* * * Не зривай квітки, що у ніг твоїх Росте і запахом дише, Смерти не ждучи ніжно до сонця Утлу билинку колише — Зірвана в твойій долоні зівяне, Квітки не стане й запаху не стане. Не рвись до щастя, що перед тобою Неткнуте з острахом криесь, Пожди ще хвильку, нехай те серце Довше бажає, надієсь! Чим близше тебе той привид милий, То тим він близше й могили.   Кліментія Попович.   [Товариш, 1888, ч.1, с.53]