Спогади про академіка Степана Смаль-Стоцького (Прага в 1921-1926 роках)

[Зап. НТШ, т. CLXXII, 1960, c. 19-27]

Я приїхав до Праги в листопаді 1921-го року, коли там уже ді­яв Український Вільний Університет, який заснували були у Відні і перенесли пізніше до Праги. Сюди почали прибувати звід­усіль українські студенти, головним чином недавні військови­ки, щоб тут студіювати у високих школах, бо чеський уряд був справді демократичний і не ставив жодних перешкод студентам інших національностей, а навпаки активно підтримував полі­тичних емігрантів, що мусіли втікати перед совєтською загро­зою на рідних землях.

Я записався в Український Вільний Університет і одночасно в Чеський Карлів Університет. Повні чотири роки та ще й пів п’ятого студіював я тут, а в 1925 р. дістав абсолюторію та в 1926. осягнув докторат із слов’янської філології в Чеському Карловому Університеті та склав іспит для вчителів середніх шкіл на то­му ж університеті, бо плянував вернутися на рідні землі до Га­личини, а польська влада не визнавала дипломів УВУ.

Головним предметом студій була українська мова, тому в УВУ записався я в першу чергу на виклади проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького і проф. д-ра Олександра Колесси.

Прізвище проф. Смаль-Стоцького було відоме кожному укра­їнському студентові, навіть початківцеві, бо Стоцький був ав­тором граматики української мови для середніх шкіл, а в 1913 р. видав „Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache" і про неї вже знали ті, що мали охоту вивчати українську мову. Укра­їністи знали також і те, що проф. Степан Смаль-Стоцький був одним із перших академіків Української Академії Наук, засно­ваної в Києві в 1918. р.

На виклади проф. Стоцького вчащало звичайно кільканад­цять слухачів, що творили ,,тверде ядро” й трималися його ввесь час, аж до закінчення університетських студій. „Примусової” причини в тому випадку не було, бо майже всі студенти УВУ од­ночасно студіювали на Чеському Карловому Університеті, де складали обов’язкові екзамени та докторати. Тому відвідування лекцій проф. Стоцького свідчило передусім про зацікавлення се­ред слухачів, яке він умів викликати; а далі він учив нас того, що було нам потрібне, як пізнішим учителям та науковим пра­цівникам.

Професор відносився до нас, як до собі рівних співробітни­ків. Він шанував наші погляди, давав нам опрацьовувати різні теми на своїх семінарних вправах з дискусіями та свободою сло­ва; з повагою відносився до кожного прояву самостійної думки. Між студентами були тоді й такі, що пізніше працювали науко­во, як напр. д-р Григор Лужницький, д-р Кость Чехович, д-р Ма­рія Фуртак, д-р Микола Гнатишак. Цей останній залишив ори­гінальні статті про новішу українську літературу та перший том „Історії української літератури”, що вийшла була в Празі під час війни; другий том був уже написаний проф. Дмитром Чижевським, бо Гнатишак помер у Відні, як доцент університету. До тодішніх студентів проф. Стоцького належали ще д-р Микола Пушкар та д-р Кость Вагилевич.

Академік Степан Смаль-Стоцький давав цілість україністичних викладів упродовж чотирирічного курсу своїх лекцій. Я про­слухав повний курс української граматики, яку професор викла­дав у формі порівнянь з іншими слов’янськими мовами. Треба підкреслити, що він не читав своїх викладів із заялозених кар­ток, написаних давніше та читаних кількакратно, як це роблять деякі інші професори, але давав свіжі, нові погляди на основі нових наукових праць і не скривав свого вдоволення з того, що вчені інших слов’янських народів приходять у деяких спірних проблемах славістики до того самого погляду, який він обґрун­тував у своїй граматиці наукового характеру, написаній по-ні­мецькому.

Бо метою граматичних лекцій академіка Степана Смаль-Стоцького було, як це вірно підкреслив директор Українського Наукового Інституту у Варшаві, проф. Олександер Лотоцький, – „висвітлити правдиве місце мови українського народу в сім’ї слов’янських мов”. Я прочитав був на початку моїх студій його велику працю німецькою мовою в найповажнішому славістично­му журналі п. з. „lieber die Wirkungen der Analogie in der Dekli­nation des Kleinrussischen“. Berlin 1885-6. Archiv fuer slavische Phi­lologie. Bd. 8-9, і відразу збагнув методу праці свого вчителя, яко­го я глибоко шанував і любив. Я навчився з неї, що граматичні правила – це висновки із зібраного матеріялу, а не навпаки.

