[Зоря, 1891,  № 15–19 (1(13).VIII–X), с.287– 292, 309–311, 329–334, 349–351, 367–371; окреме видання: Без праці. Казка. Львів, Накл. Тов. ім. Шевченка, 1891. 67 с.]   КАЗКА     I.   Був ту собі в нашім селї Іван, парубчак здоровий і вродливий, але такий лїнивий, такий лїнивий, що нехай Бог  боронить. Так і призвали єго Іван Лїнюх.  

  сталось уже причиною, що редакцію Dziennik-а Polsk-ого тяженько закололо коло патріотичного єї серця і она з великого болю вистогнала нинї ось таку статью під зaг. Ruskie towarzystwo asekuracyjne:  

(Листи на увагу мудрим людям через редакцію "Народа".)   І.   Вступне слівце: Чому я обертаюсь до редакціі "Народа". Проби моєі розмови з громадою в "Зорі" і нещасний кінець йіх.  

На міжнароднім конгресі робітників-соціялістів у Брукселі в августі ср. не було Росіян. Від імени редакціі російского журнала "Соціалдемократъ", що виходить в Лондоні, подали Г. Плеханов і Віра Засулич пропамятне письмо на французкій мові, котре тепер видали друком в Женеві "Rapport presente par la Redaction de la revue russe Le Democrate Sоcialiste au Congres International Ouvrier Socialiste a Bruxelles, au moi d'auut 1891"). В тім письмі вони толькують, чому на сьому конгресі нема Росіян.

І. Від одного близького знаємого пок. Наумовича дістали ми до використаня пару єго листів з остатніх літ єго житя. Пропускаючи місця чисто приватноі натури, ми друкуємо решту дословно, з діпломатичною вірністю, як перші документальні причинки до характеристики сего інтересного чоловіка і діяча.  

[Дзвôнок, 1891, № 21 (1 (13). XI), с.174]   Стара казка, по новому розповѣвъ И. Ф.   Бувъ собѣ дѣдъ Андрушка, а въ него баба Ма­рушка, а въ бабы дочечка Мінка, а въ дочки сучечка Фінка, а въ сучки товаришка киця Варварка, а въ кицѣ выхованка мышка Сѣроманка.   Разъ весною взявъ дѣдъ рыскаль тай мотыку, ско­павъ у городци грядку велику, мервицею попринадивъ, грабельками пôдгромадивъ, зробивъ пальцемъ дѣрочку дрôбку — тай посадивъ рѣпку.  

„Галицька Русь“ передруковала з „Правди“ мою замітку про галицькі вірші і зробила мінї честь, вилаявши мене в слові од себе. Але на цьому „Г. Русь“ не спинила ся і доводить — часом цїлком неправдивими вигадками на пр. — відома брехня про переклад „Гамлєта“ д. Старицького), що ми, Українцї-Русини з Австрії та Українцї-Русини з Росії, одне одного не розуміємо, що у нас нема жадної єдности і ми, ворогуючи проти Москалів та не маючи власної мови, „стремим ся“ перейти до польської.