Містечко Меджибіж на межі історичних Поділля й Волині – одна з батьківщин модерного українського війська. У процесі його створення довелося залити алкоголем місцевий став.
Меджибіж. Малюнок Наполеона Орди
Пам’ятаєте анекдот про слонів двадцятирічної давнини? “Всесвітній фонд захисту дикої природи оголосив міжнародний конкурс на найкращу книгу про слонів. Ріжні країн презентували свої доробки. Німеччина – товстого гросбуха “Все про слонів”, Ізраїль – солідний талмуд “Економічні аспекти слонярства”, Франція – “Шлюбні ігри слонів”, США – брошурку “Кілька цікавих фактів про слонів”, Україна – п’ятитомник з лаконічною назвою “Слони. Державність”...”
Беручись розповідати про Меджибіж, нема іншої ради, як іти американським шляхом. Інакше вийде український п’ятитомник…
Коротка історична довідка
Містечко Меджибіж Летичівського району Хмельниччини стоїть там, де річка Бужок впливає в Південий Буг. Звідси й назва – “Між Богами” (бо колись, перед «Бугом», був “Бог”). У давніх літописах поселення так і звалося – “Межибож'є”. На їдиш воно й нині – “Межибіж”.
Меджибіж, друга половина ХІХ ст.
Вперше містечко згадано під 1146 роком у “Літописі Руському” (за Іпатіївським списком), де читаємо: “Ізяслав же (онук Володимира Мономаха – авт.), водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибож'є...”
У ХІІІ столітті Меджибіж був у складі Болохівської землі – своєрідної “буферної зоною” між Золотою Ордою та володіннями Данила Галицького. Болохівці, спираючись на татар, пішли війною на західних сусідів. Що не минулося безкарно. У 1241-му Данило Романович жорстоко погромив їхні міста, серед них і Меджибіж. У завойованому містечку володар Галича та Холма звів нове укріплення. Проте десь 1258 року перед обличчям ординського ультиматиму фортецю довелося розвалити, а вали зрити. Бо незліченна тьма ханського полководця Бурундая вже стояла на межі Волині та Галичини. Тоді самознищення уникнув лише столичний Холм.
У 1362 році великий князь Литовський Ольґерд розгромив татар. Поділля відійшло під його руку, а Меджибіж – до Луцької землі князя Любарта-Дмитра, але невдовзі – теж до Великого князівства Литовського, де ним володіли подільські князі Корятовичі.
1444 року Меджибіж приєднали до Польської Корони, і він стає адміністративним центром Меджибозького повіту. Містом у різний час володіли Зборовські, Гербурти, Сенявські та Чарторийські.
1593 рік – на прохання Адама Єроніма Сенявського (старшого) король Жигимонт (Зигмунт) III Ваза надав Меджибожу маґдебурзьке право. Жалувальна грамота, крім відповідних прав накладала на міщан і певні обов'язки. Зокрема, мешканці міста були зобов'язані до такого: “Перепони, кобилиці, башти, вежі, паркани, брами повинно завжди справляти і мати свою варту… на воротах… Кожний міщанин, який має дім, повинен мати рушницю довгу, фунт пороху і копу (60 штук. – Авт.) підібраних куль… а я (тобто король. – Авт.) гарматами та гаківницями буду забезпечувати, а в кожному десятку треба мати двох озброєних або двоє в латах… До оборонного будівництва навколо міста підлягають всі міщани, як християни, так і євреї, без жодного винятку…”
Гарматні ядра та бомби в музеї Меджибізької фортеці
Це була стандартна вимога при наданні маґдебургзького права жителям прикордонних міст. А Меджибіж був не лише прикордонним, але й стояв на роздоріжжі Кучманського та Чорного шляхів, якими ординські загони реґулярно ходили грабіжницькими походами на Поділля, Волинь і Галичину.
