Дирекцію Українського Театру "Бесїди" у Львові обняла п. Катерина Рубчакова. З фактом сим переходить керма нашого театру в руки найвизначнїшої артистичної сили сього театру, людини, високо заслуженої для його розвитку, надїленої всіляким сценїчним досвідом і артистичним смаком. Українська публика зі справдїшним вдоволенєм привитає загально люблену людину і поважану артистку на новім становищи і побажає найкрасших успіхів новій управительці нашого театру.
П. Володимир Курилович жиє і здоров. Супроти вістий про смерть б. посла Куриловича зазначує оборонець його д-р Штернберґ у "N. Fr. Pressе", що його клїєнт здоровий і жиє в карнім заведеню війсковім у Терезієнштатї.
Недуга посла Василька. В доповненю поданої нами звістки пишуть нам з Відня: Дня 2. с. м. заслаб знов і то досить небезпечно посол Василько. Ненадїйно вхопила його горячка 39 степенїв, а відтак в ночи з 2. на 3. зачала ся сильна лихорадка і тяжкі болї в правім боцї. В суботу прикликано лїкаря-спеціялїста і примарія, п. доцента д-ра Вехсберґа. Він ствердив запаленє олегочної і вказав на небезпеку, що хороба може кинути ся на легкі. В недїлю перевезено п. посла Василька до санаторії "Cottage" на старанне лїченє. Наступили чотири ночи, в котрих хорий не спав, бо змагала ся горячка — але сильна природа поборола хоробу, так, що недужому не грозить вже від 8. с. м. небезпека. Посли д-р Кость Левицький, д-р Олесницький, всї українські посли Буковинцї, краєвий маршалок барон Гормузакі, посол д-р Штpaвxep й майже всї члени буковинської кольонїї у Відни навідують ся часто про стан здоровля недужого; зараз таки в недїлю дістав хорий письмо від полевого маршалка Конрада Гецендорфа з приязним запитанєм про стан здоровля. Так само майже всї мінїстри допитували ся телєґрафічно про перебіг слабости.
Незалежна Польща і автономія Галичини. Cтатя проф. М. Грушевського з приводу актів 4. падолиста 1916. Московська "Украинская Жизнь" принесла під поданою назвою статю проф. Грушевського. Автор на вступі зазначує, що "українське громадянство не инакше як з певною симпатією глядить на здїйсненє відвічних змагань польського громадянства до відбудови своєї державности", — одначе під умовою, що визволена Польща остане в етноґрафічних границях. "Щоби ті, — пише він, — що будують нову Польщу, свідомо й рішучо стерегли ся всяких проб трактувати як погній для польської державности народи, покривджені історією, І приналежні до складу історичної Польщі".
Відбудованє Польщі в етноґрафічних границях було би пожадане, і тодї й ті народи могли би без всяких застережень повитати виступ Польщі на міждержавній аренї й бажати їй успіху. "Але чи є для сього дані?" — питає автор. Очевидно, що знаючи польсько-українські відносини і як історик і з особистої обсервації вчасного житя в Галичинї, він не може притакнути на се питанє і тому кінчить: "Над Західною Україною зависла важка хмара, і нова фаза, в яку вступає польське питанє, зовсїм не ворожить в найблизшій будучности корисного полагодженя національних відносин для народів, які є звязані з Поляками тягарем спадщину по історичній Польщі.
