Потоцький і Бобжинський. I.

І.

Найважче завдання Потоцького — замирити поляків з українцями

 

«Великий селянський страйк так налякав консерватистів, що вони довели до уступлення Пінінського» з уряду цісарського на­місника Галичини. [1] Східногалицькі дідичі (великі землевласники) не могли йому простити неактивкости супроти страйкового руху.

«Граф Лєон Пінінський, людина незвичайно освічена, профе­сор римського права у Львівському університеті, глибоко застряг у переконаннях подільської шляхти, з якої вийшов. Вона була великим ворогом національного руху руського-українського, бо цей рух, змагаючи до рівноправности русинів, обмежував тим са­мим польський стан посідання... Народова Демокрація принесла (до Галичини) польський націоналізм, що брав свої зразки з на­ціоналізму німецького й російського... він здобував молодь, а велика маса урядовців, загрожена конкуренцією українців, ба­чила в ньому свого оборонця. Як засіб, щоб зламати українців, Народова Демокрація висунула руську москвофільську партію... Ця політика швидко дала свої плоди. Це був великий аграрний страйк у східній частині краю, викликаний українцями, який на­лякав подільську шляхту й остаточно захитав позицію Пінінського. Його наступником став 1903 р. Анджей граф Потоцький з краків­ської консервативної партії, яка віддавна змагала до згоди з ру­синами. Він мав розв’язати найважчі суспільні й національні зав­дання». [2] Подільська шляхта звернула увагу на графа А. Потоцького, [3] бо він уже тоді (1903) був відомий, як прихильник політики твердої руки в Галичині. [4] Галицькі дідичі «сподівалися, що він придушить соціяльний селянський рух у Галичині». [5]

«Не витичувати, а плекати руську національність»

Кандидатуру Потоцького підтримали й західно-галицькі консерватисти, але з інших мотивів. Вони бачили нерадо, як «Подо­ляки» (східно-галицькі дідичі) підпадають під вплив «Ендеків» всепольського руху Романа Дмовського), зокрема під вплив його русофільської пропаганди. Вони очікували від Потоцького, що він загальмує несподівано швидкий ріст ендецьких впливів у схід­ній Галичині. Зокрема вони бажали, щоб він довів до порозуміння з українцями. [6] Поляки західної Галичини, на відміну від східно-галицьких, як консерватисти, так і демократи, «віддавна були переконані, що не лише в інтересі австрійської держави але й у загальному інтересі польської політики... треба підтримувати на­ціональний розвиток русинів». [7]

Напередодні приходу до влади А. Потоцького закликав поля­ків В. Фельдман [8] підтримати національне відродження українців у Галичині. Характерна для тодішніх українсько-польських сто­сунків його стаття з 1902 р.:

...«Несправедливість супроти русинів — це те найсмутніше у спадщині, що залишила нам шляхецька Польща. Асимілювавши жменьку бояр і руської шляхти, вона з погордою відштовхнула ду­хівництво і руський нарід. Даремно цей нарід морем кровм засвід­чував про свою волю до життя, даремно справа іновірців завдала вирішальний удар Річпосполитій. Шляхецька Польща, нездібна ані з’їсти, ані визволити русинів, залишила для здійснення сучасній Галичині свої претенсії, не підтримані ані правом ані силою. І ось, після страшної минувшини, після мирної праці русинів, яка дала їм ряд творчих умів... після творів цілої плеяди письменників від Котляревського до Шевченка й Федьковича, Ян Лям підживлює легенду, що русинів створив граф Стадіон.

Як польська справа для москалів лиш інтрига, а для німців “реакція варварства проти цивілізації”, — так руська проблема представляється досьогодні для численної маси поляків. Зустріча­ємо такі голоси у Львові, чуємо їх у Кракові. Зі збільшеною си­лою відзиваються вони як відповідь на прагнення народу створити власний університет... Отже, русини — якийсь меншецінний на­рід; отже, треба нищити підстави цієї національності?...».

В. Фельдман цитує анонімно видану 1901 р. брошуру проти русинів, що пише м.ін.: «Навіщо ті зусилля, щоб творити нову руську мову, той зліпок людових висловів, змішаний із фразами церковнослов’янськими і російськими, зліпок, якого руський се­лянин не розуміє, а не один інтелігент не вміє, — навіщо накидувати народові цю штучну, ще навіть невитворену мову?... Адже важко припустити, що їх (самозванних провідників) робота зможе створити якусь руську державу... Хотіти вирвати Русь від Росії це те саме, що хотіти сапою (мотикою) стягнути місяць на землю».

В. Фельдман дивується, що авторові чи авторам таких погля­дів, не спаде на думку аналогія між справами польською та ру­ською.

І що дивного, веде Фельдман далі, коли супроти таких погля­дів, які породжують відповідну політику, щирий народовець (це означав: не русофіл — МДД), як наприклад, д-р Окуневський у настрої розпачі кликнув у Соймі: «Гляньте, панове, на цю го­сподарку, а зрозумієте, що навіть найліпші між нами починають сумніватися щодо можливости мирного роввитку руського народу в Австрії, і люди, які справді не є русофілами, під впливом настроїв, кажуть: якщо вже маємо потонути, то втопимось радше в росій­ському морю ніж у польській калабані...».

Зрештою, не ідеалізуємо русинів. Автор цих стрічок знає їх близько — походить із руського гнізда, знає їх зі спілкування з ними впродовж довгих років. їх національний характер має не одну рису не конче симпатичну. Ці риси — наслідок одної голов­ної причини: неволі. Це найсмутніший проклін утиску й залеж­ності!, що спотворює і псує душу однаково того, хто переслідує, як і того, кого переслідують. Витворився на окраїнах (кресах) тип польського короленяти, витворився русин з бездонною пасив­ністю, ніби створений на те, щоби приймати накази і їх не слу­хати, тип закутаний у туман елегійної меланхолії, з якої він про­буджується до дикого танцю серед шалених присюдів, тип, що від ворожого натиску рятується невольницькою чеснотою: хитрістю, щоб, коли врешті переливається міра горя, закипіти і вибухнути страшним бунтом невільників...

Це — смутні факти, супроти яких знов виривається: nostra culpa! (наша вина), а в людей чину приходить тим гарячіший гін до протидії, до вишукання здорових підстав, щоби будувати май­бутнє. А знайдуться вони (люди чину) сильніші та підстави ширші, ніж це може уявити поляк, який не знає їх стосунків. Хто будь-колн був на вічу руських радикалів і бачив селян у кожухах..., як вони на клаптиках паперу на колінах робили нотатки, щоб ви­ступити в дискусії, хто чув, як промовляв Гурик, Новаківський, Остапчук..., той мусів набрати подиву й пошани для інтелігенції цього народу і його здібностей до розвитку. Хто знає величезний чин культури, довершений народовцями, зокрема радикалами, за наших часів, той прийде до переконання, що поляки можуть не одного навчитись від них. Часто посилаємось на Познанщину, па свідомість національну й політичну дозрілість тамтешнього люду. Але, де його Новаківські, де його Гурики й Остапчуки, «хлоп із хлопа» (селянин зі селянина), гомерівські свинопаси, яких голос змушував би до послуху й пошани в Соймі?

Значуще є те діло відродження, що його довершила сучасна генерація руських патріотів: двадцять часописів, тисяча народних читалень і стільки ж «народної торгівлі»..., постійний мандрів­ний театр, ліпший як усі мандрівні ансамблі польські; мають щось на подобу Академії Наук — «Наукове Т-во ім. Шевченка».

Які ж іще мають дати докази національної живучости? Мають літературу й мистецтво, хоча значно слабші за наші... Але русини від віків живуть у стані війни, а inter arma silent Musae. Все-таки русини мають таланти — політичні, літературні, наукові у вели­кому стилі. Доказ цього та численна кількість полководців, полі­тиків, письменників, яких вони дали — Польщі. За інших умов ці таланти розвинулися б для слави руського народу, але вже сама можливість їх існування усував несмачні порівняння з кафрами...

А чому ні одне місто, крім Львова, не має ні одної народної школи руської?... Брак народних шкіл у містах в серйозною пе­решкодою для руських шкіл середніх, а таки в в Галичині приб­лизно 3 000 руських гімназистів. Але заведення для них ? Поль­ських гімназій в 28, реальних шкіл 6, руських гімназій 4, реаль­них шкіл — зеро. Це не в рівноправність.

І рівноправністю не е сім номінальних катедр у Львівському університеті, бо дав їх русинам центральний уряд 30 років тому. Польському правлінню вони не завдячують нічого. А що живуть і розвиваються і мають силу в народі, то мають і право. Для ру­ського університету бракує слухачів? Львів мав приблизно 650 руських студентів, поза Галичиною є їх також кількасот. Бракує професорів та підручників? Але є руські вчені у Відні, Празі, Ґрацу, і виростуть, як з-під землі, з Росії...

