У п’ятницю минулого тижня редакторка “Громадського” Христина Коціра написала пост на вельми делікатну і болючу тему — а саме як жилося дружинам дисидентів, поки їхні чоловіки протистояли системі. Бо велося, скажемо прямо, дуже несолодко — а водночас величезна частка їхньої заслуги є в тому, що їхні чоловіки загалом дожили до незалежності і змогли зробити те, що зробили. Попри вагу та наслідки їхніх зусиль, самі ці жінки переважно залишаються в тіні. Допис пані Христини був саме про це — про недооціненість зусиль тих, завдяки кому виживали дисиденти. А якщо говорити “за гамбурзьким рахунком”, то це стосується також усусусів, бійців армії УНР, підпільників, повстанців... І несть їм числа. Зрештою, якщо жінка вступала в боротьбу безпосередньо, то ця боротьба також мала свою специфіку, про яку теж говориться суттєво менше, ніж варто.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
На цьому тему можна було б закривати тему (здається, очевидне ж питання), якби не дві деталі. Перша — у дописі пані Христини згадувався епізод зі спогадів дружини покійного Левка Лук’яненка, як поки вона спливала кров’ю внаслідок викидня (і, абсолютно очевидно, потребувала негайної медичної допомоги), її знаменитий чоловік писав статтю й фактично відмовлявся їй допомогти. Цей епізод тригернув частину учасниць обговорення настільки, що посипалися характеристики на кшталт “капризи чоловіка”, “зробити дитину часу вистачало, а подбати про жінку — вже ні” і так далі.
Тут мене як історикиню трохи замурувало. Насамперед тому, що я, зважаючи на фах, трохи краще усвідомлюю рівень ризику для тих, хто виступав проти системи. Не будемо згадувати класичні “25 років” для повстанців і підпільників незалежно від статі. Глянемо на часи позірно більш гуманітарні. Так-от, тоді “за що у Москві рубали руку, в Києві відривали голову”. Українців було чи не найбільше серед в’язнів брежнєвського ГУЛАГу, із чотирьох загиблих “Пермського 36-го” усі — українці. Це не лише про бунтівний дух українців, це ще й про стратегічну вагу України для імперії. Для українських дисидентів не були дивом вироки на 10 і 12 років, а до того ще заслання. І при цьому страждали не лише вони самі — страждали також їхні дружини, які запросто могли поплатитися роботою, і діти, які ставали об’єктом впертого інтересу “органів”.
При цьому система послідовно й цілеспрямовано ламала життя всіх своїх підданих, які й не помишляли про якийсь спротив (громадянами назвати жителів СССР часом якось складно). Системні обмеження базових прав і свобод, хронічні приниження нестачею необхідного, “ідеологічна пильність”, тобто банальна заборона на приватність перед лицем “колективу” і публічні “проробки”, на яких витягувалася вся брудна білизна...
Усі ці подробиці разом не дозволяють вважати поведінку пана Левка “капризом”. У конкретному випадку існує не нульова вірогідність, що ту злощасну статтю треба було написати на певний час, потім її конспіративно передати — знов-таки, певній людині в певний час. Далі вже було копіювання і поширення. І будь-який збій у цьому ланцюжку міг призвести до арешту не те що самого “капризного” чоловіка, а ще когось — і цим кимось, до речі, запросто могла бути дружина. Чому ні, враховуючи історію, як самвидав у квартирі Чорноволів ховали у візочку тоді немовляти Тараса, з яким негайно треба було погуляти. От саме зараз. Кагебісти не протестували — напевно, їм не усміхалося проводити обшук під дитячий плач.
Деталь друга вражає своєю банальністю: чимало видатних митців, творців, політиків, борців — словом, видатних і визначних у своїй галузі людей — часто-густо вельми неприємні у повсякденні. І від цього страждають передусім їхні близькі. Переважно жінки.
Чому ж черговий прояв цієї банальності викликав таку реакцію? Одна з відповідей уже частково прозвучала в попередньому абзаці — саме жінки є тими, хто бере на себе удар “побічних наслідків” обдарованості й геніальності. І при цьому незмінно виявляються тими, чий внесок незмінно, у кращому разі, применшується. Взяти хоча б той момент, що звичка згадувати авторами у подячних переліках своїх книг дружин — традиція порівняно недавня. А якщо покопатися глибше, то виявиться, що картинка нехтування жіночим внеском в успіх повторюється з країни в країну і з епохи в епоху. Незалежно від того, на який ризик наражався чоловік зі своєю діяльністю. Український варіант тут не унікальний.