Наприкінці ХVІ – початку ХVІІ століть руські мешканці Меджибожа мали жвавий зв'язок зі Львівським Успенським братством. Саме у Меджибіжі народився і провів дитинство Михайло Гунашевський, автор рукописної книги, добре відомої історикам під назвою “Львівський літопис” (вона охоплює події 1493–1649 років). Гунашевський здобув освіту в меджибізькій братській школі, що діяла тоді при Успенській церкві (знищена в радянські повоєнні часи).
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Меджибожі (не збереглася).
За Хмельниччини гетьманські війська кілька разів захоплювали замок, руйнували та грабували місто.
У 1672–1699 роках місто підпадає під руку османського султана і стає центром санджаку турецького Подільського еялету. Якихось особливих матеріальних пам'яток, пов'язаних з османським пануванням у Меджибожі не збереглося. Є, правда, два цегляних стовпи XVII століття, що, як вважають місцеві мешканці, є пам'ятниками якимось турецьким воєначальникам. Ця байка розтиражована у багатьох медіях і путівниках. Насправді то звичайнісінькі постаменти під християнські “фігури”. Зауважимо, що “чотиригранний” стовп є повним близнюком встановленого у Сатанові “Скорботного Ісуса”. Не виключено, що зводив їх той самий майстер – і Сатанів, і Меджибіж на той час належали Сенявським. Щоправда, османи залишили по собі купу менших артефактів. Місцеві мешканці й досі знаходять турецькі монети, специфічні турецькі люльки виробництва (хоч їх все одно вперто називають “козацькими”), уламки розписаного посуду й інші дрібнички.
Ліворуч і по центру – “турецькі” стовпи в Меджибожі; праворуч – “Скорботний Ісус” (Сатанів).
Внаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793) Поділля відійшло до Російської імперії. Меджибіж, подібно до інших маєтностей князів Чарторийських, був конфіскований царським урядом, але 1795 року все повернули. Ймовірно, цьому посприяла протекція спадкоємця російського престолу Олександра Павловича (згодом майбутнього царя Олександра І) – друга юності Адама Чарторийського. Пан Адам царську ласку не оцінив і активно підтримав польське Листопадове повстання 1830-1831 років. Ба, навіть був міністром в уряді повстанців. Після придушення ребелії маєтності князя знову конфіскували. Вже остаточно. Меджибізький замок відходить до російського військового відомству. Згодом тут облаштували казарми. Військові використовували замок до кінця 1920-х років.
Білий Лебідь, гусари та Бородіно
Головна родзинка Меджибожа – замок. Його зведено на мисі, утвореному Бугом і Божком, він має форму видовженого трикутника. Замок не лише один із найкраще збережених на Поділлі (та й в усій Україні), але й чи не найбільший. Його площа сягає 3/4 га, а найдовший мур тягнеться на 130 м. Більшою є лише брендова Стара Фортеця у Кам'янці-Подільському.
За княжих часів Меджибізький замок був дерев'яно-земляним укріпленням. Є версія, що за Данила Галицького тут була принаймні одна мурована вежа “волинського типу”. Такі фортифікаційні споруди були характерними для більшості укріплень, які зводив Данило Романович.
Мурованого замка в Меджибожі зводять уже у другій половині XIV столітті, але перша писемна згадка про кам’яні мури датована щойно 1516 роком. З того часу замок неодноразово перебудовували – через постійний розвиток наступальних озброєнь. Бо протистояти стрілам і «порокам» – одне, а потужній артилерії – зовсім інше.
З другої половини XVIII століття замок втрачає будь-яку оборонну функцію, його використовували винятково як резиденцію князів Чарторийських. Але на палац його почали перетворювати ще за Адама-Миколи Сенявського. Остаточного (сучасного) вигляду він набув під час господарювання російських військових, які тут оселилися від 1848 року.
Декоровані кахлі з за́мку.
Описувати кожну замкову вежу й еволюцію цілого замку не будемо. Кому хочеться подробиць – тому сюди. Ми ж, як обіцялося, зупинимося на цікавих фактах.
