Ігор МЕЛЬНИК

 

На перший день лютого припадає 190-а річниця уродин найвідомішого у середині позаминулого сторіччя галицько-руського літератора, редактора, видавця, громадського діяча, голови «Галицько-руської матиці», Руської Ради, Товариства ім. М.Качковського – Богдана Теодозія Дідицького.

 

Портрет Б.Дідицького. Мал. Теофіла Копистинського (1889)

 

 

Іван Франко так оцінював його неординарну особистість: «Талановитий публіцист Б.А.Дідицький видавав багацько газет, склав популярну «Історію Руси», не критичну, але таку, що мала чималий вплив на молодь 70-х років, і був свого часу (1860–70) найпопулярнішим письменником Галицької Руси; його навіть цінували як поета…» ¹.

 

Народився Теодозій Дідицький (разом з братом-близнюком Людвиком) 1 лютого 1827 року в містечку Угневі (між Белзом і Равою-Руською) в родині пароха місцевої церкви Різдва Пресвятої Богородиці Андрія Дідицького (1783–1863). З 1833 року батько став парохом церкви Благовіщення Пресвятої Діви Марії у Великих Мостах. Священиче покликання обрав і молодший брат – Омелян Дідицький (1832–1913), який з 1858 року був сотрудником у Великих Мостах, а після смерті батька – парохом згаданої Благовіщенської церкви.

 

Навчався Теодозій у гімназіях Львова та Перемишля. Від 1846 року студіював право у Львівському університеті та слов’янську філологію – у Віденському, під керівництвом професора Франца  Міклошича.

 

Під впливом революційного зриву Весни Народів 1848 року переклав своє ім’я Теодозій (Феодосій) на руський лад – Богдан. Свої писання підписував ще низкою псевлонімів: Д., Б.А.Д., Б.Д., Богданко, Богдан Будегріш, Финтик Шляхтиченко…

 

21 (9) лютого 1849 року Б.Дідицького прийняли членом Головної Руської Ради за рекомендацією її секретаря, члена Ставропігійського інституту, Теодора Леонтовича.

 

Про ці роки згадував Дідицький у своїх спогадах: «Під означенням Русь я уявляв собі, як і найбільша частина наших Русинів, тільки південну чи Малу Русь з її давніми столицями, Києвом та Галичем… Ще до того північну Русь віддавна називали у нас назагал – Москвою» ².

 

У 1849 році через Галичину проходило російське військо для придушення революційного повстання в Угорщині. Під впливом зустрічей з російськими офіцерами та священниками Дідицький захопився тодішніми візіями «русского міра» та російською літературою, зокрема, творами Микола Гоголя.

 

У ті роки Б.Дідицький писав ліричні поезії, поеми «Конюший» (1853), «Буй-Тур, князь Курський» (1860), «Народну історію Руси» (1858). Працював редактором газети «Зоря Галицька» (1853–1854), був упорядником літературного альманаху «Зоря Галицька яко Альбумъ на годъ 1860».

 

Але видавнича справа не могла у 1850-х роках забезпечити засобів для життя. Дослідник того періоду Олексанлр Седляр пише: «Руське книговидання у Галичині тоді перебувало далеко не в найкращому стані. Основними проблемами були брак якісних текстів (оригінальних чи перекладених) та брак коштів на видання. Брак активних, добре освічених і творчо обдарованих людей, які могли би писати талановиті, актуальні та цікаві, близькі до досконалих хоча б мовно та стилістично твори, дуже шкодив русинам і тоді, і ще тривалий час по тому. Писати бралися часто люди непідготовані, без відчуття мови, без розуміння мети і завдань твору, більше або менше вдало лише перероблюючи чи наслідуючи вже написане кимось. Інтелектуальна бідність, тематична вторинність і дріб’язковість, а також мовна невправність – ось характерні ознаки руських творів того часу. Однак загалом нечисленні любителі читати вітали і їх, і чекали на нові видання, які тоді вимірювалися навіть не десятками, а одиницями» ³.

 

До того ж ліквідація цісарем Францом Йосифом І конституційних демократичних здобутків революційного 1848 року викликало розчарування та апатію у поступових діячів Головної Руської Ради. Політичний провід залишився за «Старою Руссю», залежною від консервативної Святоюрської митрополії, на яку орієнтувалися і світські, і духовні діячі: «Фактично український політичний провід перебував у їх руках (стара партія, староруська партія), які спиралися на церковну ієрархію (Антон Петрушевич, Богдан Дідицький, Володимир Ковальський, Іван Наумович, Теофіл Павликів, Яків Головацький та інші). Це були діячі старшої генерації галицьких політиків» ⁴.

 

Єдином опозиційним зривом «Старої Руси» стала «азбучна війна» 1859 року, спроба перевести галицьку руську (українську) мову на латинську абетку. Ініціатором такої реформи був намісник Галичини граф Аґенор Ґолуховський. Причому він вирішив запровадити не польський чи німецький варіанти латинки, а чеський, який розробив філолог Йожеф Їречек. До цих подій був причетний і Б.Дідицький, який давав Їрачеку практичні лекції української мови під час докторських студій у Відні. Але потім видав у Відні брошуру «О неудобности латинской азбуки въ писменности руской, розсужденіе Богдана А.Д.» (1859). Врешті-решт віденський уряд відмовився від впровадження латинки.

 

Богдан Дідицький (1860)

 

 

Початок 1860-х приніс деякі надії на демократичні реформи та національне відродження в Галичині під впливом поширення творчості Тараса Шевченка.

