21.06.1945, Львів — 21.03.2021, Краків
Батькам
Їхати до Львова. З котрого перону їхати
до Львова, якщо не у ві сні, на світанку,
коли роса на валізах і власне родяться
експреси і торпеди. Раптом виїхали до
Львова, посеред ночі, удень, у
вересні
чи в березні. Якщо Львів існує, під
покровом границь, і не тільки у моїм
новім паспорті, якщо пропорції дерев,
ясени і тополі, усе ще дишуть голосно
як Індіани, а струмки белькочуть у своєму
темному есперанто, а вужі, як знак
м'який у мові російській, зникають посеред
трав. Спакуватися і виїхати, взагалі
без прощань, опівдні, зникнути
так, як панни непритомніють І лопухи, зелена
армія лопухів, а під ними, під парасолями
венеційської кав'ярні, слимаки балакають
про вічність. Тільки катедра зноситься,
пам'ятаєш, так вертикально, так вертикально.
як неділя і білі серветки і відро
повне малини, що стоїть на підлозі і моє
прагнення, котрого ще не було,
лише сади хвощі і бурштин
черешні і Фредро непристойний.
Було завжди забагато Львова, ніхто не вмів
зрозуміти усіх околиць, почути
шепіт кожного каменю, сонцем
спаленого, церква уночі мовчала зовсім
Інакше ніж катедра, єзуїти хрестили
рослини, листок за листком, а вони росли,
росли без пам'яті, а радість крилася
всюди, в коридорах і кавових млинках,
що самі обертались, у голубих
заварниках і в крохмалі, котрий був
першим формалістом, в краплях дощу і в
колючках троянд. Під вікном жовтів замерзлий первоцвіт.
Дзвони били і дрижало повітря, корнети
черниць, як шхуни пливли під
театром, світу було так багато, що мусив
бісувати безкінечно,
Публіка шаленіла і відмовлялася
полишити зал. Мої тітки ще
не знали, що їх колись воскрешу
і жили так довірливо і так поодиноко,
служники бігли по свіжу сметану.
чисті і випрасувані, у хатах трошки
злості і велика надія. Бжозовський
приїхав на лекції один з моїх
вуйків писав поему під назвою Чому.
Всемогутньому офіровану і було забагато
Львова, не поміщався у посуді,
розривав склянки, виливався зі
ставів, озер, димів усіма коминами,
обертався у вогонь і бурю,
сміявся блискавками, упокорювався,
повертався додому, читав Новий Завіт,
спав на тапчані під гуцульським килимом,
було забагато Львова, а тепер нема
його взагалі, ріс нестримно, а ножиці
тяли, холодні садівники як завжди
у травні без милості, без любові
ах почекайте, лиш прийде теплий
червень і м'які папороті, безмежне
поле літа тобто дійсності.
Та ножиці тяли, вздовж лінії і впоперек
волокна, кравці, садівники і цензори
тяли тіло і вінці, сікатори невтомно
працювали, як у дитячій витинанці
де потрібно вирізати лебедя чи сарну.
Ножички, ножики і бритви шкрябали
тяли і вкорочували пухлі сукні
пралатів і площ і кам'яниць, дерева
падали мовчки як в джунглі
і катедра дрижала і прощалося на світанку
без хусток і без сліз, такі сухі
вуста, ніколи тебе не побачу, стільки смерті
чекає на тебе, чому кожне місто,
має стати Єрусалимом і кожна
людина Євреєм і лише тепер у поспіху
пакуватися, завжди, щоденно
і їхати без тями, їхати до Львова, адже
існує спокійний і чистий як
персик. Львів є всюди.
Переклад Олександра Оверчука
* * * * *
Батькам
Їхати до Львова. З котрого двірця їхати
до Львова, якщо не вві сні, вдосвіта,
коли на валізках роса і родяться власне
експреси й торпеди. Зненацька виїхати до
Львова, серед ночі, вдень, у вересні
чи в березні. Якщо Львів існує, під
пологами кордонів і не тільки в моєму
новому пашпорті, якщо маївці дерев,
ясени й тополі все ще дихають голосно
як індіянці а струмки белькочуть своїм
темним есперанто а вужі як м’який
знак у російській мові зникають серед
трав. Спакувати речі й виїхати, ні з ким
не попрощавшися, ополудні, зникнути
так як зомлівали панни. І лопухи, зелена
армія лопушшя, а під ними, під парасолями
венеційської каварні, слимаки розмовляють
про вічність. Але катедра підноситься
пам’ятаєш так прямовисно, прямовисно
як неділя і серветки білі і відро
що стояло на підлозі повне малини і моє
прагнення, якого ще не було,
тільки сади й бур’яни і бурштин
черешень і Фредро неподобний.
Завжди забагато було Львова, і ніхто не вмів
зрозуміти всі дільниці, почути
шепіт кожного каменя, спаленого
сонцем, церква вночі мовчала зовсім
інакше, ніж катедра, єзуїти хрестили
рослини, листок за листком, але вони росли,
росли без пам’яті, а радість крилася
всюди, в коридорах і в млинках до
кави, які оберталися самі, в голубих
чайниках і в крохмалі, який був першим
формалістом, у краплях дощу і в шпичках
троянд. Під вікном жовкли замерзлі форсиції.
