Вісти, які маємо з України все ще не вияснюють тамошного положення і ще до нинішного дня не знаємо, чи і яку теріторію займає українське військо, чи і скільки частин перейшло до Денікина, чи і які політичні умови поставлено Денікинови та чи він їх приняв, де находиться диктатор Петрушевич а де отаман Петлюра і проче. Вісти, які приходять є найсуперечніщі і треба їх приймати з великою резервою. По одним вісткам між Петлюрою і Петрушевичом заходила до останного моменту повна згідність поглядів на точці відношення до Денікина і більшовиків; по другим вісткам, диктатор Петрушевич мав склонюватися до порозуміння з Денікином а отаман Петлюра до порозуміння з Поляками або знов з більшовиками; по одним донесенням Петлюра мав поїхати в напрямі Підволочиск до Поляків, по иншим до Козятина й Фастова до повстанців. Одні донесення кажуть, що Петрушевич виїхав до Ушиці себто, на денікинську сторону, другі, що коло Хотина через Дністер перебрався до Румунії.
Одно певне, що ці всі вістки несправджені і тому на них будувати не можна. Але певне і друге, що українська державність перебуває вдруге подібну крізу, як перебувала тоді, коли більшовики вперше займили Київ і київське правительство ес-ерів покликало на поміч Німців. А мабуть, що нинішна кріза і поважніща. Тоді заграно на німецького туза, що справді ще був тузом. На якого туза а бодай валєта заграти тепер, коли гра на антанту так гірко розчарувала? Тяжко справді в критичнім та заплутанім відношенню одним віддихом викинути зі себе відповідь. Шабльонова відповідь, що "стоїмо" на прінціпі української державної самостійности не є ніякою політичною відповідию. Що ми всі "стоїмо" на засаді української державности, всі від і єретичих гетьманців на право аж до найправовірніщих ес-ерів на ліво, це річ загально звісна, та шкода її щераз повторювати. Штука одначе не в цім, щоби тільки при засаді "стояти", але щоб її якимсь чином увести в життя, а бодай приблизити до реалізації і політична українська думка в тій іменно напрямі повинна тепер працювати. Українська армія правдоподібно не істнує, а коли істнує, то далеко не та що була і тому сьогодні тим сильніщий натиск треба покласти на політику. А над дорогами, якими ця політика повинна піти, належалоби вже тепер зріло і всесторонно застановитися.
Не хочемо тут з гори вказувати цеї або иншої дороги. На остаточне рішення сього дня, коли ми не і знаємо, що на Україні сталося, ще не пора. Всеж таки можна і сьогодні освітити ріжні можливости, які стоять перед українством. В оцих розважуваннях повиннося все мати на оці дві нами вже раз зазначені провідні думки, а саме перше: з'єдинення всіх українських територій в однім державно-правнім орґанізмі, а по друге утворення з них української державно-правної формації, яка обіймилаби по можности всі ці території а бодай так поважну їх часть, щоби утворений державний орґанізм на стільки був сильним та спосібним до життя, щоби це стало рішаючим для дальшої долі всього українського народу.
Теоретично далибися подумати найріжнородніщі варіяції у розвязці питання політичної будуччини українського народу. Можливі ту ріжні відміни самостійної української держави, від діймаючої всю етноґрафічну територію аж до обкроєної України, обіймаючої тільки центральні українські території пр. київську, чернігівську, полтавську, катеринославську, херсонську, подільську і переважну часть волинської ґуберній, то що. Можливі далі найріжнородніщі варіяції федеративної злуки української держави з котримсь із сусідів, причім знов можливі найріжнородніщі комбінації як приміром: ціла Україна у федерації з Росією, Польщею або Румунією, або поважна часть України у федерації з одним із цих сусідів, або знов поодинокі части України в державній формації з поодинокими сусідами, приміром одна часть з Польщею а друга з Росією, або що вкінці поодинокі значні части України в федерації з сусідами, міжтим як инші части входилиби в склад сусідних неукраїнських держав. Всі ті можливости увзгляднюють поставлений нами в горі прінціп: утворення так сильної української держави, щоби вона стала атракційною точкою і опорою всього українства а деякі з них, як утворення української держави з усеї етноґрафічної території, чи як самостійної, чи у федерації з якихсь сусідом, увзгляднює і другий прінціп, a саме прінціп з'єдинення всіх українських земель в однім державнім орґанізмі. Здійснення цього останнього прінціпу можливе одначе також при нездійсненню другого прінціпу, а саме навіть в случаю неістнування української держави, приміром злука всеї етноґрафічної української території на засадах автономії чи й без того з російською імперією (иншої можливости тут як приміром злука всеї етноґрафічної української території з Польщею або Румунією є з гори неможлива).
