Статя надіслана.
Прошу Вас, Пане Редактор, дайте з ласки своєї притулок отсим словам, нехай, хоть помалу, розкриваєть ся уся правда, бо цего дуже потрібно в часах, де багато людий прикладає рук, аби як найбільше закаламутити справу, що сама собою зовсім чиста і ясна.
Я доси мовчав, мовчав як заклятий, поки лиш мене судили і мої особисті прикмети, бо суд наді мною, хоть треба-б було вислухати і мене, всетаки належить не до мене.
Тепер повернула ся справа в инший бік і я почуваю ся вже навіть до обовязку заговорити, бо-ж кажуть, що я „з особистих причин“ і „задля хоробливої амбіциї“, поповнив „гріх вопіющий до неба, виступивши неоправдано з парляментарного буков. укр. клюбу і розбивши нашу дотеперішну солїдарність“.
Ось моя сповідь з того гріха:
Вже від кількох лїт був я політикою п. Василька незадоволений. Та не лиш я один. Чимраз частїйше мусів я, при всій моїй особистій щирій прихильности для него, це йому казати; Не помагало. Приходило навіть до острійших перепалок між нами. Даремно. — Що-ж тут робити, думаю собі. Властиво повинен я був стати до явної і найзавзятійшої борби — з особистим приятелем. Того я не хотів. Хто хоть раз в житю був комусь щирим приятелем, а найшов ся в такім положеню, як ось я, той мене зрозуміє.
Я часто бувало говорив, що патенту на найлїпшу полїтику народню я не взяв і длятого може бути, що й инша полїтика добра. Однак за ту иншу полїтику нехай собі відповідають инші люди, а не я. А то якось так склало ся, що за все потягали лиш мене до відповіди.
Ось тому я собі постановив усунути ся зовсїм з політики. Є сьвідки на це, що я ті свої наміри виявив вже в 1911 р., т. зн. небавом по виборі до ради державної. Я вказував тоді виразно і на причини того мого наміру. Однак аж в мартї 1912 р. вислав я нарештї письмо до п. Василька, в котрім йому заявив, що я рішив ся поскладати всї мої мандати, всї мої достоїнства і почести. Причини були ті, що я не міг дальше покривати своїм іменем і сьвітити своїми очима за все- те, що у нас дїяло ся, а чим суспільність зовсїм справедливо була невдоволена. На то отримав я від а. Василька поспішну телеґраму, що він нїяким чином до того не допустить. Словами п. Василька і висказаним довірєм цїлого клюбу дав ся я, необачний спонукати, відступити від того рішучого кроку. Гадав я собі, що причини, які змусили мене до того кроку, тепер устануть. Чекаймо ще!
В серпни 1912 р. пишу я знов зовсїм виразно і обширно (здаєть ся на чотирох аркушах) п. Василькова до Біяріц, чого моя душа бажає. Як собі нагадую, писав я в тім листі, що стосунки серед нашої суспільности на Буковині дуже сумні, нїхто нічого не робить, нїхто нїкому не вірить, все розпадає ся, що треба нам доконечно щось зробити, аби наново запанували в суспільности щирість і єдність в думках і дїланю, бо як ми цего не зробимо, то я не бачу нїкого, хто міг би це зробити, і дуже бою ся, що настане страшний час для буковинської Руси, а на нїкого тодї, тілько на нас обох спаде вина, що ми це все велике нещастє спричинили або його не відвернули. Провідник має обовязок дбати не тілько про успіхи хвилї, але, що важвїйше старати ся всїма силами обезпечити щасливий і гарний розвиток народу в будуччинї. Якраз в тім напрямі нїчого не робить ся, так що треба побоювати ся, що ми самі власними очима і з великим болем серця готові ще дивити ся не те, як той цїлий будинок, що ми його будували, валити меть ся. Всюди панує велике невдоволенє, цїлковита розтїч і крайна пора взяти ся до працї. Я обіцював п. Василькови, що готов віддати усї свої сили на услуги добрій справі.
На це отримав я від п. Василька картку, де лиш то сказано, що він з моїм листом годить ся. Гаразд, думаю собі, і чекаю, коли пічне ся бодай говірка про справи, порушені в моїм листі. Даремно.
В жовтні скликано буков. сойм. Нараз дістаю від п. Василька телеґраму, щоби я зараз приїзджав до Відня і там в делегациях його заступав, бо на першім (формальнім) засїданю сойму мене не потрібно, а до того часу, як розпічнуть ся наради сойму над санациєю, і делеґациям буде конець. Я зараз ставив ся у Відни, а п. Василько відїхав до Черновець.
Десь за тиждень дістаю знов телеґраму від п. Василька, щоб я, як покличе він мене на означений день до Черновець, був готов зараз таки приїхати. Я відповів, що на той день, здасть ся, приходжу до слова при війсковім буджетї.
Делєґациї скінчили ся і я міг був ще послїднї засїданя соймові застати, але від п. Василька дістав я наказ сидїти у Відни аж до кінця сойму. Приїзджаю з Відня, був ва засїданю клюбу, ходжу день в день до п. Василька, а він коби словом згадав про справу, яка мене таки в першій мірі обходила, а про яку я аж від ріжних людий довідав ся, а то, що пос. Драчинський назначений вже Васильком на моє місце заступником маршалка. Це потвердило ся. І особиста моя дотеперішна віра до п. Василька цїлковито захитала ся. Окрім того довідав ся я докладно про ухвали санацийної комісиї в соймі, де провадив найважнїйше слово п. Василько, як вони пішли цїлковито в розріз з ухвалами укр. клюбу в тій справі з дня 12 го липня 1912 го р. на шкоду і руїну Селянської Каси.