Над культурними вимогами цілого народу не вільно перехо­дити до денного порядку, — перестерігав своїх земляків польський учений В. Фельдман. [9]

 

Евдеки робили все, щоби поглиблювати загострення між поляками й українцями

 

Справа призначення Потоцького намісником Галичини наткну­лася спочатку на труднощі, бо він вимагав таких повновластей, які робили б його віцекоролем Галичини, незалежним від централь­ної влади. Але він мав настільки добрі зв’язки з цісарською па­латою у Відні, що й без особливих привілеїв Потоцький, ставши (1903) намісником Галичини, дістав значно більшу владу, ніж її мали його попередники. Він міг дозволити собі ігнорувати розпо­рядки ресортових міністрів віденського уряду. Він явно говорив, що цей уряд не має права йому наказувати. [10]

Правління Потоцького розпочалося в атмосфері готовости до українсько-польської угоди. Вступні промови при відкритті нової сесії Галицького Сойму були виразом бажання обидвох сторін до замирення і співпраці після бурхливого 1902-го року. Граф По­тоцький, перший серед галицьких намісників, промовив також по-українському на відкритті сесії. Дуже помірковано говорив голова Українського Посольського Клюбу, д-р Євген Олесницький. [11] Але швидко виявилося, що намісник незважаючи на біль­шу незалежність у стосунках з Віднем, не є вже виключним паном у Галичині. Найважливішою справою для українців тоді було здобути українську гімназію в Станиславові. Українці дістали ці­сарське запевнення в цій справі, до неї прихильно поставились маршалок Сойму Станіслав Бадені, так теж і намісник. А проте Сойм провалив український внесок про гімназію. Це була перемога ендецьких впливів у Соймі. Українці відповіли сецесією зі Сойму. [12] Початкова атмосфера щезла. Боротьба розпочалась наново.

Граф Потоцький усупереч сподіванням краківських консерватистів не зробив нічого, щоб злагіднити нове напруження. Він по­становив приневолити українських провідників залишити шукан­ня помочі у віденському уряді, а потім подиктувати обом сторо­нам умови українсько-польського порозуміння. Ця тактика — «за відсутности політичного вироблення» в Потоцького — мусіла дати погані наслідки. І замість відпруження приходило до ще більшого загострення. А галицькі ендеки робили все можливе, щоб його по­глиблювати. Становище погіршив сам намісник, коли під час дру­гого селянського страйку в Східній Галичині (1906) післав на села жандармерію та військо, щоби придушити страйк. [18]

Ситуацію ускладнювала підтримка русофілів проти україн­ського національного табору.

Пише Константин Сроковський: А. Потоцький, хоча сам був передовим представником краківської групи в консервативній пар­тії, підпадаючи за посередництвом Подоляків під впливи ендеків, пробує у своїй руській політиці застосувати засаду divide et impera, виграючи проти українців т.зв. галицьких «росіян» під проводом Дудикевича. Ця група, зосередивши весь свій політичний інтерес на промощування в Галичині дороги для російських впливів, мен­ше дбала про (місцеві) народні здобутки; тому за даних умов була вигідніша для Потоцького, який прагнув централізувати шкідливі наслідки від реформи парляменту. [14]

Політика Потоцького в стосунку до українців — однобічними авторитарними рішеннями шефа галицької адміністрації довести до залагодження українсько-польського конфлікту — могла б виправ­датися лише за одної умови: якщо Потоцький зумів би оздоро­вити галицьку бюрократію і приневолити її шанувати закони. Але реформувати галицьку систему правління можна було або за під­тримкою центрального уряду або у співпраці з польськими та ук­раїнськими демократичними елементами. В такому випадку на­місник мусів би піти проти тієї верстви, яка винесла його на чоло галицького правління. Та Потоцький не був здібний на таку ре­волюцію. Тому галицька система далі йшла втертими шляхами повної беззаконности. Вона давала вільне поле всім, хто хотів гно­бити українське населення та придушувати його національне від­родження. Ця система розрослась до такої сили, що в ній намі­сник перетворювався зі суверена в ширму, яка прикривала її сер­панком конституційної монархії. Український речник у віденському парляменті, Григорій Цеглинський, 19.Х1І.1907, дав їй таку ха­рактеристику:

Галицька февдальна система

«Ніщо в галицькій системі не врізується так глибоко, боляче й криваво в організм населення, як сваволя та беззаконність ад­міністрації. На чолі (тієї системи) стоїть невидна, зовсім небожеська, навпаки, людська, а навіть нелюдська всеохоплююча і все проникаюча сила. Ця сила не знав ніяких законів, усі писані за­кони бере під ноги, якщо вони суперечать її егоїстичним інтересам. Вона опановує цілу адміністрацію краю. їй передовсім мусить ко­ритись кожний шеф країни. Якщо він піддається їй добровільно, буде прославлений як незвичайний адміністратор. У протилежному випадку мусить відійти. Щоб відповісти бажанням тієї сили, він мусить мати до диспозиції відповідний апарат; його дають старо­стинські уряди, відповідно для такої служби підготовлені; а вони знов мають відповідних для такої системи начальників громад. Деморалізовані системою начальники громад стали пляґою для сільського населення. На сто війтів є хіба кілька порядних людей. Коли війт був чесною людиною, то поставлений між молотом і ко­валом, між усемогучим старостою та інтересами своєї громади, стає безпомічний і безрадний, стає посміховиськом села, вкінці шукає розради й поради в коршмі.

«Кожний повітовий староста — це самовладний пан повіту. Він самостійно рішає про особисту свободу громадян, про їх спо­сіб думання, про їх віровизнання. Він на власну руку звільняє від військової служби, він самостійно розподіляє фонди, призна­чені для потребуючих громад. Під час селянського страйку 1902-го року значно збільшено станиці жандармерії. Майже кожний дідич дістав охорону. Після страйку не зредуковано жандармерії, то ж треба було дати їй нове заняття. І — "жандармерія перешукує кожну хату, кожний комин, кожне подвір’я. Цікавиться кожним курцем, чи не курить тютюну власного хову. Наглядає кожну лю­дину, яка з’являється в селі. Бере на облік кожну собаку й кожну безрогу. Над усіми сільськими громадянами розпростерто вийнятковий стан». На інтелігентів є арешти, гонення пішком до тюрми, навіть з ланцюгом на руках. Суддя пустить на волю невинно заа­рештованого, але пошкодований далі чує, що терор діє. Селяни менше вразливі на арешти, то ж для них є грошові кари, бо це вда­ряв селянина найдошкульніше. Ці кари сипляться на села в такій розперезаності, що це виявляв систему в усій її наготі й показує її жорстокість супроти сільського населення.

«Після виборів 1907-го року галицькі суди були завалені скаргами про зловживання виборчих органів, але суди пів року не реаґували на них. Тоді, у відплату, посипались масові доноси жандармерії, і вони зараз пішли на стіл судді. Таким чином штучно витворювалося враження, що це не адміністрація, а українські партії чинили масові надужиття у виборах. Тисячі невинних лю­дей по кілька разів кликали перед суд, щоб змучити населення тією свободою, якої воно так дуже бажало; а теж на те, щоб за­лякати національно активні елементи, бо зближались вибори до сойму». [15]

Державні прокурори в Галичині (майже всі польської націо­нальности) постійно ігнорують зажалення за виборчі зловживан­ня. «Але 8 люттю кидаються проти українських виборців. Зокрема вносять карне обвинувачення проти кожного такого виборця, що його визнала руським агітатором таємна поліція, спеціяльно для цього створена», — говорив в парламенті проф. Станислав Дні­стрянський. [16]

Молодий священик, який працює в культурно-освітніх органі­заціях села, може й кілька десятків років чекати безуспішно «на презенту» від дідича-поляка. [17] Сільський учитель, якщо він пра­цює у просвітній організації села (а це відповідає його званню), наражується на перенесення до польської частини Галичини. Пе­ренесення українських учителів на захід стали масовим явищем. Розпорядки віденського уряду, якщо вони йдуть на користь укра­їнцям, могли бути безкарно ігноровані або здійснювані в такий спосіб, щоб користь із цього для українців була якнайменша. [18] Два роки домагались українці провести в життя розпорядок про українські написи на залізничних квитках — без успіху. Щойно спеціяльний страйк українських пасажирів змусив галицьку ди­рекцію залізниць виконати розпорядок вищої влади.

Щорічно маса польських селян зі західної Галичини виїздили на сільсько-господарські роботи до Німеччини, головно до Прусії. Це тягнуло за собою зріст зарплати на місцевих дідичівських ма­єтках; і цим пояснюється, що в західній Галичині не було страйку 1902 р. Нарешті й українські селяни дістали контракти на працю до Німеччини. [19]

Найбільше боялися цього східно-галицькі дідичі, бо ж це і тут мусіло б довести до підвищення зарплати для сільсько-госпо­дарських робітників. Тому галицька адміністрація почала робити всі можливі перепони при виїзді селян зі Східної Галичини до Ні­меччини. Польська преса й адміністрація повели газетну війну проти заробітчанської еміграції зі Східної Галичини до Прусії. Дійшло до того, що залізничні станції відмовляли селянам квитків на їзду. [20] Кампанія проти виїзду галицьких селян до Німеччини вийшла й на міжнародне форум. Пруський міністер заговорив у ні­мецькому парляменті про тяжке становище українців під поль­ською владою в Галичині, проти чого запротестував австрійський міністер закордонних справ граф Аґенор Ґолуховський (мол.). Га­лицька адміністрація припинила репресії щойно тоді, коли пру­ський уряд заборонив німецьким землевласникам брати селянських робітників із західної Галичини. [21] Це дало ендецькій пресі нагоду для кампанії, яка обвинувачувала українців у таємній змові з пру­саками проти польського народу, хоч такої змови взагалі не існу­вало. Тут галицька адміністрація доцільно вдаряла українського селянина в найболючіше місце, бо відбирала йому хліб. Не треба пояснювати, що це мусіло викликувати огірчення й почуття безнадійности та розпачі серед найбідніших прошарків українського села.

