Якось восени 1967 р., під час поетичного фестивалю, який відбувався у Лондоні, його учасників запросили на святкування на кораблі, пришвартованому на Темзі. Зіркою свята був Пабло Неруда, який певної миті відійшов у куток і приклав вухо до радіоприймача. Він чекав новин зі Стокгольма. І новини прийшли, але не такі, яких йому хотілося: Нобелівську премію, яку він прагнув дістати, щойно дали ґватемальцеві Міґелю Анхелю Астуріасу, а це означало, що латиноамериканську квоту на якийсь час вже заповнено. Досада Неруди була такою сильною, що попри те, що всі робили все можливе, аби його розрадити, він зімлів і довелося викликати швидку медичну допомогу.
Цю кумедну історію розповідає Ганс Маґнус Енценсберґер у «Смуті», своїх щойно опублікованих політичних спогадах. Не виглядає, щоб Енценсберґер, який переклав німецькою кілька поезій Неруди, відчував сильну симпатію до чилійського поета. В іншому розділі книжки він виставляє його як почесного гостя радянської влади, який частує журналістів і шанувальників коштом своїх гостинних господарів. Енценсберґер розповідає, що Неруда «поводився так, наче був лордом Байроном, хоча той його прославлений попередник неодмінно оплачував би свої рахунки з власної кишені».
Я також не надто симпатизую Неруді. Його прихильність до можновладців, ревнощі до кожного поета, який міг би його затьмарити (як-от Сесар Вальєхо), священицька урочистість, з якою він промовляв, і загалом його нестримна схильність до марнославства утворюють постать, дуже далеку від тієї, яку показано в отій претензійній кінострічці з назвою «Поштар і Пабло Неруда». Однак перша книжка поезій, яку я купив, належала його перу. Великий поет кохання, який незадовго перед тим помер, прощався зі світом поетичною збіркою, яка не приховувала своєї сутності памфлету: книжка мала назву «Заклик до розправи над Ніксоном і похвала чилійській революції».
Тепер я думаю, що купівля тієї книжки була пов'язана не так з Ніксоном, як з мучеництвом Сальвадора Альєнде і фіаско того, що Неруда назвав «чилійською революцією». Сам поет, який врешті-решт отримав Нобелівську премію, помер невдовзі після кривавого перевороту Піночета. Для юнака тієї епохи купити цю книжку означало щось більше, ніж купити пригорщу поезій: це означало заволодіти крихітним уламком того міфу, частиною якого були страждання Альєнде і Неруди й усіх чилійців, які відразу ж стали жертвами репресій. Коли диктатура тут переживала агонію, новопостала диктатура там ставила чилійську культуру якраз у центр наших зацікавлень. Посмертні поезії Неруди розділяли простір в наших серцях з піснями Віктора Хари (ще однієї жертви режиму Піночета), й на зміну вічній суперечці на тему бути фаном «Бітлз» чи «Роллінґ Стоунз» негайно пришла дуже чилійська дискусія: треба було вибирати між IntiIllimani та Quilapayún [чилійські музичні групи, які виконували музику протесту, зокрема пісні Venceremo» і El pueblo unido jamás será vencido. — Z].
Книжка Енценсберґера розповідає про те, як нелегко було інтелектуалам триматися незалежності міркувань в роки холодної війни. Країни, які належали до радянської орбіти, мали в своєму розпорядженні ефективні механізми приваблення, аби завоювати прихильність серед західних письменників лівих поглядів. Тебе обдаровували пропозиціями і запрошеннями, і найзручніше (а часто найбільш престижно) було застосовувати різні стандарти, які дозволяли тобі суперечності комуністичного блоку применшувати, а капіталістичного — гіперболізувати. Треба було мати дуже розвинений критичний дух, щоб не пійматися на пропаґанду і врешті-решт не стати ще одним пропаґандистом.
На щастя, Енценсберґер завжди мав критичний дух, і багато разів повторювана констатація руйнування революційних ідеалів зрештою зробила з нього скептика. Зважте на парадокс: революційні експерименти, які здобули перемогу (СРСР, Китай, Куба), породили страхітливих монстрів, і лише ті, які зазнали фіаско, й досі можуть будити наші симпатії. Успіхом революції є її крах, і лише крах підносить її до категорії міфу: Чилі Альєнде залишається міфом, хай яким чваньком був його посмертний співець.
Також зазнали фіаско анархістські угруповання часів громадянської війни, та їхній міф досі живий. Саме йому понад сорок років тому Енценсберґер присвятив одну зі своїх найкращих книжок «Коротке літо анархії», у створенні якої йому допоміг головний біограф Дурруті — Дієґо Камачо, альмерієць, що виріс у Барселоні, який підписував свої книжки як Абель Пас. Скоростиглий анархіст Абель Пас половину свого життя пробув у вигнанні у Франції і щойно після смерті Франко повернувся до Барселони. Енценсберґер, який у «Смуті» складає йому невеличку хвалу, згадує, як той зранку і по обіді працював у маленькій майстерні в Шуазі-ле-Руа, а вечорами писав свою книжку про Дурруті. Ясно, що для Абеля Паса, який залишався анархістом аж до своєї смерті в 2009 р., його революція ніколи не пережила такої деґрадації, яку пережили інші.
Іґнасіо Мартінес де Пісон, письменник
Ignacio Martínez de Pisón
El triunfo del fracaso
La Vanguardia, 18/12/2015
Зреферувала Галина Грабовська
28.12.2015