В той час, як у масштабних виставкових залах Національного Музеї у Львові розкошує гучно розрекламована виставка «Генотип вольності» Івана Марчука – «генія сучасності» за версією «The Daily Telegraph» – на балконі Музею вже понад місяць (і лише до 31 березня) скромно і непомітно відзначають ювілей видатного митця, культурно-громадського діяча, педагога, класика українського живопису Вітольда Манастирського.
... Кілька років тому випадково відкрила для себе знаменитого Якова Гніздовського і його овець. Власне через своє захоплення вівцями натрапила на його графіку. Довго і захоплено роздивлялась репродукції, і ще довше дивувалась, як і чому не чула про нього раніше. Він ж прекрасний! Щастю не було меж, коли дізналась, що 27 січня 2015 року у Національному музеї у Львові відбудеться ретроспективна виставка до столітнього ювілею цього видатного художника. Обуренню не вистачало слів, завітавши на відкриття... Виставка, що відбувалася з ініціативи Міжнародної благодійної організації «Фундація «Відкрита Україна»» та за підтримки Посольства США та Міністерства культури в Україні, була організована скромно, щоб не сказати убого – експозицію розмістили у фойє та на балконі Музею, а роботи навіть не пофатигувалися оформити під антиблікове скло, тож «посмакувати» кожним продуманим штрихом графіки майстра не вдавалося ніяк. Звісно, про каталог й мріяти було дарма, зате Укрпошта випустила конверт із портретом художника, мовляв, пишіть листи... Одночасно у п’яти виставкових залах музею буяла виставка успішного львівського скульптора, автора пам'ятника Данилові Галицькому, Василя Ярича та його дружини Світлани.
Ось так заекспонували відому на весь світ графіку Гніздовського на його ювілейній виставці у Львівському Національному. В той час як найповажніші зібрання США, в тому числі Національний музей американського мистецтва, Музей образотворчого мистецтва у Бостоні, колекція Білого дому вважають за честь мати твори українського митця в своїх колекціях.
Мистецький критик Наталія Космолінська: «Виставка Гніздовського у Львівському Національному музеї виглядала просто ганебно. На моє питання, чому Гніздовський до свого століття (!) опинився на балконі, директор музею Ігор Кожан пояснив, що запізно до нього звернулись американці з ініціативою виставки. Тобто, якби не американці, Гніздовський до свого століття у Львівському музеї і балкону б не побачив? Бо ж керівництво музею, який має в своїх фондах чи не найбільшу в Україні колекцію творів Гніздовського, ясна річ, без американців гадки не мало про ювілей класика світового рівня. Натомість в Києві і Тернополі, на батьківщині художника, де теж є колекції Гніздовського, його ювілейні виставки були проведені відповідно до його статусу. Натомість так виглядає, що Львівському Національному комфортніше шанувати живих класиків, які самі прийдуть, нагадають про свої круглі дати, залагодять всі питання, вернісаж, фуршет... Навіщо самим напружуватись, думати, як мінімум, про гідні рами для класика, про достойну його творчості експозицію, як максимум – про освітню програму, яка б дійсно могла зацікавити і привабити глядачів? Зробили ювілей на відчіпного, і досить з нас».
Квіти біля Гніздовського не йому, це з вернісажу Яричів залишились.
І ось минув рік, і в чергове на балконі Національного музею у Львові відзначають ще один 100-літній ювілей не менш відомого класика Вітольда Манастирського. Дарма, що з запізненням, адже насправді століття з дня народження художника минуло торік у січні. Манастирський старший за Гніздовського лише на кілька тижнів...