Була й друга мета галицької системи — політична: обсадити своїми людьми всі посади в самоуправі, в адміністрації, в соймі, щоб успішно вести польонізацію краю. Український селянин, мі­щанин, купець, урядовець — як тільки піддається польонізації, зазнає зараз цілком іншого трактування: його хвалять, протегу­ють і підносять угору. Тоді для нього відкриті всі уряди. Для тієї мети ламають основні закони конституції, — говорив Григорій Цеглинський у віденському парляменті. [22]

У Галичині все складалося на те, що правління графа Потоць­кого було виповнене безупинною боротьбою проти українців, хоча він бажав польсько-українського замирення. В тому часі галицька жандармерія осягнула рекорд у стрілянні українських селян за їх участь у політичному житті.

Цісар демократизує Парламент

Революція в Росії мала безпосередній вплив на ситуацію в Галичині. Вона 8І свого боку причинилася до ускладнення укра­їнсько-польських стосунків. Вона дала поштовх усім демократич­ним тенденціям у габсбурській монархії. Збільшився тиск на ди­настію і зросли домагання реформувати виборчу систему. Цісар усвідомив, що мусить піти на поступки, бо інакше боротьба між національностями розсадить монархію зі середини. [23]

«Здавалося цісареві, що єдиний засіб рятунку це — запро­вадити загальне рівне право голосування на послів до парляменту, бо посли, вибрані найширшнм загалом людности, займуться її суспільними вимогами й залишать національну боротьбу». [24]

Крім того були інші мотиви: цісар в інтересі династії пішов на демократичні реформи. На переломі 19/20-го сторіч загостри­лися стосунки між Будапештом і Віднем. Причини були еконо­мічні й політичні (аграрна Угорщина — індустріяльна Австрія, суперечки за митну політику), зокрема дразливими стали військові справи. Угорці почувались покривджені, що несправедливо засту­плені в командному складі «спільної» армії. Тому висунули ви­могу розподілу армії на дві галузі: австрійську та угорську. Ко­роль Угорщини Франц Йосиф, він же цісар Австрії, найрішучіше спротивився такому поділові. Щоб ослабити шляхецьку олігархію, бо саме вона дуже вперто вимагала такого поділу, Франц Йосиф постановив провести реформу Угорського Сойму, щоб дати в ньому більше голосу демократичним елементам угорським і не-угорським національностям. Коли наткнувся там на сильний опір, розпочав реформу від Австрійського Парляменту.

Наслідком «рішучої опозиції» польського парляментарного клюбу, що її, як пише Бобжинськнй, «дуже вручно провадив» Войцєх граф Дзедушицький, перепав проєкт виборчої реформи президента міністрів Ґавча. Тоді, на бажання цісаря, приїхав до Відня Потоцький і за його посередництвом прийшло до угоди між Колом Польським і цісарем у справі реформи виборів до парля­менту. [26]

Ще інтенсивніше посередничив Леон Білінський, в тому часі губернатор австро-угорського державного банку. З його споминів довідуємося:

Цісар особисто впливав на партії. «Щоби приєднати поляків, телеграфував до маршалка Станіслава Бадені з гарячим прохан­ням про допомогу». Бадені порозумівся з Білінським і цей скли­кав до себе в банку всіх польських членів Палати Панів. «Ця істо­рична конференція відбулась у великому комплеті в дирекційній залі (банку)... Після довгої дискусії всі, більш-менш радо, погоди­лись голосувати за реформу». [27]

За це польська сторона дістала поширення автономії в Гали­чині в ділянці шкільництва і культури та отримала право визна­чувати спосіб виборів. Дзєдушицький став міністром для Гали­чини, Коритовський — міністром фінансів. Коло Польське випрацювало постанови, що стосувалися спеціяльно Галичини, приняло для східної частини краю систему двомандатних округів із про­порційним голосуванням... і запевнило русинам 28 мандатів, а по­ляки мали решту зі загального числа 106 мандатів. [27] Що означали двомандатні округи, пояснює сучасний польський історик: На га­лицькому селі запроваджено двомандатні округи, «щоб українці не змайоризували поляків». [28]

При впровадженні нового виборчого закону «створено в Га­личині спеціяльні постанови для українців, які на половину вко­ротили їхні виборчі права», — заявив у парляменті Український Клюб. [29]

Новий голова центрального уряду, барон Бек, поширив проєкт Ґавча і провів через парлямент (1.XII.1906) виборчу реформу. Щоб вона пройшла через Палату Панів, допомогла інтервенція ці­саря та посередництво Білінського й Потоцького.

Закон про реформу парляментських виборів увійшов у силу в січні 1907. Він дав право активної участи у виборах до Австрій­ського Парляменту, на основі чотироприкметникового голосування всім громадянам (за винятком війська і жінок) повпще 24 років.

 

Перелім в історії Галичини

 

Це був переломовий момент в історії Галичини. Він означав початок кінця неподільного панування польської шляхти в цій країні. [30] Для українців — початок «нової ери в наших визволь­них змаганнях». [31] Єдина дійсна несправедливість цього закону це «незаслужена перевага поляків над русинами в Галичині. Бо зрештою... претенсії обох національностей були потрактовані че­сно». [32]

Значення цього перелому з’ясував польський публіцист Кон­стантин Сроковський. Передаю у скороченні його думки.

Упродовж перших років 20-го сторіччя засадничо змінився ха­рактер українсько-польських стосунків у Галичині. Рішальний вплив мали на цю зміну два факти: реформа виборчої ординації до віденського парляменту (1.XI1.1906) і перемога русофільської орієнтації в польському суспільстві під російською займанщиною.

Виборча реформа, що впроваджувала чотироприкметникове го­лосування, «мала глибокий і переломовий вплив на політичне життя Галичини. Польське суспільство не було до неї пригото­ване з жодного погляду. Лиш русини, а з поляків тільки людовці Стапінського і соціялісти, щиро станули в ряди чемпіонів цієї ре­форми. Реформа вдаряла не лише в основи дотогочасної переваги польської шляхти, але також створювала для польської національ­ної політики нові й важкі завдання».

Польська позипія в парляменті, отже, й у державі, була по­слаблена — по-перше, через некорисне для поляків пересунення силового стосунку на користь русинів, які своєю політикою аб­солютної і послідовної негації підстав польської політики, цю шкоду ще побільшували; по-друге, через те, що Польське Коло (парляментарна репрезентація), поділене внутрі, втратило ту по­літичну ефективність, яку мало під керівництвом консерватнстів.

У такій ситуації перед польською політикою в Галичині по­стали два завдання: знайти якийсь властивий стосунок до національного розвитку українців у Східній Галичині і зберегти поль­ську солідарність як передумову затримання політичних впливів у державі. А тим часом розбилася суцільність польського кон­сервативного табору наслідком розходжень між краківськими й східногалицькими консерватистами. Краківська школа не загро­жена українською експансією, давно сформулювала польську по­літичну ідею: узгіднення польської національної політики в Га­личині з політикою держави, з одночасним опертям на династію.

Поляки приняли засадничі вимоги рації стану австрійської держави й габсбурзької династії; і за це дістали й забезпечили собі панівне становище в цілій Галичині. А державна рація стану вимагала компромісового трактування проблем двох національно­стей у Східній Галичині, але не боротьби, бо вона штовхнула б русинів як цілість в обійми Росії. Трудність польського стано­вища була в тому, що поляки за будь-який компроміс мусіли пла­тити — поступатись українцям зі своєї монопольної влади. Наслід­ком парляментарної реформи зросли значення і впливи україн­ського чинника; отже, зросли й кошти на польському боці. Ці кош­ти можна було вирівнювати на широкій плятформі польської все­народної політики, зорієнтованої проти Росії. Бо тоді українці були природним союзником на майбутнє. Така концепція україн­сько-польських справ могла втриматись, як довго напрямні поль­ської громадської думки в Королівстві (під російською займанщи­ною) мали антиросійське скерування.

Тим часом панівна політична думка в Королівстві, після япон­ської війни й революції 1905, пішла на угоду з Росією та вигнала її великодержавну рацію стану. І тут уже не було місця для тамтої широкої концепції, що єдина могла виправдати перед польським суспільством якісь більші поступки для українців в Галичині. Так зав’язався вузол того конфлікту, що мав рішальний вплив на останні довоєнні роки. Але всі об’єктивні умовини зневолювали польську політику в Галичині втримувати далі дотогочасну по­ставу супроти австрійської держави. А з цього випливала конеч­ність компромісу з українцями. Та будь-який компроміс був мож­ливий тільки за рахунок польського стану посідання. І цей раху­нок мусів бути не одноразовий а постійний, раз-у-раз доповню­ваний.

