Мова діловодства Ставропіґії.

У західно-европейських народів простонародні мови молитов і перекладів св. Письма від XV. в. повільно стали й мовами законодавства та адміністраційного і судового діловодства замість латинської мови, що була в них і богослужебною. У славян грецького обряду богослужебною мовою стала церковно-славянська (староболгарська) в ріжних народніх її вимовах. В небогослужебних письмах писарі для ліпшого зрозуміння заступали деякі незрозумілі церковно-славянські слова рідними простонародніми словами і таку мову називали у Східній Eвpoпi славяно-руською. Мову Литовського Статута, як збірника приватного і карного права з 1529. р., призначеного для тодішньої Литви, що обіймала також Білорусь і Наддніпрянську Україну, назвав законодавець "руською", бо вона мала малу домішку церковно-славянських слів, а більшу українських, з великою примішкою польської канцелярщини. Прикмети білоруської мови видно хіба подекуди в правописі. Хоч 1696. р. польський уряд заступив у Литві і правобережній Україні актову канцелярійну книжну руську мову польською книжною мовою, проте українська (руська) мова зберегла у лівобережній Наддніпрянській Україні аж до часу, коли Литовський Статут заступили 1840. р. у Росії московськими законами.

Церковне брацтво при Успенській церкві у Львові, що істнує від 1421. р., одержало в 1586. р. від антіохійськсго патріярха Йоакима назву Ставропігійського, тобто хрестоносного брацтва, а в 1788. р. від австрійського цісаря назву Ставропігійського Інституту з правом від 1793. р. вести школи з бурсою, що по первісному пляні науки мала виучувати вихованців на дяків і дяковчителів. Зі статті В. Р. Ваврика: "Члени Ставропіґіона за 350 лет", Временнік 1937, ст. 64, довідуємося з захованих протоколів, що від 1733—1844. р. списувано протоколи засідань Правлячого Coвітy по латинськи і від 1862—1936. р. по "руськи". Можна догадуватися, що вже у XVII. ст. братчики почали писати протоколи по латинськи тому, що правдоподібно тоді, як і пізніше стала для братчиків замість славяно-руської мови польська мова устною мовою діловодства. Вона була такою правдоподібно і від 1845—1862. рр., коли списували протоколи засідань Совіта в німецькій (тоді урядовій) мові, бо знаємо з історії, що тоді т. зв. гр.-кат. інтеліґенти вживали часто польської мови як розговірної; успенські парохи до 1835 р. виголошували проповіди по польськи саме з огляду на ту горстку гр.-кат інтеліґентів, що почувалися русинами лиш обрядово.