Але в нашому випадку за цим ховається відразу два тригери, які, до певної міри, ще й конфліктують один з одним. Перший — це суто жіночий досвід “совка”, в якому саме на жінок покладалася замалим не вся хатня робота, котра в совєтському варіанті включала також фактичне “полювання” на продукти чи одяг для дітей і передбачала тільки власну фізичну силу для виконання всіх потрібних робіт. При цьому специфічно жіночі потреби майже завжди залишалися клопотом самих жінок — і суспільству, і державі до цього було байдуже. До того ж, нікуди не щезав всюдисущий дефіцит — згадати хоча б про відсутність прокладок. Також і гінекологія та все супутнє несло на собі відбиток совєтської “якості”, що перетворювало жінок на заручниць справдешньої російської рулетки та “виховного” підходу, притаманного всій соціальній сфері у СССР, який на практиці виливався у каральну медицину (і в муштру як основний прийом педагогіки).
Власне оцей факт є тригером колосальної травми, причому непроговореної. Замовчуваність жіночої праці, яка полягає у забезпеченні побуту всіх інших (чоловіка і дітей передусім), і системне знецінення доглядової праці — це тільки верхній шар. Нижче — системне приниження і, мабуть, усі можливі види насильства. Перемішані з родовою пам’яттю про загиблих від голоду і на війнах дітей, підпільні аборти і так далі. Відчутна частина проблем, з якими стикаються жінки в Україні, є інерцією та наслідком совка і специфічного світогляду, який він лишив по собі.
Усе це більшою чи меншою мірою травмувало практично кожну жінку, яка мала нещастя мешкати в СССР. Бо саме жінки виявилися переобтяженими всіма можливими обов’язками, паралельно, як і чоловіки, ходячи на роботу, тож їхнє навантаження ставало вдвічі більшим. При цьому багато де було не заведено допомагати жінці у суто “жіночій” роботі — тут вирішували радше регіональні й родинні традиції. Але навіть там і в тих сім’ях, де жінкам таки допомагали, все одно давався взнаки загальний побутовий ідіотизм укладу життя в СССР. Ніби цього було мало, з домодерності, яка перетворилася на об’єкт потужного ресентименту, на жінок сипалося купа стереотипів і заборон стосовно зовнішнього вигляду, поведінки, належного та неналежного і так далі.
Все разом сформувало колосальної сили притамоване відчуття образи. Власне ця непроговорена глибока внутрішня образа і є ґрунтом для поширеності мислення щодо дітонародження: мовляв, це державі треба, щоб було кому заробляти і воювати, це суспільству для чогось там треба — а мені воно навіщо? тільки втрачу здоров’я і час. Цю логіку сформував досвід матерів і бабусь, яким материнство коштувало не просто кар’єри, а здоров’я і гідного життя, часто узалежнюючи від чоловіка-тирана чи токсичних родичів.
Другий тригер виростає з факту боротьби проти імперії, для якої геноцид — звичний політичний засіб, і яка коїла геноциди як повільні, так і швидкі задовго до Голодомору і Голокосту. Тригерність моменту боротьби виникає з факту, що імперія діяла проти нас також методами геноциду. А геноцид залишає по собі відчуття власної неповноцінності й загалом безмисності світу. І гостре перверсивне бажання стати настільки ідеальним, щоби просто не було за що вбити. Воно витікає з того, що аби вижити, треба навчитися вгадувати бажання виконавця геноциду, зосередитися на ньому і його можливих реакціях — замість своїх потреб та інтересів, зрештою бажань. Ідея, що якщо геноцидник захоче тебе вбити, то його не зупинять жодні раціональні та моральні міркування, не допускається, тому що тоді залишається або погодитися з ірраціональністю світу і всемогутністю зла, або ж покарати нападника. А на це зазвичай нема сил.
На рівні постатей борців за незалежність, державність і далі по списку це означає, зокрема, необхідність для нації зробити з них ідеальних лицарів без страху і догани. От узагалі ідеальних. Те, що виходить у результаті, давно назвали “забронзовлюванням”. А більшість обговорень непублічних сторін життя великих запросто перетворюється на скандал. Бо як же можна, раптом ми виявимося неідеальними, а це означає, що нас таки можна вбити. Усіх — і чоловіків, і жінок.
