснаків зовсім инакше, трохи чи не найгірше.
Виговор буває по части ріжний, але в лїтературній річи належить старати ся по можности той виговор уєдностайнити. Говорять „сливкы“, „сливкє“ і „сливки“, хоть всї пишемо: сливки.
Буква ё виговорює ся як йо і чи напишемо ёго чи його на одно вийде. Не можна прихилити ся до того, що ёго, до нёґо читати-б: єго, до него або його, до нйого. Правильні у нашого люду звичайно вживані форми суть єго, єму, до него, всего, всему і так належить писати. Впрочім форми його, йому, всього, всьому також можна припустити.
Окремішностий язикових і правописних часом неможливо точно розмежувати. Та думаєм таки сей і цей, сего а сього, чоловікови і чоловікові уважати яко правописні ріжницї.
У нас перемогла фонетика, хоть по части в теперішній нашій правописи і етимольоґія по части має свій примін.
Що до форм на і тай и (у женьских сущників) належить примітити, що україньскі писателї вживають і, галицкі переважно и. Стрічаємо в україньских писанях: на Русі, матері сталі, міді, печаті, молоді і пр. Але таки мимо те находимо: солы товченои (Ластôвка Гребенки 184-1. стор. 251.) — соли товченоі (Повісти Квітки 1858. II., стор. 323.) — немае й соли (Записки о Южной Руси. П. Кулиша II. 1857. стор. 67.) — Не поцурайтесь хліба-соли (Писання Котляревського. Скт. Петербургъ 1862. стор. 178) И соли Кримки и Бахмутки стор. 134. И хліба-соли не цуратись стор. 187. — Не поцурайтесь хлиба солы ст. 152. И солы крымкы и бахмуткы 116. И хлиба, солы не цуратись 118. И. П. Котляревскіи. ред. Катрановъ. Кієвъ 1875).
Часом находим теж и у сущників на я. Ми дяковати будемъ сатис Бенефиценціи твоєй. (Писания Котляревского, 1862. стор. 135).
В україньских книжках находим найчастїйше форми на і пр. братові, Господеві, матері... та инодї також и пр. наробили там крику, сміху, радости та веселости гл. Повістки Марка Вовчка. Другим виданєм, коштом К. Тиблена. G. Петербургъ 1861., стор. 114.
Автор предкладає писанє Маруси, доли, в Тернополи, на кони, в поли місто укр. Марусї (3. і 7. падеж). долї (3. і 7. падеж), в Тернополї, на конї, в полї — що лише підперти можем; впрочім у сушників женьского рода на я дочиняє ся ще і легка формальна відміна падежів: 1. Маруся 2. Марусї 3. Маруси, 7. в Маруси. — 1. доля 2. долї 3. доли. 7. в доли — 1. воля 2. волї 3. воли 7. на воли.
Думаю принятє ї (етимол. ѣ) яко йі і ьі не причиняє жадної трудности в писаню так пр. в словах їда, їсти, об’їхати, як також по суголосках *), що мягчать ся перед і (ьі) як дїд , лїто, сїно . а те легко в виговорі пізнати можна (старосл. дѣдъ, лѣто, сѣно).
------------------
*) В шкільних книжках vocales зовуть ся „самозвуки“ a consonantes „шелестівки“. Розуміє ся, що в школї повинні ті терміни вживати ся, як і находять ся в приписаних книжках. Поправляти ті терміни перед учениками єсть зовсїм неодвітно. Ми пишемо тут не книжку шкільну; тож позволимо собі що до тих термінів на слїдуючі мізкованя.
Єсли принято „самозвуки“ на vocales, то опоруч на consonantes було б „созвучні“. Та великі поступники не допускають слова звук а лише „згук, гук“. (Оно то і чудно виходить: „ніжні згуки музики“, „відгук любови“! наче у тигра! — люд каже: гук гармати), тож хиба: vocalis самозгук, самогук“ (якби яка гармата) a consonans „співзгук, сузгук“. Так припало-б нам мовби пяницям самими „гуками“ говорити. Consonantes названо „шелестівки“. Шелест значить Rauschen, Sausen. Руский термін повинен предся бути такий, щоби означав вірно річ. „Шелестівки“ могло-б від біди вистати на сичні (sibilantes) с, з, ц, і на піднебенні (palatales) ж, ч, ш. Але як ту назву примінити до плавних (liquidae) л, р, зубних (dentales) т, д, н. гортанних (gutturales) к, г, х, губних (labiales) п, б, в, м? — Я називаю vocales голосівки, a consonantes суголоски. І.В.
і, що вишло з давного о (вол, вул, вуел, вуіл, віл; стол, стул, стуел, стуіл, стіл), За етимольоґічним знаком ô Максимовича, думаю, нема що жалувати. Не перечу, що можна би вживати вôл, та писати голосівкою і легше і головно те, що устає для наших „етимольоґів“ нагода умисне випускати дашок. Форма віл єсть безперечно руска. В декотрих околицях єсть лише по л трохи инше і, як: лôм, лôй. В бойківскім нарічю говорять „лїм, лїй, сїл, стьіл; в переважній части наших говорів чуєм: лім, лій, сіль, стіл. Так о стїсняє ся в замкнених складах на і, що в письмі, по моїй думцї, не потрібно означати осібним знаком; і вистає зовсїм.
Також на і (ї) одвічаюче етимольоґічному ѣ не потреба осібного знаку; мід, меду, лїд, леду (в декотрих говорах: мюд, меду, люд, леду). Переважно говорять: сїно засїв. — нїс одвічає старосл. неслъ, в декотрих наших говорах: нюс, несла, несло.