Виринало питання, що Австрія дасть полякам за польські по­ступки українцям, роблені вже не заради польської, а заради ав­стрійської рації стану. Позитивної відповіді не було й не могло бути. Все, що поляки могли досягти в межах австрійської дер­жави в Галичині, вони вже мали. Будова польського політичного становища в краю була істотно закріплена. Тепер, щоб зискати тривалий компроміс з українцями, треба було зрікатися з багатьох політичних позицій, не маючи змоги дістати щонебудь за це. Бо було виключене сконструювати такий комплекс поступок україн­цям, який — раз учинений — полагоджував би справу остаточно. Щонебудь отримали б українці від поляків, вони вимагатимуть більше аж до осягнення остаточної мети — політичного опануван­ня Східної Галичини. А поляки не могли цього прийняти.

 

Дві польські орієнтації та «українська експансія»

 

Більше того. За зростаючого антагонізму між Австрією і Ро­сією дві польські політики, австрофільська й русофільська, мусіли довести до глибокого розладу в польському суспільстві. Польська політика в Галичині, яко скоординована в австрійською політи­кою, мусіла логічно вести до зміцнення українців. Польська по­літика в Королівстві, що пов’язалася з російською рацією стану, вимагала послаблення тих же українців. Коли керівні польські чинники в Галичині мусіли заявлятися за постанням українського університету у Львові, то польські політики в Королівстві не могли ігнорувати факту, що російський уряд (це виявилося пізніше з документів Київського генерал-губернаторства) був готовий прий­няти заснування українського університету у Львові за casus belli проти Австрії.

Поступки, яких австрійська рація стану вимагала від поля­ків у користь українців, мали оплачувати східногалицькі поляки, отже передусім два там пануючі прошарки — шляхта й уряднича інтелігенцій. «Народова Демокрація», всадовившись у Львові зі своєю централею, а після російської революції з важливою експо­зитурою, ще раніше зуміла здобути значні загони однодумців се­ред галицької інтелігенції. Пропаганда про потребу оборонної бо­ротьби проти української експансії була тут найефективнішим за­собом.

Коли влітку 1902 на галицькому Поділлі вибухнув великий аграрний страйк, тамошня польська шляхта, до того часу переко­нана, що її панування нічим не загрожене, усвідомила безпосеред­ню грізну небезпеку. Як охорона накидала себе ендецька ідеоло­гія. І вже кілька тижнів після страйку починається наближення східно-галицьких консерватистів до «Народової Демокрації». Найенергійнішим протагоністом у цьому напрямку був жертвенний Тадеуш Цєнський. А частина польського клиру, на чолі з вірмен­ським архієпископом Теодоровичем, сильно його підтримувала.

У дальшому розвитку подій пересувається головна вага ендеції до Варшави, де вона переймає керування політичним життям і бере курс на угоду з Росією. У Галичині ідеальні умови для її діяльности створює реформа парляменту і її політичні наслідки. Східногалицький консерватизм опинився перед альтернативою: або продовжувати австрійську політику за ціну поступок українцям, яких Австрія не може компенсувати, або передати свої симпатії русофільській концепції, яка не вимагає таких жертв, навпаки, диктує засадничу опозицію супроти неї. І він поволі перехиля­ється на бік другої. Це зробити тим легше, що русофільська кон­цепція має ще одну перевагу: не потягає за собою втрати класового і станового становища польської шляхти Східної Галичини, де вона загрожена постійними зазіханнями селян на панську зем­лю. [83] Стільки польський автор — Констаніин Сроковський.

Цей проникливий аналіз політичної ситуації полегшує нам зрозуміти розвиток українсько-польських стосунків у Галичині після парляментської реформи 1906/7 р.

Вибори до парляменту 1907 р. дали українцям блискучу пере­могу над русофільським напрямком: на 28 мандатів вони здобули 27 і разом з українськими послами з Буковини ввійшли до віден­ського парляменту, як сильна українська група: 35 послів. [84] Крім того українськими голосами вийшли два євреї-сіоністи. На поль­ському боці дістали перевагу ендеки. І перший раз головою поль­ського клюбу став не-шляхтич, професор Львівського університету Станіслав Ґломбінський, завзятий ворог українців. Перемога ен­деків, спричинена головно тим, що польська селянська партія — її провідником був Ян Станінський [35] — пішла до виборів окремо від шляхетського виборчого комітету, а також тим (а може головно тим), що від Намісництва ендеки дістали велику суму на виборчу агітацію. [39] Перемога ендеків була прикрою несподіванкою для кра­ківських консерватистів. Вони постановили зашахувати Ґломбін­ського Сталінським. Заходами Потоцького Партія Людова всту­пила до польського парляментарного клубу. [37]

 

Українська угода з віденським урядом (1907)

 

Український успіх у парляментських виборах відбився фа­тально на виборах до Галицького Сойму наступного року. Скла­лись на це такі причини:

– Перемога українців над русофілами, яку вони здобули незважаючи на несправедливу виборчу ординацію й на різкі злов­живання при виборах, налякала однаково консерватистів та ендеків. Із цього вийшло тверде рішення направити зло при сеймових виборах.

– Порозуміння консерватистів зі селянською партією, при чому головним аргументом був страх перед «агресивністю руси­нів»; [38] і консерватисти постановили здобути у східній Галичині, що вони втратили в західній на користь селян Сталінського. [39] На­дія на таку компенсату була цілком реальна, бо угоду консерва­тистів зі Сталінським робив сам намісник.

– Порозуміння українців з центральним урядом також мало свої наслідки.

Віденський уряд зареагував на українську перемогу. Він, пер­ший раз, устами президента ради міністрів, барона Бека, признав, що в австрійській монархії існує українське питання, якого «цен­тральний уряд досі не знав», але хоче зацікавитися ним. [40] Барон Максиміліян В. Бек «був перший державний муж Австрії, що піз­нав значення нашого народу для австрійської держави і розпочав поважні заходи, щоб довести до рівноправности обох народів» у Галичині, — пише Кость Левицький. [41] Він потребував україн­ських голосів у «Австрійській Делегації», [42] щоб залагодити ряд австро-угорських справ. Він також хотів забезпечитись, щоб укра­їнці не спаралізували парляменту своєю обструкцією.

Барон Бек, після порозуміння з Колом Польським, уклав з українцями угоду. Зобов’язання українців були: сприяти нормаль­ній праці парляменту, що означало не застосовувати обструкції принаймні до кінця 1908 р.

Зобов’язання центрального уряду:

Дбати, щоб обіжник намісника Потоцького з 20.Х.1907 до ста­ростів про об’єктивність і безсторонність у трактуванні громадян обох національностей був точно виконуваний. Вплинути в поро­зумінні з Колом Польським, щоб Галицький Сойм ухвалив ре­форму соймових виборів. Розслідити зажалення з приводу вибор­чих зловживань і перенести винних урядовців. Полагодити справу урядової мови у громадах і провести правильні вибори до громад­ських рад.

Вплинути на сенат Львівського університету, щоб — «як довго не залагоджена справа руських університетських студій на самостійній базі» (так замасковано сформулювали потребу укра­їнського університету) — дати право руським студентам вписува­тись до університету руською мовою і нею користуватись на ди­сциплінарних розправах, іматрикуляційне приречення складати по-латинському. Спричинити, щоб сенат створив дві нові руські катедри у Львівському університеті (малось на увазі: римське право та хімію). Підтримати вимогу русинів про створення нових серед­ніх шкіл.

Уряд забезпечує концесію на гіпотечний банк у Львові, приз­нає постійні субсидії для «Просвіти», схвалює фундацію Народ­ного Дому у Львові. [43]

«Політична автономія Галичини захиталася»

Міхал Бобжинський, наступник Потоцького, писав про цю угоду у своїх споминах після резигнації з уряду намісника:

«Руські посли виступили до уряду з рядом пристрасних скарг на польську адміністрацію в Галичині і на політичне упосліджен­ня свого народу, подали урядові меморандум, 18.VII.1907, в якому сформулювали всі свої вимоги. Уряд потрактував дуже серйозно їх вимоги, бо, хоч 28 руських послів у Державній Раді становили невелику фракцію, проте руські вимоги зустріли прихильний від­гомін в інших партіях, головно в німців і чехів, які нерадо бачили впливове становище польських послів». А крім того руські посли мали важку зброю напоготові, обструкцію. Тому голова уряду, барон Бек, після наради з Потоцьким провів переговори з Колом Польським і з русинами. І дав (19.ХІ.1907) руським послам про­токоловану відповідь, що становила програму уряду в руському питанні. — «Угода уряду з русинами... була проявом політичного розкладу, якому підпала Австрія, бо залишення обструкції з боку русинів вона окупляла національними концесіями. Однак угода мала велике значення для Галичини, бо давала урядові право втру­чатися в цілість стосунків між поляками й русинами, та незвичайно збільшила його вплив на внутрішнє становище в краю. Політична автономія Галичини захиталася, русини зискали підтримку цен­трального уряду й надмірно зросли в силу. Було це наслідком і проявом того, що від уведення автономії Галичини польська біль­шість не вміла чи не могла сама провести угоду в русинами. Із цим смутним фактом мусів рахуватися Потоцький і, бажаючи для до­вершеної угоди приєднати й поляків, представив її на Колі Поль­ському. Викликало це трьохденну гарячу дискусію, в котрій та­кож намісник узяв участь. У дискусії винесено на верх усі нега­тивні сторони угоди, але Коло Польське, беручи до уваги ста­новище в краю, щоправда не вигнало угоди, але й не запротесту­вало проти неї. [44]

Факт, що центральний уряд узгіднив з Колом Польським свою угоду з українцями, давав їм надію, що зобов’язання уряду не викличуть протестів на польському боці. Ото ж українці раху­вали на чисті вибори до Сойму, на мир з поляками й на остаточну ліквідацію русофільства. Але надії не виправдались. Угода ба­рона Бека з українцями викликала на польському боці малу ре­волюцію, яку спричинив Леон Білінський.

