Дискусія, розпочата у "Краківських Вістях" і "Наших Днях" про основи українського світогляду, вийшла із глибоких потреб нашого громадянства, що, вступаючи в нову історичну епоху, бажав провірити свої дотеперішні ідеологічні надбання. Що ці питання дуже актуальні і назріли до вирішення, про те свідчить факт, що також і наша еміґрація дискутує ці проблеми. Саме появився з друку Науковий Збірник Українського Вільного Університету в Празі, том ІІІ, а в ньому розправа проф. Івана Мірчука "Світогляд українського народу. Спроба характеристики".
Ця праця — це вислід довголітніх студій автора над специфічними українськими філософічними проблемами. Д-р Мірчук розглядав діяльність Сковороди, праці вольфіянця XVIII ст. Петра Лодія, філософічні зайняття Могилянської Академії, врешті загальні проблеми словенської філософії і дійшов до погляду, що філософічне думання українського народу має свої окремі риси, які відрізняють його від філософії інших народів. Ці спеціяльні проблеми може не все виступають у формі ясно спрецизованих понять, але в кожному разі відчуваються інстинктово.
Українська філософія, як і погляди інших словянських народів, це філософія життя, а не абстракцій. Її ціль — шукання життєвої правди, а не безінтересовне пізнавання річей; вона прагне виявитись у чуттєвому насталенні життя, в етичному ладі, в рояснюванні світових подій, — а всі тi проблеми вяжуться тісно з національними моментами.
Український нарід довгі століття був народом селянським, глибоко вріс у землю і з неї черпав свою силу. Цей звязок з землею ясно виступає і в передових українських письменників та мислителів, як у Шевченка, Франка, Липинського, Стефаника. Із звязків з землею виходить близьке відношення до природи і тонке відчування її краси. Цей естетичний змисл проявляється знову у народньому мистецтві, музиці, поезії.
В основі українського світогляду лежить виразна ідеалістична риса. Вона проявляється головно в тому, що ділами українців керують у першу чергу чинники почування і волі, не категорії розуму. Тенденція до ідеалізування проявляється навіть у найвизначніших мислителів, як у Костомарова в його "Книгах битія", що дають нездійсняльну месіяністичну візію, — у Франка, що вірить у людину, її вроджену доброту, гін до краси і моралі, — у Грушевського, який, будуючи державу, так дуже журився долею національних меншин... Таксамо українець ідеалізує жінку, — в нашій літературі нема неґативних жіночих типів, бо і навіть Маруся Богуславка чи отруйниця Гриця знаходить своє оправдання.
Дальше, характеристичний для українця є індивідуалізм у відношенні до суспільного ладу, неохота до дисципліни і підпорядкуватися чужій Волі.
У психічній структурі українця кидається в очі перевага чуттєвого елєменту, — рівна здібність до захоплення й одушевлення, як і до розпуки та знеохочення. Особливо рідко виступає почування любови, у різних мотивах; призабутий український філософ 1860-их років написав навіть окрему розправу на тему "Серце та його значіння в духовому житті людини". Коли ж деякі представники українського письменства, як Драгоманів, Франко, Леся Українка, признаються до раціоналізму, то це тільки обовязкова жертва, принесена духові часу; поза цією маскою, призначеною для зовнішнього світу, скривається глибоке почування.
Своєрідність української вдачі виступає особливо в порівнянні її з німецькою духовіctю. Для німецької філософії характеристична є віра в систему, переконання, що всю дійсність можна стиснути у схему понять. "Немає сумніву, що таким способом життя тратить у великій мірі на своїй вартості, але з другого боку не дасться заперечити величність такої систематизації нашого духа" — пише Павль Менцер у праці "Суть німецького духа". Українцям недостає німецького "духа ґрунтовности", що його так славить Кант. Найвизначніші індивідуальности, що могли б дати твори великої міри, розгублюють свою енергію в різних ділянках і творять речі пересічні, маловартні.
Перевага почувань над розумом впливає також на волю, хотіння. Воля, керована почуттям, а не розумом, не виказує твердости, витривалости, пляновости та підлягає хитанням змінчивих почувань.
Одним з елементів українського світогляду є також релігійність. Але українці у своїх переконаннях ніколи не є засліплені, не тримаються невільничо самої форми, зовнішніх признак, а стараються збагнути суть самої віри. Сковорода в одному зі своїх творів висловлюється навіть так: "Поганські храми й ідоли були також ознаками христіянської віри, — на них стояло написане святе і мудре слово: Пізнай самого себе".
Свою характеристику українського світогляду д-р Мірчук закінчує такими словами: "Кількома словами хочу натякнути, що поодинокі складові частини національної вдачі, які на перший погляд можуть бути нам симпатичними та видаватись навіть корисними, при зрілішій увазі виявляються, як дуже небезпечні для долі народу явища. Надмірний ідеалізм, що цілковито не оглядається на вимоги дійсности, — непогамований індивідуалізм, що відкидає всякий авторитет, заперечує значіння традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти — перевага чуттєвости над розумом, — ба, навіть це в нинішніх часах дуже популярне привязання до землі, до скиби, а наслідком цього домінуюча роля селянства в складі українського громадянства — це, назагал беручи, поважні хвороби, які при несприятливих умовинах можуть довести до катастрофи". Але справа не є безнадійна. "З таких і подібних дослідів випливає як дальший крок намагання усунути вогнище хвороби або, щонайменше, унешкідливити її чинність у народнім організмі, а це можна осягнути пляновим, наставленим на далекі цілі вихованням".
Основна своїм змістом, прозора і ясно написана праця проф. Мірчука торкається найважливіших питань української духовости і безперечно викличе живу дискусію в колі тих, що ведуть працю над тими самими проблемами.
І. К.
