Моя сповідь.

Статя надіслана.

Прошу Вас, Пане Редактор, дайте з ласки своєї притулок отсим словам, нехай, хоть пома­лу, розкриваєть ся уся правда, бо цего дуже по­трібно в часах, де багато людий прикладає рук, аби як найбільше закаламутити справу, що сама собою зовсім чиста і ясна.

Я доси мовчав, мовчав як заклятий, поки лиш мене судили і мої особисті прикмети, бо суд наді мною, хоть треба-б було вислухати і мене, всетаки належить не до мене.

Тепер повернула ся справа в инший бік і я почуваю ся вже навіть до обовязку заговори­ти, бо-ж кажуть, що я „з особистих причин“ і „задля хоробливої амбіциї“, поповнив „гріх во­піющий до неба, виступивши неоправдано з пар­ляментарного буков. укр. клюбу і розбивши на­шу дотеперішну солїдарність“.
Ось моя сповідь з того гріха:

Вже від кількох лїт був я політикою п. Ва­силька незадоволений. Та не лиш я один. Чим­раз частїйше мусів я, при всій моїй особистій щирій прихильности для него, це йому казати; Не помагало. Приходило навіть до острійших перепалок між нами. Даремно. — Що-ж тут ро­бити, думаю собі. Властиво повинен я був стати до явної і найзавзятійшої борби — з особистим приятелем. Того я не хотів. Хто хоть раз в житю був комусь щирим приятелем, а найшов ся в такім положеню, як ось я, той мене зро­зуміє.

Я часто бувало говорив, що патенту на найлїпшу полїтику народню я не взяв і длятого може бути, що й инша полїтика добра. Однак за ту иншу полїтику нехай собі відповідають инші люди, а не я. А то якось так склало ся, що за все потягали лиш мене до відповіди.

Ось тому я собі постановив усунути ся зо­всїм з політики. Є сьвідки на це, що я ті свої наміри виявив вже в 1911 р., т. зн. небавом по виборі до ради державної. Я вказував тоді ви­разно і на причини того мого наміру. Однак аж в мартї 1912 р. вислав я нарештї письмо до п. Василька, в котрім йому заявив, що я рішив ся поскладати всї мої мандати, всї мої достоїнства і почести. Причини були ті, що я не міг дальше покривати своїм іменем і сьвітити своїми очима за все- те, що у нас дїяло ся, а чим суспільність зовсїм справедливо була невдо­волена. На то отримав я від а. Василька поспіш­ну телеґраму, що він нїяким чином до того не допустить. Словами п. Василька і висказаним до­вірєм цїлого клюбу дав ся я, необачний спону­кати, відступити від того рішучого кроку. Гадав я собі, що причини, які змусили мене до того кроку, тепер устануть. Чекаймо ще!

В серпни 1912 р. пишу я знов зовсїм ви­разно і обширно (здаєть ся на чотирох аркушах) п. Василькова до Біяріц, чого моя душа бажає. Як собі нагадую, писав я в тім листі, що сто­сунки серед нашої суспільности на Буковині ду­же сумні, нїхто нічого не робить, нїхто нїкому не вірить, все розпадає ся, що треба нам доко­нечно щось зробити, аби наново запанували в суспільности щирість і єдність в думках і дїла­ню, бо як ми цего не зробимо, то я не бачу нї­кого, хто міг би це зробити, і дуже бою ся, що настане страшний час для буковинської Руси, а на нїкого тодї, тілько на нас обох спаде вина, що ми це все велике нещастє спричинили або його не відвернули. Провідник має обовязок дбати не тілько про успіхи хвилї, але, що важ­вїйше старати ся всїма силами обезпечити ща­сливий і гарний розвиток народу в будуччинї. Якраз в тім напрямі нїчого не робить ся, так що треба побоювати ся, що ми самі власними очима і з великим болем серця готові ще диви­ти ся не те, як той цїлий будинок, що ми його будували, валити меть ся. Всюди панує велике невдоволенє, цїлковита розтїч і крайна пора взяти ся до працї. Я обіцював п. Василькови, що готов віддати усї свої сили на услуги добрій справі.

На це отримав я від п. Василька картку, де лиш то сказано, що він з моїм листом годить ся. Гаразд, думаю собі, і чекаю, коли пічне ся бодай говірка про справи, порушені в моїм листі. Даремно.

В жовтні скликано буков. сойм. Нараз ді­стаю від п. Василька телеґраму, щоби я зараз приїзджав до Відня і там в делегациях його за­ступав, бо на першім (формальнім) засїданю сой­му мене не потрібно, а до того часу, як розпіч­нуть ся наради сойму над санациєю, і делеґациям буде конець. Я зараз ставив ся у Відни, а п. Ва­силько відїхав до Черновець.

Десь за тиждень дістаю знов телеґраму від п. Василька, щоб я, як покличе він мене на о­значений день до Черновець, був готов зараз таки приїхати. Я відповів, що на той день, зда­сть ся, приходжу до слова при війсковім бу­джетї.

Делєґациї скінчили ся і я міг був ще по­слїднї засїданя соймові застати, але від п. Ва­силька дістав я наказ сидїти у Відни аж до кін­ця сойму. Приїзджаю з Відня, був ва засїданю клюбу, ходжу день в день до п. Василька, а він коби словом згадав про справу, яка мене таки в пер­шій мірі обходила, а про яку я аж від ріжних людий довідав ся, а то, що пос. Драчинський на­значений вже Васильком на моє місце заступни­ком маршалка. Це потвердило ся. І особиста моя дотеперішна віра до п. Василька цїлковито захи­тала ся. Окрім того довідав ся я докладно про ухвали санацийної комісиї в соймі, де провадив найважнїйше слово п. Василько, як вони пішли цїлковито в розріз з ухвалами укр. клюбу в тій справі з дня 12 го липня 1912 го р. на шкоду і руїну Селянської Каси.