Най не розходиться одначе навіть при теоретичнім розважуванню політичних можливостей українського народу о всілякі, даючіся лише подумати, по правді нереальні комбінації. Хто в політиці числить на катаклізми — а хто на них числить той або фантаст або авантюрист, а не політик — той може сьогодні балакати приміром про злуку Всіх українських території в одну суверенну українську державу, як про річ реальної політики. До такої самої катеґорії фантасмаґорій, діточих іграшок, або авантюристичних експеpіментів треба зачислити федерацію, якої небудь української держави з Румунією або федерацію великої України з Польщею, то що. Навіть утворення cамoстійної обкроєної української держави з поважної части українських ґуберній є сьогодні річю дуже а дуже проблєматичною майже сягаючою в межі нереальности.
Як сьогодні справи cтoять, вигляд справдішної реальности мають тільки всілякі відміни федерaції української держави чи держав з Росією або Польщею, або знова автономія при Польщі чи при Росії і між тими можливостями треба вибирати.
Коли мова о федерації усіх українських земель з одним із двох славянських сусідів, то одиноко peaльні вигляди має тілько федерація з Росією. Ніхто чей не повірить, щоби Польща була в силі або навіть схотіла федеруватися з Україною аж по Кавказ. Це утопія. Така федерація України з Росією булаби рівночасно здійсненням обох найвищих зaсад української державної політики, бо зєдинювалаби всі українські компанії, етноґрафічні території в оден український державний орґанізм. Першеньство отсеї розвязки перед всіми иншими, о котрих ще будемо говорити не треба доказувати.
Федерація одної части українських земель з Росією, між тим, коли друга часть федерувалабися з Польщею, є також розвязкою, котру годіб назвати некористною, бо ясне, що обі союзні держави таких Україн себто Росія і Польща у своїм власнім інтересі мусілиби додержувати льояльно свого федеративного відношення до сфедерованої з кожною з них з окрема української держави.
Коли мова о автономії, то ось такий розділ українських земель на автономну територію, звязану з Росією і такуж територію, звязану з Польщею треба уважати некористним, бо в практиці представлялобися воно як прилучення тільки Галичини, Холмщини і Підляся до Польщі, між тим, як решта українських земель прийшлаби до Росії. Прилучені в цей спосіб до Польщі українські землі треба уважати пропавшими, бо і чисельно вони булиби за слабі, щоби опертися напорови польського законодавства, польської нахабности і походови на схід польської буржуазії, бюрократії і мужицтва. Лиш державний кордон між Польщею і Галичиною мігби бути запорою для польської імміґрації і польонізації на цю українську територію. Сама автономія не в силі охоронити Галичину від такої небезпеки. Натомість инша річ, що до автономії при Росії. Число населення і багацтво України з одного боку, а брак і з другого боку неможливість російської масової імміґрації на Україну ґарантують певний розвиток українства в таких державно-правих условинах. Розуміється, що найкористніщим нюянсом цеї розвязки треба вважати таку, при якій вся українська етноґрафічна територія знайшлабися в купі.
Дотеперішна українська політика була максималістичною, себто стояла на становищи, що ми жадаємо повної державної независимости для всіх українських земель злучених в одній українській державі. Були одначе моменти, коли можна було під патронатом антанти говорити з одним із сусідів — головно з небільшовицькою Росією — про федерацію. Цих моментів не використано. Положення сьогодні о стільки менше користне, як було, що українські армії Петрушевича і Петлюри майже не істнують. Але все таки остає нам дорога політика і oстaє факт численних українських повстань за фронтам Денікина, та факт істнування волі широких кругів українського народу до державної еґзистенції. З цими фактами числитися мусить і антанта у своїх планах, що до Росії і наші славянські сусіди. На цих всіх премісах треба будувати практичну українську політику. Та не можуть це бути неприступні ніяким здоровим арґументам максималісти, доктрінери і фантасти, котрим завдячуємо в великій мірі камінецький катаклізм. Українська міжнародна політика повинна спочити в руках об'єднаних українських національних ґруп і партій, що репрезентувалиби всі українські національні чинники, спосібні піти шляхом справдішної демократії з виключенням утопістичних експериментів а рівночасно спосібні до компромісу що до державного становища України. Таке обєднання згаданих ґруп з природним виключенням крайних елєментів повинно негайно наступити.
Український прапор
02.12.1919