Те саме правило було його провідним дороговказом при до­борі правопису для нашої мови. Українська мова має свою влас­ну структуру, має такі прикмети, яких нема в інших слов'ян­ських мовах, і тому вона мусить мати свою власну одежу, бо одежі інших мов їй не відповідають. Тому проф. Смаль-Стоцький вів довгу й завзяту боротьбу за те, щоб українська мова дістала фонетичний правопис. Керувався він при тому науковими вимо­гами, потребами української мови, бо правопис мав якнайвірні­ше передавати всі тонкощі прикмет української мови.

Слухаючи лекцій проф. Стоцького про становище україн­ської мови в сім’ї слов’янських мов, я одночасно докладніше вив­чав і його граматику, написану вкупі з проф. Т.Ґартнером ні­мецькою мовою. Там був останній розділ, який займався цією проблемою й вирішував її на основі того матеріялу, що був опи­саний порівняльним способом і подавав прикмети української мови на тлі інших слов’янських мов.

Я зацікавився науковими рецензіями на цю граматику і до­кладно їх перестудіював та зголосився був із докладом на семі­нарі української філології. Не можу пригадати собі авторів усіх рецензій. Як виходить із статті Л.Гранички у „Вістнику” за 1934 р., кн. 3., стор. 203, то ці рецензії були в таких мовах: французь­кій, німецькій, російській, польській, чеській, мадярській і укра­їнській. Між авторами рецензій були такі поваги в славістиці, як В.Яґіч, О.Шахматов, В.Вондрак і Т.Лер-Сплавінський. З цьо­го виходить, що граматика викликала велике зацікавлення се­ред славістів, які оцінювали її описову частину (від 1-450 стор.). Одначе для багатьох несподіванкою були висновки, що їх авто­ри поробили з описаного матеріялу. На основі його українська мова виводиться безпосередньо та просто від праслов’янських говорів, так само, як усі інші слов’янські мови: польська, чесь­ка, сербська та болгарська; тож вона є своїм віком і своєю які­стю рівнорядною посестрою всіх інших слов’янських мов.

Професори Ст. Смаль-Стоцький і Теодор Гартнер (який опра­цьовував розділ про фонетику) зробили такі підсумки при кінці своєї граматики:

„Приділювання української мови до російської, подиктоване внішніми мотивами, – наложило пута на науковий дослід укра­їнської мови. Причинились до такого змішання російської мови з українською (руською) і до тої плутаниці, що з того вийшла, назви Русь і руський; політична історія обидвох народів; пере­важно спільна Церква зі своєю спільною мовою, що була довго й літературною; історичний правопис російської мови і слабе поширення знання української мови між славістами. Коли ски­немо ті всі пута й без упередження поставимо собі перед очі ли­ше мовні та з історії взяті факти, то побачимо в українській мові самостійну, одноцільну мову з сильним власним розвитком і власним характером; мову, що поруч усіх інших слов’янських мов стає як посестра, а зв’язана з кожною, навіть і з найдаль­шою із своїх посестер, масою спільних прикмет, – що не усту­пає в чистоті жодній”.

І проф. Ст. Смаль-Стоцький допоміг нам „скинути” чужі пу­та і „упередження” чужих науковців. Та не тільки нам. Пізніше ми читали у виданнях, які появлялися в Україні, що й молодші українські мовознавці, а із старих проф. Є.Тимченко, не мали вже тих пут. Коли ж московський окупант України заплянував придушити український нарід, тоді знищено, чи як там гово­риться, зліквідовано всіх тих українських мовознавців, які на­вчали, що українська мова є така самостійна, як польська, серб­ська чи болгарська. На Україні тепер промовчується в мовознав­чих працях досліди академіка Ст. Смаль-Стоцького, або пере­кручується його твердження та цитується проти нього такий „науковий” закид, як те, що він був українським буржуазним націоналістом”. І це робить молодий член Академії Наук в Києві в 50-их роках цього віку, пишучи про члена Української Ака­демії Наук в Києві з 1918-го року, бо в тому році проф. Ст. Смаль-Стоцький був найменований дійсним членом.