Частинно недокладно і хибно ствердив В. Р. Ваврик, що "кніґі засєданій Правящаво Савєта (1862—1936) пісаниє па русскі" тобто по російськи, бо до 1914 р. писані вони галицько-руським язичієм, ніби славяноруською мовою з українською вимовою. Від 1916 до 1922 р. під Управою українців ведено діловодство по українськи ("малорусски") аж до віддачі у 1922. р. управи львівським воєвідством комісареві Третякові, як "русскому", що увів діловодство "па русскі", яке від 1924 р. продовжує "русскій" "Правящий Савєт Львовскаго Ставропіґіона". Це діловодство поправді відбувається двомовно, бо устно по українськи, а на письмі у протоколах "па русскі", тобто по російськи. Наші "галицько-русскі" в цьому напрямі наслідують польське законодавство, що дозволяє промовляти на засіданнях громадських рад по українськи, але каже списувати протоколи по польськи. Коли до 1914. р. видавала Ставропіґія свої річники "Временника" галицько-руським язичієм, то від 1924. р. видає його по російськи і приймає в члени лиш "русских", себто галицьких псевдо-росіян гр.-католиків, яких досі назбіралося 193 душ. По думці В. Р. Ваврика, дяківська школа з бурсою, як приютом для бідних учнів, була при Ставропіґії лиш до 1709. р., бо приказав її відновити в 1793. р. австрійський уряд з обовязком науки необрядових предметів у державних школах. Через це бурса з наукою церковного обряду і співу та церковно-славянської мови втратила характер виключно дяківської школи. Не виховувала вона своїх учнів, здається, ніколи в дусі національно-українськім, бо коли з поданих Вавриком докумектів у "Времєнніку" з 1938. р. видно, що бурсове діловодство від 1820—1865. р. вела Ставропіґія майже виключно по польськи і тільки деколи по німецьки, то можна припускати, що виховувала своїх вихованків бодай на польонофілів, коли не поляків. Від часу заведення в ставропіґійській бурсі у 1905. р. для 30 бурсаків примусової науки книжної "руської" мови, як "общерусскої", тобто загально російської замість науки богослужебної церковно-славянської — почалося винароднювання бурсаків, як русинів на "русских", себто росіян-москалів. Це була свідома тенденція: відокремити їx від галицьких українців, що лежало в польськім і російськім інтересі. У московщенні українських бурсаків підпомагало Ставропіґію т-во "Народній Дім" у Львові, що завело і для своїх бурсаків науку російської мови та в 1911. р. дарувало 39 російських книжечок для ставропіґійських бурсаків. Хоч і досі ставропіґійські бурсаки мусять учитися в бурсі російської мови і в бурсі називаться "русскими", проте по виході з бурси не вводять вони російської мови до своїх родин, бо вони самі і їx жінки не знають російської мови і ледви чи всі лишаються "русскими" навіть по назві. Коли управа Ставропіґії мовою отого діловодства шкодила українцям та українському престижеві, будучи знаряддям польонізації, а від 1867. р. русифікації, то своєю друкарнею від кінця XVI в. в дійсності підпомагала православну і від XVIII. в гр.-кат Церкву друком церковних книг. У 1591 р. вона видрукувала грецьку граматику "Адельфотес" з рівнобіжним перекладом на славянсько-руську мову. Згадати треба теж, що Ставропіґія видала у зближеній до живої української мови буквар "Ґраматика єнзика малорускеґо" Івана Вагилевича в 1845. р. для тодішніх галицьких русинів, що з вийнятком духовенства не знали української літературної мови. Видали теж в 1850. р. М. В. Гоголя повість "Тарас Бульба" у перекладі Дмитра Головацького з російського на "галицько-руський язик". За підмогою Ставропіґії були друковані зазиви "Головної Галицько-руської Ради" 1848. р. і кілька літ "Зоря галицкая" і 1851. р. протиалькогольний "разсказ" о. Григорія Савчинського: "Гет, гет, гет!" Але від часу видання Ставропіґією 1852. р. Дениса Зубрицького першої наукової "Історії Галичско-русскаго княжества" штучною славяно-руською мовою пішла Ставропіґія у всеросійському мовному і національному напрямку і таким іде досі без журби, що цей напрям має щораз менше виглядів і прихильників. Згідно з "Уставом" (тобто статутом) з 1912. р. метою його є не лиш зберігати католицьку віру у "руського народа", але й піддержувати "русскую народность" і помагати її культурному розвиткові, розуміється — в "общерусскім" напрямку. Тому Управа Ставропіґії від 1870. р. не приймає українців на своїх членів. У 1938. р. мала вона 193 членів, самих "русских", з яких лише 80 мешкало у Львові. Між членами було лише кількох купців, ремісників і селян, а решта майже самі чинні і нечинні польські урядовці, хоч повинні би бути членами самі гр.-кат. міщани зі Львова, з огляду на церкву.

Майно Ставропіґії складається з церкви та домів у чотирокутнику коло неї і одного Дому дальше, по оцінці скарбового уряду вартости міліона зол. У тих домах жило 57 платних комірників, які у 1935. р. заплатили чиншу округло 60 тис. зол., податки та інші данини давали коло 29 тис. зол. Крім цього Ставропіґія мала дохід з продажі церковних книг, з чиншу з найму друкарні у 1935. р. місячно по 50 дол. і 232 зол. і т. ін. На втримання своєї бурси з 33 учнів гр. кат. і православних з Волині доложила Ставропіґія в 1935. р. кругло 4.400 зол. Для адміністрації майном удержувала Ставропіґія трьох урядовців і префекта бурси.

Коли зважити, що по обчисленню В. Р. Ваврика було в 1930. р. при сеймових виборах лиш 80 тис. таких "русских" гр.-кат. виборців, що голосували на "русску" лісту в Галичині, то Ставропіґія служить тільки дуже маленькій кількости гр.-кат. населення в Галичині з отих 80-ти тисяч виборців, бо мало хто з них розуміє так по російськи, щоб читати "Временнік". Маємо теж вражіння, що й справжні москалі не читали б протокол та "Времєнніка", бо чистота і правильність тієї російської мови теж дуже розмірна: це так звана кухонна російська мова. Словом — культурна установа не дуже рахується з своєю традицією та своїм призначенням.

[Діло]