Він бачив себе голосом непокори. Тієї, що не дозволяє зігнутися і принизити славу власної землі. І непокора поетова – не бунт ради бунту, але усвідомлений опір.

  «Болю мого не вгамовано…» – впродовж останніх місяців мені ніяк не йде з голови цей рядок із вірша «Біль» Петра Скунця.  Може, то все прийшло у травні, коли вшановували день народження (20.05.) і день смерті (30.05.) митця. А може то невгамований біль його передчасного відходу.   Петро Скунць, Василь Вароді та Федір Зубанич, 1960-ті роки.