Проф. д-р Василь Щурат писав у львівському „Ділі” з 24-го лютого 1914-го р. про появу Граматики Ст. Смаль-Стоцького і Т.Ґартнера таке:

„Нації, завойованій оружно, досить повстати з оружжям в руках, щоб визволитись. Се знають добре завойовники й тому, накладаючи кайдани на руки, накладають їх рівночасно й на духа. Тоді визволення стають труднішою справою. Тоді і зброй­ні повстання не запевнюють правдивої волі. Вони й неможливі без попередніх повстань духа.

Тим то й такі страшні для наших завойовників наші духові подвиги минулого сторіччя. Тим то духові стремління нашої на­ції в найновіших часах страшніші для них від кривавих револю­цій. Просвітній і науковий рух, організаційні заходи на полі на­родного господарства і політики – се для наших національних противників явища грізніші від історичної Хмельниччини або Мазепинщини.”

„В ряді названих явищ ми ставимо, – писав д-р В.Щурат, – нині книжку Стоцького й Ґартнера – нову „Граматику ук­раїнської мови”. Бо і вона є визвольною пробою в тій сфері на­шого духового життя, до якої належить.”

Ми навмисне навели довший уривок із рецензії проф. д-ра Василя Щурата, бо він вірно схопив те, чому тоді царські мос­ковські науковці виступали проти появи праці проф. Ст. Смаль-Стоцького. До цього можемо додати, що й тепер тим самим ке­руються ті, що ніби то поборюють наукові висновки академіка Ст. Смаль-Стоцького, а в дійсності не можуть погодитися з тим, що українська мова від найдавніших часів була самостійна і рів­норядна з усіма слов’янськими мовами, отже і з мовою слов’ян­ського „старшого” брата з Москви. Бо коли б вони погодилися з тим, то мусіли б признати українцям і всі дальші рівності, аж до повної самостійности включно.

З цієї самої причини виступають проти світлої пам’яті акаде­міка Ст. Смаль-Стоцького і залишки тих національних переверт­нів, які колись служили московським царям, відійшовши від сво­го народу. Але їхні лайки свідчать про те, що праця Покійного нашого Вченого було справді „визвольною пробою в сфері на­шого духового життя”, яку проф. Щурат назвав „грізнішою для наших національних противників від Хмельниччини і Мазепин­щини”.

Коли проф. Омелян Огоновський написав „Історію україн­ської літератури”, як самостійної літератури українського („руського”, як тоді називалося в австрійській займанщині) на­роду, то російські шовіністи закричали про „український сепа­ратизм” в науковій ділянці. Навіть такий „поступовець” і лібе­рал, як Пипін, не був вдоволений з першої самостійної історії української літератури. Подібно було й тоді, коли проф. Михай­ло Грушевський почав друкувати свою „Історію України-Руси”, і російські історики почали були „науково” доводити, що не мо­же існувати історія українського народу. В ділянці мовознав­ства оцього „визволення” української мови доконав проф. Ст. Смаль-Стоцький.

Проф. Стоцький у своїх наукових працях завжди дбав про те, щоб дійти в своїх дослідах до правди. Він часто заявляв, що ціль науки – пізнати правду. В 1931 році писав про це в „Літературно-Науковому Вістнику” (гл. стор. 786 і далі), полемізував з проф. Мироном Кордубою в справі найважнішого моменту в істо­рії України:

„Історичної правди перед нами нікому обороняти не треба, бо й ми в нашім Наук. іст.-філолог, товаристві в Празі уважа­ємо своїм обов’язком служити щиро науці і правді. На те і зв'я­залися ми в наукове товариство, щоб кожний з нас, шукаючи наукової правди, мав ще з усіх боків найбільпіу контролю своїх дослідів і поглядів, бо, звісно, чоловік усього знати не може.”

Далі проф. Ст. Смаль-Стоцький писав, що численні чужі вче­ні створили різні „історичні та неісторичні правди, в які люди повірили. Але і в науці є різні вихідні становища, і, звичайно, во­ни у відношенні до українського народу, його мови, літератури, культури, історії у чужинців все бувають різні від нашого, чому ми й не дивуємося. А що чужинецьких учених є більше, і вчені більше про нас писали, ніж ми самі, то їх погляди про нас прий­малися загально за правду, тим більше, що українські вчені тіль­ко мало дечим причинилися до коректури цих поглядів.”