Дзвони били й дрижало повітря, чепці
черниць наче шхуни пливли під
театром, світу було так багато, що мусив
виступати на біс нескінченну кількість разів,
публіка шаліла й не хотіла
покидати залу. Мої тітки ще
не знали, що я колись їх воскрешу,
і жили довірливо і так поодиноко
служниці бігали по свіжу сметану,
чисті й випрасувані, в домах трохи
злости і велика надія. Бжозовський
приїхав на лекції, один з моїх
дядьків писав поему під назвою Чому,
подаровану всемогутньому і було забагато
Львова, він не вміщався в посудині,
розчахував склянки, виливався зі
ставів, озер, димів з усіх
коминів, перекидався у вогонь і бурю,
сміявся блискавками, тихомирнів,
вертався додому читав Новий Завіт,
спав на тапчані під гуцульським килимом,
було забагато Львова, а тепер нема
його зовсім, він ріс нестримно а ножиці
тяли, холодні садівники як завжди
в травні безощадно, безоглядно
ах почекайте хай прийде теплий
червень і м’які папороті, безкрає
поле літа себто дійсности.
Але ножиці тяли, вздовж лінії й почерез
волокна, кравці, садівники і цензори
тяли тіло і вінки, секатори невтомно
працювали, як у дитячій витинанці,
де треба вистригти лебедя чи сарну.
Ножички, цизорики і леза драпали,
тяли і вкорочували пишні ризи
прелатів і майданів і кам’яниць, дерева
падали безголосо як у джунґлях
і катедра дрижала і прощалися ви зраненька
без хустинок і без сліз, такі сухі
губи, ніколи тебе не побачу, стільки смерти
чекає на тебе, чому кожне місто
мусить стати Єрусалимом і кожна
людина євреєм і тепер тільки поспіхом
пакувати речі, завжди, щодня
і їхати без передиху, їхати до Львова, адже
він існує, супокійний і чистий
як брослива. Львів є всюди.
Переклад Андрія Шкраб’юка
Jechać do Lwowa
Rodzicom
Jechać do Lwowa. Z którego dworca jechać
do Lwowa, jeżeli nie we śnie, o świcie,
gdy rosa na walizkach i właśnie rodzą się
ekspresy i torpedy. Nagle wyjechać do
Lwowa, w środku nocy, w dzień, we wrześniu
lub w marcu. Jeżeli Lwów istnieje, pod
pokrowcami granic i nie tylko w moim
nowym paszporcie, jeżeli proporce drzew
jesiony i topole wciąż oddychają głośno
jak Indianie a strumienie bełkocą w swoim
ciemnym esperanto a zaskrońce jak miękki
znak w języku rosyjskim znikają wśród
traw. Spakować się i wyjechać, zupełnie
bez pożegnań, w południe, zniknąć
tak jak mdlały panny. I łopiany, zielona
armia łopianów, a pod nimi, pod parasolami
weneckiej kawiarni, ślimaki rozmawiają
o wieczności. Lecz katedra wznosi się,
pamiętasz, tak pionowo, tak pionowo
jak niedziela i serwetki białe i wiadro
pełne malin stojące na podłodze i moje
pragnienie, którego jeszcze nie było,
tylko ogrody chwasty i bursztyn
czereśni i Fredro nieprzyzwoity.
Zawsze było za dużo Lwowa, nikt nie umiał
zrozumieć wszystkich dzielnic, usłyszeć
szeptu każdego kamienia, spalonego przez
słońce, cerkiew w nocy milczała zupełnie
inaczej niż katedra, Jezuici chrzcili
rośliny, liść po liściu, lecz one rosły,
rosły bez pamięci, a radość kryła się
wszędzie, w korytarzach i młynkach do
kawy, które obracały się same, w niebieskich
imbrykach i w krochmalu, który był pierwszym
formalistą, w kroplach deszczu i w kolcach
róż. Pod oknem żółkły zamarznięte forsycje.
Dzwony biły i drżało powietrze, kornety
zakonnic jak szkunery płynęły pod
teatrem, świata było tak wiele, że musiał
bisować nieskończoną ilość razy,
publiczność szalała i nie chciała
opuszczać sali. Moje ciotki jeszcze
nie wiedziały, że je kiedyś wskrzeszę
i żyły tak ufnie i tak pojedynczo,
służące biegły po świeżą śmietanę,
czyste i wyprasowane, w domach trochę
złości i wielka nadzieja. Brzozowski
przyjechał na wykłady jeden z moich
wujów pisał poemat pod tytułem Czemu,
ofiarowany wszechmogącemu i było za dużo
Lwowa, nie mieścił się w naczyniu,
rozsadzał szklanki, wylewał się ze
stawów, jezior, dymił ze wszystkich
kominów, zamieniał się w ogień i w burzę,
śmiał się błyskawicami, pokorniał,
wracał do domu, czytał Nowy Testament,
spał na tapczanie pod huculskim kilimem,
było za dużo Lwowa a teraz nie ma
go wcale, rósł niepowstrzymanie a nożyce
cięły, zimni ogrodnicy jak zawsze
w maju bez litości bez miłości
ach poczekajcie aż przyjdzie ciepły
czerwiec i miękkie paprocie, bezkresne
pole lata czyli rzeczywistości.
Lecz nożyce cięły, wzdłuż linii i poprzez
włókna, krawcy, ogrodnicy i cenzorzy
cięli ciało i wieńce, sekatory niezmordowanie
pracowały, jak w dziecinnej wycinance
gdzie trzeba wystrzyc łabędzia lub sarnę.
Nożyczki, scyzoryki i żyletki drapały
cięły i skracały pulchne sukienki
prałatów i placów i kamienic, drzewa
padały bezgłośnie jak w dżungli
i katedra drżała i żegnano się o poranku
bez chustek i bez łez, takie suche
wargi, nigdy cię nie zobaczę, tyle śmierci
czeka na ciebie, dlaczego każde miasto
musi stać się Jerozolimą i każdy
człowiek Żydem i teraz tylko w pośpiechu
pakować się, zawsze, codziennie
i jechać bez tchu, jechać do Lwowa, przecież
istnieje, spokojny i czysty jak
brzoskwinia. Lwów jest wszędzie.
Adam Zagajewski
23.03.2021