Таких старосвітських хатин вже небагато. Вони вмірають так, як повмірали ті, що їх колись ставили. В нашому селі одна — однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі.

Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг запаморочений в похміллі від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.

На сході — золото і кров, на побілених стінах — неділя. ...В сизих млаках жовкнуть верби... Сонце — на приспі, мороз — на стрісі, гаpбузи на плоті, крикливі півні на перелазах.

  Влодко, той, коли вийшов з польського гарешту, то бодай ще пів року дома побув, аж тоді його взяли, а Василя, то таки зараз: поляки випустили, а жиди замкнули.   ...Гей, синки мої, синки, горе моє, щастя моє, мої ночі непроспані, мої сльози недоплакані, на те-ж я вас ховала, годувала, у барвінковім листі купала, в мережані сорочечки убирала, щоб ви літа свої буйні, свою молодість калинову в панських та жидівських криміналах скоротали?