Ми навели оці рядки нашого Вчителя про його відношення до науки, бо він нам на своїх лекціях про це говорив і тішився, що його вчення перемагає погляди його противників. „Найпо­важніші противники, – писав він в тій же статті на 803 стор., – під моїм напором були присилувані значно зредукувати число познак „праруської” мови, та що взагалі чимраз більше славі­стів покидає давню „праруську правду” і приймає мій погляд за правильний. З того черпаю надію, що дійсна правда таки на­решті переможе. Я глибоко переконаний, що в історії літерату­ри й культури, а также в політичній історії нарешті таки пере­може та історична правда, що стара Київська Русь належить вповні тільки українцям, що ніхто не має права до неї, крім ук­раїнців, що це твір їх духа, та що такої високої культури не міг би витворити народ, у якого не було б свідомости національної спільноти і єдности.” (Стор. 803-804).

І правда, за яку все життя боровся проф. Ст. Смаль-Стоць­кий, таки поволі перемагала між ученими. Львівський щоденник „Діло” з 12-го грудня 1913-го року повідомив, що „відомий зна­менитий славіст Е.Бернекер, професор університету в Мюнхені, простудіювавши докладно велику наукову граматику українсь­кої мови проф. Ст. Смаль-Стоцького і Т.Ґартнера, заповів уже на літній піврік у своїм славістичнім семінарі курс української граматики й читання та пояснювання вибраних поем Шевченка. Є це перший такий курс поза границями Австрії в Західній Европі.”

Я слухав також викладів з історії літератури проф. Стоцько­го. На цих лекціях Професор звертав увагу на пояснювання й читання важливіших літературних творів. Але це не була суха розумова інтерпретація твору, як звичайно буває в університет­ських семінарах. Сам Професор був дуже добрим рецитатором та читав літературні твори немов театральний артист. Про це вір­но написала пані 3.Мірна в 20. ч. „Жіночої Долі” з 1938-го року, після смерти Ст. Смаль-Стоцького:

„Професор був не тільки вченим і організатором; він був і мистцем. По смерти Василя Стефаника влаштовано в Празі в йо­го пам’ять академію, на якій, між іншим, проф. Смаль-Стоцький читав його твори. Яке художнє було це читання! В цьому чи­танні сам Стефаник здавався ще більшим, ще кращим. Той сто­гін українського селянина, про який так майстерно оповідав Сте­фаник, в читанні Професора здавався ще болючішим і так дій­мав слухачів, що чимало серед них плакало.” (Професор читав тоді „Синів” і „Вона-Земля”).

Я чув читання й аналізу таких творів на семінарі проф. Стоцького: „Наталка Полтавка”, „Салдатський патрет”, „Мару­ся”, численні поезії Тараса Шевченка, оповідання О.Федькови­ча („Люба згуба”), поеми Івана Франка: „Іван Вишенський”, „Мойсей”, новелі В.Стефаника, якого Професор високо цінив і з яким приятелював, видавши його першу книжечку оповідань у Чернівцях та написавши до неї передмову.

При цій нагоді треба трохи ширше розказати про другу після граматики, головну ділянку наукових дослідів Професора, – а саме про його інтерпретації творів Тараса Шевченка.

Ми вже згадували вище, як наш Учитель читав літературні твори; і це мистецьке читання вважав за перший крок до зрозу­міння літературного твору. Такою методою послуговувався вже в своїй праці в Черновецькім університеті, як про це написав Василь Сімович у вступі до „Інтерпретацій” на 6. стор.: „Нам ка­зали звертати увагу на те, щоб твір був як слід відчитаний (і щодо змісту, і щодо ритму), бо прочитаний твір, ясна річ, після докладної аналізи самого твору перед тим, уже сам по собі стає більш-менш зрозумілий. А далі – йшов докладний розбір: сло­во за словом, думка за думкою, сполука речень, зв’язок з попе­реднім, але ж найважніше – саму поему ми розбирали в циклі інших творів поетових, і то в першій мірі творів більш-менш із того самого часу: їх думки, фрази, сполуки фраз і т. д.”