Пише Білінський: «На запрошення президента міністрів Бека мав я з ним досить ґрунтовну розмову; я поклав головний наго­лос на тому, щоб не полагоджувати ніякої важливішої руської справи, не порозумівшись раніше з Колом (Польським). Дістав­ши запевнення, я тим більше здивувався, коли в осені 1907 появи­лася в НФ Прессе стаття, де вичисляли цілий ряд національних концесій, признаних русинам. Прочитавши це в кулюарах парля­менту, я пігнав до Палати і там зробив баронові Бекові ґвалтовну сцену, посилаючись на його вище згадане запевнення. Тоді я ді­став відповідь, що, як міністер (Галичини) Дзедушицький, так і президія Кола «знали про концесії». Білінський довів до того, що мусіли уступити Войцвх Дзедушицький і голова Кола Поль­ського Давід Абрамович. [45]

І сталось так, як говорив у парляменті польський соціяліст Герман Ліберман: «Панове русини, я вас перестерігаю перед цими концесіями... бо Baron Beck denkt und der Graf Potocki lenkt. Тут, у Відні йде все гладко, а в краю прийде розчарування. Бо в Га­личині граф Потоцький — цісар і там ніхто не сміє йому втруча­тися». [46]

Ендецька преса в Галичині підняла крик проти українців за те, що посміли піти до Відня зі скаргами на крайову адміністра­цію. А намісник Потоцький був ображений на українців, що вони зробили угоду з центральним урядом поза його плечима. Він, що­правда, видав розпорядок за чистоту виборів, але зробив це так, що барон Микола Василько, український посол з Буковини, наз­вав це «фарсою». [47] Бо поруч із цим розпорядком «старости ді­стали від намісника усні доручення стинати голови українським кандидатам». [48]

«У виборах до сойму (1908) галицькі старости напружили всі свої сили, щоб утримати «стан посідання» шляхти. Цей прин­цип став провідною зіркою адміністрації, керованої графом По­тоцьким. Одначе її акція виявилась інакше у східній, інакше в західній Галичині. На сході, згідно з ’національною традицією’, адміністрація пильно дбала, щоби послом українського селянина став князь або граф, або принаймні шляхтич. У випадку, коли неможливо було досягти цього завдання, поручалось обрати мо­сквофіла, якого соромливо називали старорусином». [49]

Ще до виборів ситуація ускладнилась новою політикою «На­родової Демокрації» (табору Дмовського, популярно званого «Ен­деки») в українській справі. Йдеться про політичне русофільство ідеолога польського націоналізму (Народової Демокрації), Романа Дмовського. [50]

 

Русофільська концепція Дмовського

 

Русофільство серед поляків зродилося з тих самих причин, що в чехів: натиск німців і їхня екстермінаційна політика змушу­вала чехів шукати помочі на сході. Нещадна протипольська по­літика Прусії на західних землях Польщі привела Дмовського до висновку: найбільшим ворогом польського народу є пруські німці й німецький Райх. Визволити західних поляків від національної загибелі під пруським чоботом зможе тільки переможна війна Росії проти Німеччини. Надії галицьких поляків на Австрію зовсім без­основні, бо Габсбурґи попадають у щораз більшу залежність від Райху. Вся політика Дмовського була скерована до одної мети: війна між Росією та Німеччиною.

Тому поляки повинні бути зацікавлені в тому, щоб Росія була чимшвидше готова до війни з Німеччиною і була досить сильна таку війну виграти. Протиросійська постава поляків буде тільки відстрашувати Росію від війни; польська ірредента в Росії буде її послаблювати; те й те буде її штовхати u обійми германофільства й у політичну залежність від Райху.

Тому Дмовський з незвичайною послідовністю й упертістю проводив русофільську політику та скеровував громадську думку Польщі на русофільські шляхи. У голосній свого часу публіка­ції [61] Роман Дмовський заявив усьому світові, що польський на­рід не змагає до відбудови незалежної держави (щоб не лякати Росії), не хоче відділятись від Росії, а в майбутній війні стане без­застережно по її стороні. В Европі тоді ще не думали про війну, але Дмовський і зближені до нього польські кола приймали, що війна є неминуча.

Дмовський так обосновував свої передбачування війни:

«Хто хоче знати, як ми дійшли до незалежности, той має добре зрозуміти, чим був у політиці 1907 рік». Того року мали місце вагомі наслідками зміни в міжнародній ситуації, зокрема в ро­сійській і німецькій політиці. Того року оформилась остаточно й політика польська. Програш японської війни Росією та її важка внутрішня криза дуже послабили Росію назовні, тим самим зміцни­ли становище Німеччини. Передбачаючи це, Англія і Франція ще 1904 р. залагодили всі свої спірні справи й довели до взаємного порозуміння, яке поширено й на Росію. Европа поділилась на два табори: потрійний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), на другому боці Англія, Франція, Росія.

Після програної війни царська держава все таки почала здо­бувати самопевність у своїй зовнішній політиці, зокрема в сто­сунку до Німеччини. І вже 1907 р. стало очевидним, що велика війна, в якій Росія зудариться з Німеччиною, це тільки питання часу. Але також було очевидним, що — коли зовнішня політика Росії розвивається у протинімецькому напрямку, — то у внутріш­ній політиці панує германофільство, поєднане з нагінкою на по­ляків. Громадська думка Росії бачила головного ворога Росії в Австро-Угорщині й гадала, що розправа з Австрією можлива без війни з Німеччиною.

У нас же була свідомість, що війна між Росією та Німеччи­ною наближається швидкими кроками, і що в цій війні вирине польська проблема, але по стороні її ворогів. Про таку можли­вість свідчило пожвавлення ініціативи в польській справі з боку держав, що брали участь у поділі Польщі:

– у Прусії нечуване посилення протипольського законо­давства;

– в Австрії «безцеремонне організування й оточування опі­кою русинів (Р-МДД), перейменованих на українців, з виразним намаганням вирвати Східну Галичину з польських рук»;

– у Росії неофіційне проголошення апетитів на Східну Га­личину.

Мета в усіх трьох державах — одна: звести до мінімум по­льський простір; і всюди поспіх у їхній польській політиці.

Від 1907 р. події розвивалися з великою швидкістю: анексія Боснії і Герцоґовини, перша балканська війна і друга. Все під­тримувало передбачування, що остаточний зудар недалеко. Треба було підготувати польську справу на вибух війни між Німеччи­ною і Росією. [52]

«Ми хотіли цієї війни, заявляє Роман Дмовський... Ми му­сіли прагнути упадку німецької потуги, яка душила нас, яка по­слідовно йшла до цілковитого знищення нашого національного буття, ...яка кинула нам своє брутальне ausrotten!... Розгром ні­мецької потуги — це була перша річ, якої ми очікували від вій­ни». [53]

Таким поставленням польської проблеми Дмовський намагав­ся заінтересувати нею протинімецьку Антанту, яка тоді могла би впливати на Росію, щоб ішла полякам назустріч.

Русофільство всепольського табору дуже відповідало фран­цузькій політиці. Франція, від укладення союзу з Росією (1891), робила заходи, щоб російські поляки стали льояльними громадя­нами царської Росії. І невдачі в цьому напрямі викликували про­типольські настрої в громадській думці Франції. Бо вороже на­ставлення поляків супроти Росії зменшувало мілітарну вартість франко-російського союзу. Різке погіршення польсько-російських стосунків у 1904-1906 рр. наново розворушило протипольські ре­сантименти у Франції. В такій ситуації Дмовський опублікував свою, вище згадану, книжку, що обосновувала його русофільську політику і всюди викликала здивування, за винятком Франції. Російським германофілам, які перестерігали уряд перед війною проти Німеччини, цей виступ Дмовського був дуже не на руку, тим часом французи приняли його з явним задоволенням. [54]

Відтоді Дмовський уперто йшов на політику беззастережної співпраці з Росією, не зражувався ніякими поличниками, які ця політика діставала від самих росіян; і не звертав уваги на різку критику протиросійських кіл у польській громадськості. Дмов­ський був цілком глухий на цю критику й невразливий на росій­ські поличники, які дискредитували його русофільство; це дово­дить декого до припущення, що він уже перед виданням книжки мав порозуміння з французькими політиками. Вони мали пообі­цяти Дмовському, що в заміну за безумовну льояльність поляків супроти Росії підтримають польські домагання автономії в Росії. [55]

 

«Ця нечувана концепція» не викликала протесту

 

Історик Міхал Бобжииський писав, шукаючи причин різкого звороту в політиці ендеків:

«Цей зворот, несподіваний, був подиктований не лише полі­тикою розпачі. Відіграли тут не меншою мірою міркування еко­номічні, великі вигляди, які зв'язок з Росією відкривав для поль­ського промислу й торгівлі. Разом із тим захиталося иайсильніше до того часу почуття оборони західної культури перед гнилизною Сходу. Російська школа й російська література почали давати свої плоди і проникати в душі нового покоління в російській займанщині... Для генерації, вихованої в російській школі, для її публіцистики в Варшаві, Галичина, якої правління було в поль­ських руках, і яка, підносячися з вікового занедбання, плекала польську культуру і польські традиції, представлялась як образ відсталости і як австрійська система, для якої, щоб її оцінити, нема досить слів критики й насміху. Цей зворот у думках поль­ського суспільства в російській займанщині найліпше усвідомила собі партія Народової Демокрації. Вона піддалася новому напрям­кові суспільства, щоб за всяку ціпу взяти в свої руки керівництво над ним.