Афіша поруч з входом до Музею інформує дуже лаконічно: «Вітольд Манастирський. 1915-1992. Малярство». Ні дати початку/кінця виставки, ні згадки про ювілей. Вхідний квиток коштує 10 гривень. Піднявшись з подругою-художницею на гору, читаємо анотацію до виставки... Ой, краще б не читали, чесне слово. Цитую: «... За понад чотири десятиліття виховав кілька поколінь митців, серед яких такі видатні особистості, як Е.Мисько, Є.Лисик, М.Кипріян, та ін. Пропонована увазі глядача виставка покликана вшанувати постать митця, чий творчий внесок у розбудову національної культури і мистецтва заслуговує високого визнання і промоції». «Промоція» – це було чи не єдине слово, яке не пасувало за стилістикою (й суттю) до цього кондового тексту про життя і творчість Вітольда Манастирського. А слова про визнання і вшанування звучали у контексті всієї організації експозиції просто як насмішка...
Оглядаючи виставку, ми з подругою довго, але марно вираховували, розшифровували задум куратора Івана Терещака, завідувача відділу сучасного мистецтва Національного музею у Львові ім. Андрая Шептицького. Про побудову експозиції в анотації, звісно, ні слова. На щастя, віднедавна НацМузей практикує кураторські екскурсії. По балкону також. Тож я вирішила повернутися на одну з них і розпитати.
– Торік минуло сто років з дня народження відомого українського живописця Вітольда Манастирського. Через високу завантаженість Музею ми були змушені перенести відзначання ювілею на рік, – одразу почав з пояснень Іван Терещак. – Відзначаючи ювілей митця, взоруємося на нього не лише, як на знаного живописця, але й як на відомого педагога... Експозиційні блоки сформовані за певними його творчими пошуками. Десь є схожість до французьких постімпресіоністів, інша група творів – наслідування творчості «пуантелістів», є просто твори ліннійно-площинної композиції, без зайвої деталізації, які в радянський час вважалися дуже формалістичними, отже не мали шансів потрапити на виставки...
Біографічна довідка про Вітольда Манастирського, записана із слів куратора
Народився Вітольд Манастирський у сім’ї відомого художника Антона Манастирського, який став його першим натхненником і учителем. Вже з малечку Вітольд опанував ази мистецько освіти, яку невдовзі продовжив здобувати у художній школі, а згодом у Варшавській академії мистецтв, де навчався у Тадеуша Прушковського та Феліціана Коварського, й завдяки яким він почав формуватися як митець. Закінчення навчання Вітольда Манастирського співпало з початком Другої світової війни, тож він був змушений повернутися до Львова, де не припиняв творити.
Непростими були 1940-50-ті роки, адже радянська влада визнавала єдиний мистецький стиль – соцреалізм. На відміну від багатьох сучасників Манастирський гідно вийшов з ситуації – серед його доробку, який становить кілька сотень робіт, важко знайти чітко заангажовані твори. Хоча є серед них полотна на межі соцреалізму і постімпресіонізму.
Манастирський творив окремо від усіх, не належав до жодного мистецького угрупування, ані до так званих закритих шкіл, як наприклад, Романа Сельського чи Карла Звіринського. Попри тісне спілкування з цими митцями, Вітольд тримався самітником. Цікаво, що у період Відлиги він ні на кого не взорувався, а повертався до витоків, відштовхуючись від своєї ранньої творчості.
Вітольд Манастирський мав неабиякий педагогічний хист. У 1947 році, коли був створений Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, він був одним з перших викладчів. І пройшов шлях від викладача рисунку до завідувача кафедрою монументального живопису. Завдяки йому з Академії вийшли Софія Караффа-Корбут, Євген Лисик, Любомир Медвідь.
На останок
Провадячи екскурсію, куратор наголосив, що ретроспективну експозицію укладено з фондових творів музейної збірки, маючи на меті показати перш за все всі жанри, в яких працював Вітольд Манастирський.
Усі ці твори були свого часу закуплені Музеєм (окрім портрета І. Свінціцького, який подарувала родина Свінціцьких). Перший твір надійшов у фонд 1944 року, останній – наприкінці 1980-х років. Зараз Музей чекає поповнення у колекції. За словами дружини Вітольда Манастирського, пані Лесі, художник ніколи нікому не дарував свої твори.
21.03.2016