 

Іван Франко так оцінив той період: «Глибокий розділ серед галицько-руської інтелігенції, який зазначився вже в 30-тих роках і трохи затемнився в 50-тих роках, розділ на прихильників і противників народної мови в письменстві, в 60-тих роках з настанням конституційної ери досить швидко загострюється і доводить протягом десятиліття до утворення двох окремих таборів чи партій, староруської з виразним москвофільським відтінком, і народної з виразним українофільським відтінком. Кожда партія старається мати в своїх руках органи друку та інституції, а також свою репрезентацію в парламентарних ділах краю і держави, щоб мати вплив на впорядкування найважніших національних і соціальних справ, які настигли, а почасти й дуже наболіли в часах бюрократичного правління 50-тих років. Судячи з «Зорі галицької яко альбума» і з перших річників «Слова» (1861—63 р.) можна би було думати, що оба напрями підуть бодай де в чому згідно на грунті народної мови, та вже польське повстання 1863 р. значно загострило національні противенства в Галичині і загострило також противенство між обома галицько-руськими партіями. Погром польського повстання і розпочате російським урядом русифікування і оправославлення підляських уніатів оживили дуже царофільські симпатії у галицьких москвофілів і були причиною досить численної еміграції та апостазії галицького уніатського духовенства до Росії і до православія» ⁵.

 

Б.Дідицький у 1860 році став редактором популярної газети «Слово», яка видавалася за фінансової підтримки судового радника, доброчинця Михайла Качковського (1802–1872). На початках на шпальтах «Слова» друкувалися представники всіх напрямків Галицької Руси: старорусини, москвофіли, народовці, українофіли… Допускався і фонетичний правопис.

 

Зокрема: «Редактор «Слова» Дідицький нав'язав із ним кореспонденцію, передрукував у своїй газеті вірші Федьковича з брошури Кобилянського, а діставши від автора ще значний ряд нових віршів, видав 1862 р. досить багату збірку його поезій зі своєю передмовою, в якій дуже щиро привітав новий, щиронародний талант, прирівняв його до німецького Уланда і польського Вікентія Поля, і тим поклав основу до великої популярності, якою тішилося в Галичині ім'я Федьковича протягом 60-тих років» ⁶.

 

Але після поразки Австрії у війні з Прусією й Італією у 1866 році «Слово» надрукувало програмну статтю «Поглядъ на будучность». Сергій Єфремов писав: «Все це неминуче вело до великого розбрату між галицькими українцями, що мусіли загадувати наперед, рішати про свою майбутню долю й вибирати шляхи для свого національного існування: розбрат вперше заманіфестовано отверто в "Слові” 1866 р. статтею „Поглядъ на будучность”, де категорично заявлено про один, од Карпат до Камчатки, народ, „одинъ языкъ и два выговора”. Правда од цього виступу характер москвофільства не змінився: нові „русскіе” по-старому не знали й знати не хотіли справжнього російського життя і письменства, прихилялись тільки до офіціальної Росії, хоч це не заважало їм у себе дома бути найсмирнішими рутенцями та чорно-жовтими австрійськими патріотами» ⁷.

 

Дідицький написав того року брошуру «В один час научиться малорусину по великорусски», хоча сам так до кінця життя не навчився ні говорити, ні писати «русскім язиком».

 

Редакцію «Слова» очолював Б.Дідицький до 1871 року, відтак редактором газети став Венедикт Площанський. Дідицький писав відтоді свій історичний курс «Народная история Руси от начала до новейших времен» (1875), у 1885–1886 рр. редагував «Літературний сборник» Галицько-руської матиці. Пробував займатися активною громадсько-політичною діяльністю: у 1884–1886 рр. очолював політичне товариство «Русская рада», в 1884–1889 рр. обирався головою москвофільського Товариства ім. М.Качковського, що було створено на противагу «Просвіті». У 1885 році видав книжечку «Якъ и кого выбрала Галицкая Русь до Думы державной дня 2. Червня 1885 г.», в якій аналізував і порівнював підсумки виборів 1879 та 1885 років.

 

Відтак відійшов від активної діяльності і у 1884–1903 рр. обіймав посаду бібліотекаря Народного Дому у Львові. Йому вдалося упорядкувати бібліотеку, створити її каталоги, сприяти збільшенню фондів.

 

Кам'яниця по вул. Гавришкевича, 2

 

 

У Львові мешкав Богдан Дідицький на початку ХХ століття в наріжній кам’яниці №2 на вул. Стрілецькій (тепер вул. Гавришкевича), неподалік від Народного Дому.

 

Помер Б.Дідицький 19 січня 1909 року у Львові, похований на полі 72 Личаківського цвинтаря у «Братской могілє русскіх журналістов».

 

 

 

ПРИМІТКИ:

 

¹ Франко І. Южнорусская литература // Зібрання творів у 50 томах. Т. 41. – К., 1984. – С. 130.

 

² Дедицкий Б.А. Своежитьевые записки. – Львовъ, 1906. – Ч. 1. – С. 8.

 

³ Седляр О. Видавнича співпраця Якова Головацького та Михайла Качковського // Вісник Львівського ун-ту. Серія книгозн. бібліот. та інф. технол. 2014. Вип. 9. С. 5).

 

Борчук С. Громадсько-культурна та наукова діяльність І.Шараневича. – Івано-Франківськ, 2009. – С. 31.

 

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібрання творів у 50 томах. Т. 41. – К., 1984. – С. 313.

 

⁶ Там же. – С. 316.

 

Сергій Єфремов. Історія українського письменства. – К., 1995 – С. 348.

 

 

01.02.2017