Тодї виринуло для мене знов питанє, що робити. Присилувати мене, зложити віцемаршал­ківство, ніхто не міг. Я міг вперти ся і не зло­жити, але зараз мусїв би я був розпочати явну боротьбу з Васильком. Цего я всетаки ще не хотїв і длятого зложив лиш мандат до сойму, а тимсамим і віцемаршалківство, т. зн. уступив ся йому з дороги. Це стало ся вже проти волї п. Василька, бо він всїма силами наставав на те, аби я мандат задержав. А що я його волї не під­дав ся, то п. Василько розпочинає боротьбу зі мною, бо дуже діткнули його знані ухвали трох віч (черновецького, кіцманського і вашківського) звернені проти його диктатури.

Я ще і то послїдний раз був уступчивий, пішов на засїданє клюбу, сказав перед цїлим клюбом все те, що лежало менї на серці (що тут коротенько наведено), особливо ж перевів я доказ, що хоть як п. Василько рад би все те, що між нами є, звести на особисті непорозуміня, то нїякі особисті причини не спонукали мене до то­го кроку, а лиш політика п. Василька, до котрої стратив я цілковито віру і за котру не хочу да­лі відповідати. Однак моя слабість до п. Василь­ка ще і цим разом мене перемогла, бо ще раз виявила ся моя крайня згідливість. Хоть виразно заявив я не раз, а кілька разів на тім засїданю клюбу, що п. Василькови не вірю вже більше анї на волос, то я не лиш віддав свій голос при ви­борі голови клюбу на п. Василька, але устилїзу­вавши враз з д-ром Галїпом ухвалу клюбу, вий­шов із засїданя з тою думкою, що орґанїзация на найширшім ґрунті, яку якраз під напором ві­чевих ухвал постановлено як найскорше переве­сти, і без моєї явної боротьби з п. Васильком сама собою зломить погубний його вплив на на­шу полїтику.

Надії мої на те, що п. Василько, наслухав­ши ся подостатком гірких слів правди, присто­суєть ся до нових вимогів часу, занадто скоро до чиста розвіяв сам таки п. Василько. В кому­нїкатї про це памятне засіданє клюбу подано фалшиво одиноку ухвалу устилїзовану д-ром Га­лїпом враз зо мною а окрім того додано богато ще дечого такого, з чого в очи бив явний намір не лиш мене, але і других членів клюбу пони­зити, представити майже підлими, а п. Василька як звичайно ще і при тій нагодї звеличати. Я стратив послїдну крапельку віри в добру волю п. Василька і в день св. Михаїла вислав з Рож­нова до п. Пігуляка письмо з просьбою, аби по­відомив п. Василька що я виступаю з парлямен­тарного бук. укр. клюбу, аби тим чином дати явний вираз мого цїлковитого недовіря до п. Василька, такий вираз, щоб його вже ніяк не можна було перекрутити. Написав я це п. Пігу­лякови, бо вже не мав серця хоть-би одним сло­вом звертати ся до п. Василька. В письмі до мо­го найдавнїйшого полїтичного приятеля розкрив я увесь біль мого серця і заговорило в нїм сер­це до серця. П. Пігуляк передав це письмо Ва­силькови (хоч воно було призначене лиш для п. Пігуляка), прочитано його в клюбі, ба навіть на зборах довіренників подано його зміст — не но­вий. Коли вже так стало ся — без моєї вини, то мушу тут поданий вже зміст мого письма з памяти доповнити, бо того конечно потрібно на оправданє мого виступу з парляментарного бук. клюбу. Я писав, що уважаю Василька найбіль­шим нещастєм укр. народу, що його полїтика не народна і не національна, а на скрізь особиста, звернена лиш на те, аби його особа за всяку цїну і завсїгди була на верха. Зміст її — бо­ротьба з особистими його противниками (Ончулом, Штравхером і т. д.), користи з неї вихо­дять лиш для него. Він завів у нас тиранїю з всїма її приналежностями, з страшно розгалуже­ною тайною полїциєю, з цїлою зґраєю донощи­ків. З ніким не можна щирого слова поговори­ти, житє наше народне цілковито затроєне, деморалїзация і корупция в нашім народнім орга­нізмі — це наслідки погубної для народу його тиранії. Хто йому стане в дорозї, того він без­пощадно нищить. Нехай нищить мене і мою родину, як він виразно грозив, то скілько ще сил в мене стане, не дам нищити народу.

Ось мої великі тяжкі гріхи: Я занадто дов­го вірив Василькови, я занадто довго вагав ся виступити против його політики. Тяжкі гріхи!

Я каю ся і хочу їх спокутувати і маю надію, що свою дальшою щирою, безкорисною пра­цею і тим, що ніколи вже більше не буде межи мною а п. Васильком ніякої солїдарности, заслужу собі у Бога і у укр. народу на ласку, що менї всї гріхи будуть прощені.

За ласкаве поміщенє цеї моєї сповіди прий­міть щиру мою подяку.
​ З глубоким поважанєм,
Д-р Смаль-Стоцький.

[Діло]