Хто слухав лекцій проф. Ст. Смаль-Стоцького і був на його семінарі, де читали Шевченка, той позбувся багатьох невірних і ненаукових поглядів на творчість найбільшого українського по­ета. Спосіб вияснювань літературної творчости методою Стоцького можна б назвати філологічною критикою. Але це не зна­чить, що Автор „Інтерпретацій” не знав про інші методи в оцін­ці літературних творів: напр. психологічну, соціологічну, есте­тичну. Та він обстоював думку, що в першу чергу треба зрозумі­ти літературний твір, бо аж після цього можна його оцінювати з різних критичних становищ. Можна б скласти словник симво­ліки Шевченка в його творах, і тоді легко буде зрозуміти окремі твори поета, написані в різних добах його життя. І це зробив академік Ст. Смаль-Стоцький.

На основі філологічної критичної методи він прийшов до вір­ного ствердження, що в Шевченка не було ідеологічних змін під час його короткого життя, що тривало тільки 47 років. І хоч те­перішні поневолювачі України твердять інакше, – фальшуючи твори Шевченка та проголошуючи автора „Кобзаря” за малощо не члена комуністичної партії, і накидаючися на проф. С.Смаль-Стоцького за його „Інтерпретації” Шевченка, – то всі неупереджені люди признають слушність Стоцькому, який шукав прав­ди, і який її знайшов, коли наводив слова українського поета:

„Ми віруєм Твоїй силі

І слову живому:

Встане правда, встане воля,

І Тобі одному

Поклоняться всі язики

Во віки і віки.”

„Це не великих слів велика сила з чужого поля”, на які в нас звичайно такі ласі. Це слова, це нефальшовані думи, це світо­гляд українського національного генія Тараса Шевченка, це та мудрість своя, що випливає в нього з синтези історичної народ­ної традиції, народного теперішнього життя, і з найглибших мір­кувань про найвищі цілі і змисл життя, із соборної душі Укра­їнської, тугу й думи якої Шевченко вмів найживіше, – як ніхто інший, – відчути і своїм огненним словом благовістити; це той розум, який сіяв він на вбогій ниві в надії на веселі жнива.” („Ін­терпретації”, стор. 17).

Говорячи про Інтерпретації Шевченка, мусимо згадати про досліди Професора над ритмікою Шевченкової поезії. Він писав кілька разів на цю тему, вперше ще перед першою світовою вій­ною, а востаннє у згаданих „Інтерпретаціях” на 187-237 стор. в розвідці п. з. „Ритміка Шевченкової поезії”. У семінарі україн­ської філології Професор читав поезії Шевченка та визначив ритмічність їх на основі народної ритміки. Тоді ми довідалися, що його вчення здобувало собі частинне признання у деяких дослідників. І так, Борис Якубський у статті „До проблеми рит­му Шевченкової поезії” (у збірнику „Шевченко та його доба”, 1926) писав: „Я охоче, із великою вдячністю одступлюся від низки тверджень у своїй статті з 1921-го року; теорія академіка Смаль-Стоцького мені в цьому великою мірою допомогла.” (Ін­терпр., 235).

Проф. Стоцький довів, що Шевченко був великим мистцем коломийкового і козачкового ритмів, і як уся Шевченкова вір­шова творчість, пов’язується в цілість із ритмікою української народної поезії. Те саме відноситься і до колядкового ритму в Шевченковій творчості.

Виїхавши з Праги в 1926 році, я вчителював у середніх шко­лах в Галичині, а при тому старався дещо писати до періодич­них видань. Працював я у „Літературно-Науковому Вістнику”, а пізніше в „Вістнику”, в якому співпрацював і проф. Ст. Смаль-Стоцький. Я утримував з своїм Учителем зв’язок шляхом листу­вання, а після його смерти в серпні 1938 р. вмістив я там некро­лог про нього.

Не сміємо забувати про науковий дорібок академіка Степана Смаль-Стоцького, і не можемо без відповіді залишати тих не­оправданих із наукового боку атак, які проти нього ведуть во­роги українського народу з Києва, Москви, чи звідки інде.

[Зап. НТШ, т. CLXXII, 1960, c. 19-27]