Тодї виринуло для мене знов питанє, що робити. Присилувати мене, зложити віцемаршалківство, ніхто не міг. Я міг вперти ся і не зложити, але зараз мусїв би я був розпочати явну боротьбу з Васильком. Цего я всетаки ще не хотїв і длятого зложив лиш мандат до сойму, а тимсамим і віцемаршалківство, т. зн. уступив ся йому з дороги. Це стало ся вже проти волї п. Василька, бо він всїма силами наставав на те, аби я мандат задержав. А що я його волї не піддав ся, то п. Василько розпочинає боротьбу зі мною, бо дуже діткнули його знані ухвали трох віч (черновецького, кіцманського і вашківського) звернені проти його диктатури.
Я ще і то послїдний раз був уступчивий, пішов на засїданє клюбу, сказав перед цїлим клюбом все те, що лежало менї на серці (що тут коротенько наведено), особливо ж перевів я доказ, що хоть як п. Василько рад би все те, що між нами є, звести на особисті непорозуміня, то нїякі особисті причини не спонукали мене до того кроку, а лиш політика п. Василька, до котрої стратив я цілковито віру і за котру не хочу далі відповідати. Однак моя слабість до п. Василька ще і цим разом мене перемогла, бо ще раз виявила ся моя крайня згідливість. Хоть виразно заявив я не раз, а кілька разів на тім засїданю клюбу, що п. Василькови не вірю вже більше анї на волос, то я не лиш віддав свій голос при виборі голови клюбу на п. Василька, але устилїзувавши враз з д-ром Галїпом ухвалу клюбу, вийшов із засїданя з тою думкою, що орґанїзация на найширшім ґрунті, яку якраз під напором вічевих ухвал постановлено як найскорше перевести, і без моєї явної боротьби з п. Васильком сама собою зломить погубний його вплив на нашу полїтику.
Надії мої на те, що п. Василько, наслухавши ся подостатком гірких слів правди, пристосуєть ся до нових вимогів часу, занадто скоро до чиста розвіяв сам таки п. Василько. В комунїкатї про це памятне засіданє клюбу подано фалшиво одиноку ухвалу устилїзовану д-ром Галїпом враз зо мною а окрім того додано богато ще дечого такого, з чого в очи бив явний намір не лиш мене, але і других членів клюбу понизити, представити майже підлими, а п. Василька як звичайно ще і при тій нагодї звеличати. Я стратив послїдну крапельку віри в добру волю п. Василька і в день св. Михаїла вислав з Рожнова до п. Пігуляка письмо з просьбою, аби повідомив п. Василька що я виступаю з парляментарного бук. укр. клюбу, аби тим чином дати явний вираз мого цїлковитого недовіря до п. Василька, такий вираз, щоб його вже ніяк не можна було перекрутити. Написав я це п. Пігулякови, бо вже не мав серця хоть-би одним словом звертати ся до п. Василька. В письмі до мого найдавнїйшого полїтичного приятеля розкрив я увесь біль мого серця і заговорило в нїм серце до серця. П. Пігуляк передав це письмо Василькови (хоч воно було призначене лиш для п. Пігуляка), прочитано його в клюбі, ба навіть на зборах довіренників подано його зміст — не новий. Коли вже так стало ся — без моєї вини, то мушу тут поданий вже зміст мого письма з памяти доповнити, бо того конечно потрібно на оправданє мого виступу з парляментарного бук. клюбу. Я писав, що уважаю Василька найбільшим нещастєм укр. народу, що його полїтика не народна і не національна, а на скрізь особиста, звернена лиш на те, аби його особа за всяку цїну і завсїгди була на верха. Зміст її — боротьба з особистими його противниками (Ончулом, Штравхером і т. д.), користи з неї виходять лиш для него. Він завів у нас тиранїю з всїма її приналежностями, з страшно розгалуженою тайною полїциєю, з цїлою зґраєю донощиків. З ніким не можна щирого слова поговорити, житє наше народне цілковито затроєне, деморалїзация і корупция в нашім народнім організмі — це наслідки погубної для народу його тиранії. Хто йому стане в дорозї, того він безпощадно нищить. Нехай нищить мене і мою родину, як він виразно грозив, то скілько ще сил в мене стане, не дам нищити народу.
Ось мої великі тяжкі гріхи: Я занадто довго вірив Василькови, я занадто довго вагав ся виступити против його політики. Тяжкі гріхи!
Я каю ся і хочу їх спокутувати і маю надію, що свою дальшою щирою, безкорисною працею і тим, що ніколи вже більше не буде межи мною а п. Васильком ніякої солїдарности, заслужу собі у Бога і у укр. народу на ласку, що менї всї гріхи будуть прощені.
За ласкаве поміщенє цеї моєї сповіди прийміть щиру мою подяку.
З глубоким поважанєм,
Д-р Смаль-Стоцький.
[Діло]
28.02.1913