Ніби щоби підкреслити конфлікт двох жахів, у колізії цей чоловік, з одного боку, бореться за свої переконання і задля загального добра, є людиною з величезним символічним капіталом, одним із головних дійових осіб у драмі проголошення Незалежності — а з іншого просто апогей зневаги до жінки і її в даному разі вже навіть не потреб, а безпосередньо життя. Нічого дивуватися, що деякі дискутантки почали наводити приклади явних домашніх тиранів з підтекстом — нема чого толерувати подібне, яким би “крутим” не був чоловік. Утім, був один момент: в усіх наведених прикладах, скажімо прямо, знущання з жінок винуватцям і близько не загрожувала навіть десята частина того, крізь що пройшов Лук’яненко.
Крім тригерності, є ще одна річ, спільна для всього переліченого вище. Це промовчаність, непроговореність, яка приховує колосальну кількість болю, помноженого мовчанням. Непроговорена травма поглиблюється, поширюється на наступні покоління, деформує вже їхню поведінку, “збиває фокус” і так далі — цей список можна продовжувати.
І коріння цієї непроговореності — не лише в суто жіночому досвіді минулих ста років. Він також у загальному досвіді геноциду, а поза геноцидом — постійного життя під контролем держави під загрозою покарання за неналежну, з точки зору тоталітарного апарату, поведінку. Усе це разом надійно замуровувало уста. Насамперед — жахливістю пережитого. Згадувати і переказувати — означало знову повертатися у момент жаху, приниження, небезпеки, порушення всіх принципів нормального людського співжиття, втрати сенсу існування і так далі. Легше було мовчати.
Тим паче, що згадувати не було особливо коли — турботи про життя поглинали більшість сил і часу. В окремих випадках, як, наприклад, у перші повоєнні роки, йшлося про фізичне виживання як таке. Емоції, зрештою, відходили на задній план і через перевтому в результаті “гонитви з перешкодами” у совєтському повсякденні, і завдяки дії захисних механізмів психіки. Ці захисні механізми залишили нам щось, що виглядає як абсолютна нечулість до людських переживань. Від чоловіків вимагається повсякчас бути стриманим і неемоційним, від жінок — постійної жертовності до самозабуття. У крайніх випадках це очікування, що людина просто викреслить з життя особисті емоційні потреби, бажання, смаки і так далі.
Ніби цього всього було мало, в “совку” повсякчас існували категорії людей, виявляти прив’язаність до яких було ризиковано — починаючи від різноманіття “ворогів народу” і закінчуючи тими ж дисидентами. А для видатних громадян “совка” існував пафосний ритуал, який мав одну проблему — майже не містив нормальних людських реакцій.
У результаті сукупної дії всього описаного навички комунікації складних тем і важких пережиттів виявилися практично вбитими, причому повністю непомітно. У цьому контексті заведено звертати увагу перш за все на розрив ланцюжка традиції та досвіду — що справді відбувається і дійсно є небезпечним для перетривання спільноти. Але насправді все складніше: переважно досвід хоч так хоч сяк зберігається, якщо тільки геноцид не є настільки всеосяжним і розтягнутим у часі, що закінчується справдешньою в усіх сенсах загибеллю спільноти — чого у нашому випадку все ж не сталося, а ось вміння комунікувати між собою і назовні про болісний досвід втрачається начисто.
У результаті маємо величезну кількість болю, для якого бракує слів. Звичайних людських слів. Які мали б відобразити тисячі особистих історій, драм, трагедій. І власних, і переданих від матерів і бабусь.
У цій історії, крім знецінення жінок, є ще одне знецінення — а саме інтелектуальної праці та стратегічного мислення. І це теж наслідок травми. Насамперед, хронічні матеріальні проблеми самі собою дуже добре вбивають високі пориви. У даному разі ці матеріальні проблеми були наслідком державної політики, а скарги на, умовно, систематичну відсутність у крамницях необхідного прирівнювалися до “антисовєтської агітації” і “коштували” 10 років. А вже несанкціоноване писання і видавання чогось були автоматичним вироком — людина була під підозрою до кінця життя.
Як результат, інтелектуальна праця водночас виглядала і марнотратством (як щось таке, що не приносило негайної матеріальної віддачі, а при тому забирало ресурс, який міг і мав сприяти виживанню), і джерелом потенційної загрози. Тому потяг до неї належало обмежити заради, ймовірно, порятунку самого інтелектуала.
29.02.2024