«Революція 1905 року, що в Королівстві відбилась робітни­чими та селянськими страйками, дала ендеції бажану нагоду ви­ступити в ролі оборонця власницьких клясів і притягти їх до себе. Під час виборів до першої Думи партія народових демократів про­голосила вигнання російської державності! і за це обіцювала собі автономію Королівства. Дмовський проповідував, що Польща му­сить стати заборолом для Росії проти експансії Німеччини, що це її історичне завдання, і вона, заради цього, має виректися своїх литовських і руських провінцій. Ця нечувана програма не ви­кликала в польському суспільстві одностайного протесту», — зі смутком стверджує польський історик. [56]

Не легко приходилося Дмовському обороняти свою політику, бо сам російський уряд компромітував її брутально. Тому всеполь­ська організація мусіла не раз послуговуватися різними трюками, щоб утримати громадськість в атмосфері русофільських настроїв. Заради цього ендецька преса звичайно переяскравлювала проти-польські заходи німців, з другого боку затушовувала протипольські потягнення російського уряду. Коли ще 1897 р., підчас при­їзду царя до Варшави, польська столиця «прийняла його незви­чайно сердечно..., а загал прагнув угоди з Росією», [57] то тепер — після масакри Варшави — настрої були рішуче проти Росії і проти політики Романа Дмовського. Зручний трюк здобув настрої Вар­шави для Дмовського. «Один варшавський редактор, пересічної мірноти й подлости, [58] за намовою Зиґмунта Баліцького (він був близький співробітник Дмовського) пустив у світ тривожний оклик: «Прусаки йдуть!». [59]

Першого листопада 1905 розповсюднили у Варшаві летючки, що прусаки перейшли кордон та йдуть до Варшави помагати ро­сіянам здушити польське повстання. І сталося щось особливе: вар­шавські поляки, яких саме тоді масакрувала російська кіннота, помирилися з російськими козаками у сліпій тривозі, що до Вар­шави йдуть прусаки. [60]

«Чому ж так дуже налякалась Варшава? — запитує поль­ський автор самостійницької орієнтації. Адже в останніх тижнях стільки разів була скроплена кров’ю своїх дітей і стільки разів чула свист канчуків і крик тривоги масакрованої юрби. Природним відрухом було би прийняти як визволителя кожного, хто вига­няє з нашої країни дикого варвара... Але Варшава була баламу­чена й деправована надіями на Росію... О, довголітня неволе, як ти роз’їдаєш мозок і серце! Не знаю хвилини, якої спомин упо­корював би більше, як та хвилина першого листопада, коли люд­ність Варшави хотіла брататися з російським військом. Тоді Вар­шава поцілувала той кнут, який бив її ще того же дня». [61]

 

Народова Демокрація про українську проблему

 

Як ця історія так і питання про джерела русофільства Дмов­ського — на перший погляд — далекі від польсько-українських справ. Але вони важливі, як ілюстрація тієї безоглядности, з якою всепольськнй (ендецький) табір проводив свою русофільську кон­цепцію. Це мусіло відбитись і в Галичині, яку цей табір здобув майже цілковито в перших роках 20-го сторіччя (мається тут на увазі польську громадськість Східної Галичини). Саме тоді, як всепольський рух вийшов на політичну арену Галичини, русофіль­ство русинів хилилося до нехибної смерти, незважаючи на всі за­ходи з Росії підтримувати його штучними інєкціями та щедрими субвенціями. Вже при кінці 19-го сторіччя русофільство стало в Галичині «quantite negligeable супроти українського національ­ного розвитку». [62] Але всепольська політика підняла його щераз до політичного значення і за її підтримкою ще два десятки років воно розсаджувало національну єдність галицьких українців.

Всепольська ендецька доктрина поставила справу русофільства в Галичині на нову площину. До того часу польські шляхетські кола, передовсім східно-галицькі дідичі, т.зв. Подоляки, найвпли­вовіша польська партія у Східній Галичині, підтримували москво­філів — радше з мотивів ідеологічних ніж національних. Галицькі русофіли, орієнтуючись на реакційний режим царської Росії, могли притягати до себе тільки найбільш консервативні елементи серед українського суспільства, з якими Подолякам було найлегше знай­ти спільну мову. Вже пертий ідеолог всепольського руху, Ян Л. Поплавський, «провів основну ревізію традиційних польських по­глядів на стосунок до обох руських таборів. Він переконував, що москвофільство на галицькому ґрунті не загрожує полякам ніякою небезпекою, бо його цілі зовсім утопійні і під австрійським пану­ванням нездійсняльні... Зате москвофільство як ворог національно-руського напрямку є природним союзником поляків на Русі, бо послаблює їх найгрізнішого ворога — український табір... З по­ширенням впливу ендеків у Східній Галичині цей погляд здобу­вав собі популярність і став провідною ідеєю в боротьбі польського націоналізму з руським». [63]

Пише Іґнаци Дашинський до цієї теми:

«Королівською ідеєю Народової Демокрації було розбиття на­ціональної єдности українців. Завершили цю направду дияволь­ську роботу шляхом сильної та безоглядної, урядової та ендець­кої, підтримки для партії москвофілів... Страшний експеримент, що його виконували на живому тілі українського народу, який проголошував у Галичині свою окремішність від росіян, (той ек­сперимент) зродився в мозках польських шовіністів, які від часу революції шукали наближення до Росії і закривали очі на боже­вілля цієї антипольської, антиукраїнської, антиавстрійської полі­тики. Зродила його справді шалена ненависть до українців, у яких в результаті впплекано таку саму ненависть до поляків». [63а]

Погіршення стосунків між Росією та Австро-Угорщиною і тут доливало оливи до вогню.

У 1907-1908 рр. прийшло до нового загострення між Росією та Австро-Угорщиною через суперництво на Балканах. Щоправда, російський міністер закордонних справ Алєксандр Ізвольський по­годився на анексію Боснії та Герцоґовини Австрією, але в колах російських панславістів закидали йому, що пішов задалеко, і по­чали організувати протиавстрійську кампанію. Неослав’янський рух, розпалюючи в російському суспільстві апетити на Галичину, докоряв Ізвольському: «Росія не могла дістати навіть Галичини від Австрії за її захоплення Боснії», — як писав найвпливові­ший тоді публіцист, М. Меншиков, висловлюючи популярну думку в Росії. [64]

Царський уряд не міг зважитись на війну, за те повів жваву пропаганду. Під натиском російських націоналістів почав вер­бувати ворогів Австрії, що поглиблювало провалля між Віднем і Петербургом. Анексія викликала гнів Англії. «Від того часу Ан­глія переслідувала австро-угорську монархію зі завзятістю буль­доґа». [65] Ця співзвучність антигабсбурзьких ресантиментів між Лондоном і Петербургом це — поруч згаданої вище польської про­паганди — друга причина, що в Англії легко повірили в кольпорто­вану російськими агентами легенду про те, що Відень випродуку­вав «штучний український рух», і підтримує його як зброю проти Росії.

 

Союз Дмовського з російським панславізмом проти українців

 

Царський уряд руками своїх панславістів посилив русофіль­ську пропаганду в Галичині. Дмовський порозумівся з російськими офіційними колами ва деякі поступки полякам у Королівстві. І, принявши російську програму неославізму, домовився з росій­ськими націоналістами в уряді щодо спільної боротьби проти ук­раїнського національного відродження. З позицій всепольського (ендецького) руху «було ліпше, щоб русинів з’їла Росія, аніж мала би постати українська держава... Спільна загроза більшою мірою ніж будь-що інше причинилась до угоди між російськими поляками (табору Дмовського - МДД) та ліберальними елемен­тами Російської Думи». [66]

На слов’янському конгресі, що відбувся в Празі (12-18.VIІ. 1908) заходами Дмовського і Кареля Крамаржа (лідера чеських русофілів), прийшло до угоди між Дмовським і провідником ро­сійських панславістів, графом Владіміром Бобрінським. Цією уго­дою «Дмовський зобов’явався протидіяти розвиткові українства в Галичині». [67] Демонстрацією цього порозуміння була врочиста зустріч еліти східногалицької еденції з делегацією Бобрінського на бенкеті у Львові. [68] «Російських делегатів, що верталися з кон­гресу, приймали в Кракові, але в малому колі, зате Львів улаш­тував на їх честь великий бенкет, в якому взяли участь усі партії, бургомістр і вірменський архиєпископ Теодорович».69