Від початку “армійського періоду” Височайшою покровителькою Меджибізького замку була дружина імператора Миколи І Олександра Федорівна (уроджена Фрідеріка Луїза Шарлотта Вільгельміна Пруська). Саме під її “височайшим” патронатом і за фінансової підтримки провели грандіозну реконструкцію фортеці. Всі споруди перебудували у романтичному стилі з елементами готики. Тоді ж корпуси, башти та мури увінчали декоративними зубцями. Водночас масивну північно-східну круглу башту надбудували восьмигранною вежею зі стрільчастими готичними вікнами. У ній облаштували офіцерське зібрання. На честь останнього цю башту звуть “Офіцерською”. Тоді ж стіни всіх будівель і фортечні мури вкрили білим вапняним тиньком. До того вони були потиньковані розчином з додаванням товченої цегли і мали теракотове забарвлення.
Офіцерська вежа
Руїни палацового комплексу. Добре видно стрільчасті готичні вікна.
Наслідки обвалу західної стіни палацу Сенявських-Чарторийських, який стався 23 грудня 2014 pоку.
Романтична біла споруда, віддзеркалена у водах Бугу, виглядала дуже ефектно. Мабуть, саме завдяки вапняному тиньку замок отримав назву “Білий Лебідь”. До речі, “лебедину” назву, крім Меджибізького, має лише один замок Європи – славетний замок баварського короля Людвіґа II “Нойшванштайн” (дослівно “Новий Лебединий Камінь”). Звісно, “Білому Лебедю” до Нойшванштайну далеко, але й військова база – не резиденція короля.
Замок “Нойшванштайн”
Палац Сенявських-Чарторийських. Світлина початку ХХ ст.
Романтичний “Білий Лебідь”. Ліворуч видно Успенську церкву, у школі при якій вчився Михайло Гунашевський, автор “Львівського літопису”
Меджибізький замок теж не був позбавлений найвищої уваги, зокрема сюди на маневри приїздили імператори Микола І і Олександр ІІ. З підготовкою до візиту останнього пов'язана кумедна історія. Про неї потім згадував родич російського поета, полковник Володимир Михайлович Лермонтов (1874-1954) який служив у 12-му Охтирському гусарському полку:
“...Штаб полка стоял в бывшем замке польского помещика Чарторыйского. Здесь примерно в 1860-х годах стоял Кирасирский полк, которым командовал мой дед, Владимир Матвеевич. Он недурно рисовал, и в одном из залов на большой стене изобразил свой эскадрон на вороных лошадях, и впереди самого себя. Тут как раз были получены сведения, что в Меджибож едет Государь Александр II, и эту картину заклеили обоями...”
Полковник Володимир Михайлович Лермонтов
Картину зліквідували виключно з питань субординації. В залі офіцерських зборів попереду війська міг бути зображений лише сам імператор.
А чи в замку тоді “фарбували траву”, історія мовчить.
Серед перших “постояльців” замку був Петербурзький уланський полк. Відтак – 48-й Одеський піхотний. Від 1877 року – щойно згаданий 12-й Охтирський гусарський. Останній був одним із елітарних підрозділів Імперії. Його патроном (Августійшим шефом) був прусський принц Фрідріх-Карл (за сумісництвом ще й російський фельдмаршал). По тому охтирцями опікувалася Велика княгиня Ольга Олександрівна (сестра Миколи ІІ). Шефство імператорської сестри було аж ніяк не номінальним. Коли почалася світова війна, Велика княгиня разом із охтирськими гусарами поїхала на фронт. Звісно, в зону бойових дій її не пустили, але у прифронтовій смузі вона власним коштом облаштувала й утримувала лазарет, де працювала… звичайною сестрою-жалібницею. Гідний приклад сучасним «першим ледям» різного штибу.
«Охтирці» в Меджибізькому замку
Молебень під час урочистостей на честь 300-річчя дому Романових. 1913
З «охтирцями» певним чином пов'язана ще одна мало відома широкому загалу історія.
У війні 1812 року охтирські гусари здобули неабияку славу. Полк тоді нагородили 19 срібними сурмами (дуже гонорово, як на той час). Тож, коли вся імперія гучно святкувала сторічний ювілей перемоги над Наполеоном, цю обставину вирішили використати місцеві євреї, які на той час складали більшість серед міщан.
Адже у складі Російської імперії Меджібіж мав статус лише містечка. А меджибожани дуже прагнули бути повноправними городянами. Статус міста давав ширші права самоврядування та кращі можливості для роблення інтересів. От сини Мойсеєві й вирішили скористатися “побєдобєсієм”, що буяло тоді в імперії. У патріотичному тренді вони запропонували змінити назву містечка з Меджибожа на... Бородіно, сподіваючись, що статус міста до такого імені додасться автоматично. 26 серпня 1912 року представники громади скерували на ім'я міністра внутрішніх справ Олександра Макарова телеграму такого змісту: “У день великої перемоги російських воїнів і визволення нашої Батьківщини від навали ворога, Меджибізька міщанська громада уклінно просить Ваше Високопревосходительство повергнути до ніг Його Імператорської Величності вірнопіддані почуття відданості й любові й молити Всемилостивого Монарха ознаменувати день сторіччя Вітчизняної війни перейменуванням містечка Меджибіж у місто Бородіно. Голова міщанської управи К.Грель, член міщанської управи Г.Кигель, казенний рабин Шварцман, духовний рабин Х.Бик”.
Але бюрократія в Росії завжди була крутішою за показне “дєди-воєвалі”. Тож ініціатива намертво застрягла в іржавих коліщатках імперського механізму (можливо, меджибожани замало його змастили?). За два роки по тому почалася Перша світова, і гусари, розквартировані в замку, пішли на фронт. Щорічні табірні збори Київського військового округу теж стали неактуальними. А вояки ж давали Меджибожу левову частку прибутку! Відповідно, колись жаданий міський статус став небажаним – він потребував значних коштів, яких у громади вже не було. Тож 1915 року меджибожани подали «нагору» листа про скасування попереднього клопотання. Містечко Меджибіж так і не стало містом Бородіном.
Меджибіж на початку ХХ ст. Позаду височіє бароковий Троїцький костел (1632)
Троїцький костел
Так у наш час виглядають руїни костелу.
Храм висадили у повітря 1962 року в рамках хрущовської антирелігійної кампанії
Де горілка річкою
А ще Меджибізьку фортецю можна вважати його “родинним гніздом” українського війська.
Все почалося 18 липня 1917 року, коли генерал-лейтенант Павло Скоропадський (майбутній гетьман) отримав наказ верховного головнокомандувача російських військ Лавра Корнілова про українізацію свого 34-го корпусу, що складався зі 104-ї та 153-ї піхотних дивізій. Частини на той час стояли на Збручі біля Сатанова. Вже 23 липня Скоропадський отримав дозвіл відвести їх у район Меджибожа, де провести реорганізацію частин.
Генерал Павло Скоропадський
“З того дня, – згадував пізніше Павло Петрович, – почалася моя суто українська робота, яка довела мене до гетьманства. Я зі штабом розташувався в замку, частини – в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка... Українізацію почав з того, що всіх членів всіляких комітетів, всіх великоросів і євреїв-солдатів передав у 41 корпус, залишивши у себе з цього контингенту лише найкращих. На місце вибулих приходило українське поповнення. Особливо приємно, що серед нового українського елементу не було озлоблених, незадоволених, розпропагованих людей...”.
Вояки 34-го армійського корпусу. Меджибіж, вересень 1917 року.
Для перепідготовки солдатів і командирів Скоропадський організував старшинську та підстаршинську школи, відновив навчальний полігон, що діяв на правому березі Бугу трохи нижче замку. Тут проводили стрільби як зі стрілецької зброї, так і з гармат і мінометів.