Граф Бобрінський записав: «Сильне враження зробив на мене цей польський бенкет на пошану русских і то русских не космо­політів а явних націоналістів». [70]

Ендецьким політикам у східній Галичині дуже не подобалася невдача русофілів у парляментських виборах 1907 р. «Почались таємні переговори» між всеполяками і русофілами. [71] Союв галиць­ких русофілів з ендеками й подоляками для сеймових виборів, визначених на початок 1908 р., був логічним наслідком загальної ситуації у східній Галичині. Голова польського виборчого комі­тету, лідер подоляків і симпатин ендеків, Тадеуш Ценський, [72] до­говорився з галицькими русофілами, а польська Рада Народова знайшла спосіб, щоб заставити намісника респектувати цей вибор­чий договір. Граф А. Потоцький не мав симпатії до русофілів, але прийняв договір до виконання. Маршалок (голова) Галицького Сойму, гр. Станіслав Бадені, намагався відмовити Потоцького від «такого небезпечного кроку», але без успіху. [73]

 

Вибори до Сойму 1908 р. і їх наслідки

 

Вибори до сойму, далі за старою двоступневою і куріяльною ординацією, в лютому-березні 1908 були проведені в супроводі репресій і терору, зверненого передусім проти селянських активі­стів національного напрямку, [74] коли русофільський табір користав із повної підтримки крайової адміністрації. [76] При соймових вибо­рах галицькі «росіяни», сильно підтримані крайовим урядом, здобувають половину руських мандатів. [76] Традиційні надужиття влади й виборчі зловживання були застосовані супроти українських кандидатів і у висліді до сойму ввійшли, поруч одинадцяти укра­їнців, десять москвофілів. [77]

Крім терору кинули на виборчий терен великі суми грошей на корупцію. У повітах, загрожених з погляду шляхетських інте­ресів, «ніяка сума не була завелика», коли треба було ламати опір, — говорив з парляментської трибуни Іґнаци Латинський. [78]

Усі надії українського проводу на об’єктивні вибори були розбиті. «Москвофіли тріюмфували, а українців до глибин роз’я­рила штучна перемога москвофілів. Тон українських газет заго­стрився ще більше, а зміст протипольських статей був надиханий фанатичною ненавистю» до поляків як «недвозначних протекто­рів москвофільства». [79]

Д-р Євген Петрушевич характеризував соймові вибори:

«Адміністративні стосунки в нашій країні не виявляють ніякої тенденції до поліпшення, навпаки: у страхітливий спосіб загро­жують увесь правопорядок у країні, бо не визнають громадян­ських прав, у брутальний спосіб ламають навіть конституцію. Як наслідок цього збуджується величезне обурення серед руського народу, найбільше тут поневоленого й переслідуваного. Останні вибори це довга серія разючого беззаконня і цинічних зловживань у всіх повітах краю, а головно в його східній частині, де живе ру­ське населення. За наказом адміністративних властей майже в усіх громадах були пофальшовані виборчі списки» — з інтерпе­ляції в парляменті 2.IV.1908. [80]

Краківський професор, Маріян Здзеховський, розшифрував сенс виборчого союзу ендеків і подоляків з русофілами: «На по­літичному горизонті виринула можливість замирення поляків з ру­софільською партією проти українофілів». [81]

Поміркований напрямок, який обстоювала українська парля­ментарна репрезентація, був скомпромітований. У Галичині по­стала ситуація найвищою мірою небезпечна.

Барон Микола Василько, представник буковинських україн­ців у Віденському парляменті, один із найздібніших серед укра­їнських політиків австрійської доби, почав у Відні інтенсивні за­ходи, щоб розрядити напруження в Галичині. «Я апелював до всіх партій допомогти поміркованим послам, щоб вони не втра­тили впливу на українське населення, ...але я зустрів повну апа­тію цілої бюджетної комісії і дуже вічливу та дуже слабу заяву міністра внутрішніх справ... А міністр для Галичини, — глумом було все те, що він мав для цієї небезпечної ситуації».

Єдиний, хто поставився поважно до цієї ситуації, був граф Потоцький, незважаючи на те, що Василько сильно заатакував його в бюджетній комісії. Він простудіював промову Василька і мав з ним довгу нараду. Обіцяв заходи, щоб змінити галицьку систему правління. Голова ради міністрів, барон Бек, хотів вря­тувати Потоцького на пості намісника й радив йому дійти до по­розуміння з українцями. Потоцький справді почав (18.III.1908) довірочні розмови з д-ром Євгеном Олесницьким, головою укра­їнського сеймового клюбу. [82] Зараз після повороту з Відня «по­їхав автом до п. Олесницького в Стрию і став з ним переговорю­вати на тему наладнання своїх відносин до українців... (заявив, що) піде нам назустріч... обіцяв уневажнити кілька русофільських мандатів соймових». [83] Цього самого дня Олесницький був у Льво­ві, щоб говорити про ці справи з проводом своєї партії.

Дня 12 квітня 1908 р. в уряді Намісництва у Львові підчас години звичайних авдієнцій Мирослав Січинський вистрілом з пістоля вбив цісарського намісника Галичини, графа А. Потоць­кого. Без опору віддався в руки влади. [84]

____________________________________________________

[1]HENRYK WERESZYCKI, Historja polityczna Polski popowstaniowej 1864-1918, Warszawa 1948, p. 188. Про селянський страйк у східній Галичині дивись: МИХАЙЛО ДЕМКОВИЧ-ДОВРЯНСЬКИЙ, Українсько-польські стосунки в XIX сторіччі, Мюнхен 1969, стор. 88-100.

[2] MICHAŁ BOBRZYNSKI, Dzieje Polski w zarysie, T. III, Dzieje porozbiorowe Warszawa 1931, p. 326.

[3] Анджей Потоцький (иар. 1861) був сином Адама, що належав до за­сновників краківської консервативної партії («Станьчики») і був її провід­ником. «Pan na Krzeszowicach» (зах. Галичина), граф Анджей закінчив юри­дичні студії, політичну карєру розпочав у австрійській амбасаді в Істамбулі, був послом до Галицького сойму й Австрійського парламенту; 1901-1903 «Кра­йовий маршалок». Власник великих земельних маєтків у Галичині і за Збру­чем та Поділлі. Лондонський «Таймс» (1908) оцінював його прибутки на чверть мільйона фунтів стерлінгів річно.

[4] Ukraine’s claim to Freedom, New York 1915, p. 87-88.

[5] H. Wereszycki. цит. тв., p. 188.

[6] Там же.

[7] M. BOBRZYNSKI, цит. тв., p. 296. Бобжинський нагадує погляд одного з чолових представників краківської консервативної школи, Станіслава Тар­новського, який писав (1866): «У Галичині не винищувати а розводити й пле­кати треба руську національність, тоді вона зміцниться і над Дніпром». Там же

[8] Вільгельм Фельдман (1868-1919), польський публіцист, літератор і по­літичний діяч, єврейського походження, прихильник асиміляції євреїв, на смертному ложі приняв хрещення. Незвичайно талановитий і творчий, має великі заслуги для польської політичної та літературної культури.

[9] Статтю Фельдмана опублікував у своїй збірці STEFAN KIENIEWICZ, Gali­cja w dobie autonomicznej, 1850-1914, Wrocław 1952, p. 318-324.

[10] Ukraine's Claim io Freedom, New York 1915, p. 87-88.

[11] Кость Левицький, Історія політичної думки галицьких українців, 1848-1914, Львів 1926-1927, ст. 382-384.

[12] Там же, 382-386.

[13] Там же, 422.

[14] KONSTANTY SROKOWSKI, N.K.N. zarys historji Naczelnego Komitetu Narodowego, Kraków 1923, p. 25-26.

[15] Stenograph. Protokole Über die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des österreichischen Reichsrates, Wien 1907-1908, XVIII. 3680-91.

[16] Ibid.. XIX. 1373.

[17] У Галичині до 1939 р. вбереглося право февдального устрою, що да­вало «панові села» й «опікунові» місцевої церкви право визначувати пароха для села. Часто такий «пан», хоч і римо-католик, опікувався греко-католицькою церквою в позитивному сенсі. Але під впливом ендецької ор­ганізації дійшло до порозуміння між східно-галицькими дідичами давати «пре­зенту» передовсім священикам русофільського напрямку. Наслідком того найбагатші парафії в Галичині опинилися в руках найбільше ряних русофілів.

[18] Ukraine's Claim to Freedom, цит. mв., CT. 87-88.

[19] Подбав про це професор Львівської політехніки, Роман Заловецький, що був головою т-ва «Сільський Господар» у Львові. Його прислуга східно-галицьким селянам стягнула на нього нещадну нагінку шовіністичної поль­ської преси. Це приневолило його зрезигнувати з посту британського кон­сули. У зв’язку з цим ендецька преса пустила в світ легенду про українсько-пруську змову проти поляків. З того часу ця легенда ввійшла до арсеналу ендецької пропаганди в таборі Антанти, щоб там дискредитувати українську справу. - 3 інформації Романа Залозецького, сила львівського професора.

[20] Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 404.

[21] Там же, ст. 404, 406.

[22] Stenograph. Protokole, XXIII, 3689-90.

[23] H. WERESZYCKI. цит. тв., ст. 188-189.

[24] M. BOBRZYÜSKI, цит. тв., ст. 326.

[25] Як рішуче взявся цісар до цівї справи, ілюструє факт, що він звіль­нив з уряду міністра закордонних справ, Ґолуховського (мол.), га його «ін­триги» проти виборчої реформи (К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 428).

[26] LEON BILIŃSKI, Wspomienia і dokumenty, 1846-1914, Warszawa 1924, т. І, р. 146. Лєон Білінський (1846-1923) професор політичної економії у Ль­вівському університеті, посол до Галицького сойму, до віденського парля­менту, член Палати Панів, один 8 передових членів консервативної партії, двічі голова Кола Польського, губернатор австро-угорського державного бан­ку, міністер фінансів австрійський, потім австро-угорський.

[27] BOBRZYNSKI, цит. тв., ст. 327.

[28] STEFAN KIENIEWICZ, Historia Polski 1795-1918, Warszawa 1969, p. 458.

[29] K. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. mв., ст. 579.

[30] H. WERESZYCKI, цит. тв., ст. 189.

[31] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 432.

[32] GEOFFREY DRAGE, Austria-Hungary, London 1909, p. 103.

[33] KONSTANTY SROKOWSKI, цит. тв., ст. 17-25.

[34] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 442.

[35] Ян Сталінський (1867-1946) один з основоположників і провідник Поль­ської Партії Людової (селянської), посол до Галицького Сойму й Австрійського Парляменту, публіцист, здобув незвичайну популярність серед польських селян західної Галичини. У незалежній Польщі важливішої ролі не відіграв.

[36] S. KIENIEWICZ, цит. тв., ст. 354.

[37] H. WERESZYCKI, цит. тв., ст. 190.

[38] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 462.

[39] Stenograph. Protokole XXIII. 4945.

[40] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 458-459.

[41] Там же, 460.

[42] Там же. - Австро-Угорська монархія, від 1867, складалася з двох федеративних, рівноправних частин, одна від одної незалежних; для пола­годжування спільних справ періодично відбувалися зустрічі делегатів Австрій­ського та Угорського Парляментів — «Делегації».

[43] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 456-460; протокол угоди 19.ХІ.1907 опуб­лікований: М. BOBRZYNSKI, Z moich pamiętników, Wrocław-Kraków 1957, p. 386-388.

[44] М. BOBRZYNSKI, Z moich pamiętników, цит. тв., ст. 6-7.

[45] L. BILIŃSKI, цит. тв., т. І, ст. 137-8.

[46] Stenograph. ProtokolU XVIII, 2357.

[47] Stenograph. Protokolle XVIII, 4946.

[48] K. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. та., ст. 469.

[49] JOSEF BUSZKO, Seimowa reforma wyborcza w Galicji, 1905-1914, War­szawa 1956, p. 111.

[50] Роман Дмовський (1864-1939) політик, журналіст і громадський діяч, один із засновників і головний провідник «Народово-демократичної партії». У Варшавському університеті закінчив природознавчі студії. Політичну ді­яльність розпочав у підпільних організаціях, які виступали проти угоди з Росією. З 1895 редактор «Пшеґльонду Повшехнеґо» спільно з Яном Поплав­ським. Основи ідеології Народової Демокрації (всепольського руху) виклав у книжці «Думки новочасного поляка» (1902), де пропагує: політичний реа­лізм, динамізм, національний солідаризм, бойовий націоналізм, крайній анти­семітизм. 1906-1909 посол з Варшави до II Російської Думи і голова Кола Поль­ського в Думі. 1917 голова «Комітету Народового» в Парижі. 1919 підпи­сав, як представник Польщі, Версайський Трактат. Після перевороту Пілсудського (1926) зорганізував «Обуз Великої Польщі».

[51] ROMAN DMOWSKI, Niemcy, Rosya i kwestya polska, Lwów 1908; польське і російське видання, 1909 — французьке.

[52] R. DMOWSKI, Polityka polska і odbudowanie państwa, Warszawa 1925, p. 85-89.

[53] Там же, ст. 90, 139.

[54] W. RECKE, Die polnische Frage als Problem der europäischen Politik, p. 185.

[55] Там же, ст. 185.

[56] M. Bobrzynski, цит. тв., ст. 8-11.

[57] H. WERESZYCKI, цит. тв., ст. 152.

[58] «Це був Ян Ґадомський - МДД.

[59] WŁADYSŁAW STUDNICKI, Sprawa polska. Poznań 1910, p. 544. WILHELM FELDMAN, Geschichte der politischen Ideen in Polen, 1795-1914, München 1917, p. 367.

[60] W. RECKE, цит. тв., CT. 173.

[61] W. Studnicki, цит. тв., CT. 544.

[62] Leon Wasilewski, цит. тв., ст. 120.

[63] Там же, ст. 120-121.

[63а] IGNACY DASZYŃSKI, Pamiętniki, Kraków 1925-1926, II, p. 9.

[64] W. Studnicki, цит. тв., ст. 555.

[65] HEINRICH FRIEDJUNG, Das Zeitalter des Imperialismus, 1884-1914, 2 Bände, Berlin 1919-1292, В. II, p. 264.

[66] Walter Alison Philips, Poland, London 1915, p. 221.

[67] K. SROKOWSKI, цит. тв., ст. 21.

[68] MICHAEL LOZYNSKYI, Dokumente des polnischen Russophilismus, Berlin 1915, p. 75. 83.

[69] M. BOBRZYNSKI, Z moich pamiętników, цит. тв., ст. 127. Теодорович від 1902 р. «був у дуже близьких стосунках з Ендеціею» - там же.

[70] Бобринской В.А., Пражскій сьіьзд, Петербург 1909, ст. 59.

[71] Leon Wasilewski, Ukraina і sprawa ukraińska, Kraków 1911, p. 180.

[72] Т. Ценський дивився на польські справи з перспективи Східної Гали­чини; польські інтереси, з його погляду, загрожені тут українцями. «Отже, боротьба з ними на життя і смерть, без передиху, без ніяких скрупулів у ви­борі союзників, отож навіть у союзі з русофілами», — свідчить про нього Міхал Бобжинський, цит. тв., ст. 133.

[73] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 469. С. Бадені — «один із найвизначні­ших польських політиків», прихильник польсько-українського порозуміння, ворог русофільства, прилюдно заявляв: ніхто з розумних поляків не пові­рить, що можна спольонізувати українців — пише Кость Левицький, ст. 382.

[74] Яскравим прикладом такого терору було вбивство молодого селянина, Марка Каганця зі села Коропець Бучацького повіту. Каганець стягнув на себе лють місцевої жандармерії своєю активністю під час виборів 1907 р., які дали блискучу перемогу на терені його повіту. Був убитий багнетом жандар­ма, коли вертався з виборчого віча (6.2.1908). Обставини вбивства і той факт, що жандарм-убивник не був притягнепий до відповідальности, викликали якнайбільше роз’ярення серед селянського загалу. Смерть Каганця предста­вив у Віденському парляменті Євген Левицький.

[75] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 469.

[76] К. SROKOWSKI, цит. тв., ст. 26.

[77] LEON WASILEWSKI, цит. тв., ст. 180.

[78] Stenograph. Protokole XVIII, 4758.

[79] L. WASILEWSKI, цит. тв., ст. 180, 184.

[80] Stenograph. Protokole XVIII, 3951.

[81] Цитую за В.А. БОБРІНСКОЙ, цит. тв., ст. 53.

[82] «Олесницький втішався загальною пошаною як добрий юрист, чесна людина, найбільш поміркований серед українців» — свідчить Бобжинський, там же, 115. «Чоловік незвичайно характерний і розважний», пише про нього Кость Левицький, цит. тв., ст. 643.

[83] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 472-473.

[84] Польський журналіст, Александер Янта, мав 1967 р. інтервю з Миро­славом Січинським про атентат. Оповідає Січинський:

Я був майже певний, що мене смертю не покарають за смерть намісника. Мені здавалося, що тисячі людей обставатимуть за мною, і що уряд не схоче ображувати почування більшости людей виконанням присуду. Я знав, що суд присяжних може дати мені смертний присуд, але цісар має право потвер­дити присуд, або його зменшити. Я знав, що можу дістати досмертну тюрму а може тільки двадцять років. І я дивувався, що в підготові до такого страш­ного вчинку можу мати так багато спокою, щоб обмірковувати наслідки...

– Отже викликують ваше ім’я, відчиняються двері і ви входите до ка­бінету намісника.

– Я сказав від дверей: «Ви вбиваєте моїх людей і за це мушу вас по­карати». Чи може: «Мушу вас забити», — щось такого...

– Чи направду ви хотіли його вбити?

– Так.

– Якою людиною був для вас Потоцький? Що ви знали про нього?

Січинський признається, що не знав. Бачив у ньому передовсім людину, яка живе традиціями давніх магнатів. Була думка про нього, що має велику протекцію в цісаря..., амбітний, багатий, здібний, упертий... A. Janta, цит. тв., ст. 404.

Мирослав Січинський — син «померлого перед роками українського патріота й сеймового посла», священика Миколи Січинського. Мирослав був студентом на філософському факультеті Львівського університету, мав 21 рік, належав до галицької української соціял-демократичної партії, «як мала відвагу заявляти (газета) Земля і воля» (Михайло Лозинський).

 

13.07.2013