Вже наприкінці вересня Скоропадський завершив реорганізацію свого військового з'єднання, яке отримало назву “Перший Український корпус”.
Поле за річкою колись було військовим полігоном.
Проте, не все було безхмарно. Проблема “синяків” і “аватарів” була ще тоді: “Якось до мене, - згадував Скоропадський, - дійшла звістка, що в деяких полках є намір розгромити винокурні, розташовані біля Меджибожа...”.
Генерал вирішив зіграти на випередження: “Пам’ятаю, випускали з одного з заводів 50.000 відер спирту. Від заводу до річки був прокопаний рів. Робилося це вночі, щоб селяни не дізналися, та ще для надійності уздовж рову була поставлена варта. Команда інженерного полку пробила дірки в чанах, і почався протік спирту. Я стежив за вартовими. Стоять струнко, ніхто не ворушиться. Думаю, добре, подякував їм. Через якийсь час підхожу – стоять, але якось дивно втупилися очима в рів, по якому тече спирт. Нічого, думаю, стоять, дисципліна є. Ще через деякий час бачу: один із вартових стоїть і, немов загіпнотизований, дивиться на спирт. Раптом – це було кроків за десять від мене – з криком “була не була” підбігає до рову, просто кидається до нього й починає жадібно пити. Всі вартові, що стояли поруч, як по команді, зробили те саме. Скоро тих солдатів відтягли, взяли під арешт. Хоча я потім переконався, що всі вони були непогані люди. Один із цих вартових згодом мені казав: “Знаю, що негарно, але сили немає дивитися, як гине таке золото”...
Колись цей ставок добре розбавили горілкою
Після більшовицького перевороту Павло Скоропадський (який до того не дуже переймався політикою) визнав зверхність наказів Центральної Ради. Тоді ж, у листопаді, російські більшовики здійснили першу спробу підпорядкувати собі Київ. Підконтрольний їм 2-й гвардійський корпус на чолі з більшовичкою Євгенією Бош залишив фронт і рушив на столицю для розгону Центральної Ради. Скоропадський отримав наказ Симона Петлюри та командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова розігнати заколотників. Більшовицький наступ ліквідували без зайвого клопоту – росіяни хотіли не стільки воювати, скільки грабувати (“експропрііровать експропріаторов”). 1-й Український корпус зустрів заколотників під Вінницею, роззброїв, загнав у вагони та відправив ешелони до Росії.
Попри те, що корпус Павла Скоропадського показав свою корисність, чільники Центральної Ради від початку ставилися з пересторогою до генерала. Депутатів-соціалістів непокоїла популярність цього аристократа серед військових. Вони боялися можливого “бонапартизму”. Генеральний Секретаріат починає чинити Скоропадському всілякі перепони. Постачання корпуса зброєю й амуніцією під різними приводами саботувалося. Скоропадського дослівно вичавлювали у “добровільну” відставку. А коли це сталося, “пацифісти” з Ради фактично знищили і сам корпус – його роздробили на менші частини та “порозкидали” по різних місцях. Без авторитетного воєначальника уламки з'єднання швидко розклалися, і через масове дезертирство він практично припинив своє існування.
29 січня 1918 року біля села Крути проти 4-тисячного російського червоного формування під проводом Михайла Муравйова змогли стати лише чотири сотні київських курсантів, студентів і членів «Вільного козацтва». Попри свій героїзм, протистояти вдесятеро більшим силам вони не змогли. Депутати-пацифісти накивали п'ятами, а Київ захлинувся у крові. Але то вже зовсім інша історія.
Світлини – автора, з архіву Державного історико-культурного заповідника “Меджибіж”, geocities.ws, gusa.ru, panoramio.com, skyscrapercity.com, videnovum.com, wikiwand.com, ucrainarma.org, duckduckgo.com, lifeglobe.net
Після розповіді про Меджибіж польсько-шляхетський і російсько-гусарський – розповідь про Меджибіж єврейсько-містечковий.
30.11.2015