Реформатор українського літературознавства

До ювілею Тамари Гундорової

 

 

Ось уже майже чотири десятиліття в українській гуманітарній науці активно й продуктивно працює Тамара Іванівна Гундорова, член-кореспондент Національної академії наук, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Нині – її ювілейний день народження.

 

Відважна жінка, незмінними рисами якої є чесність і порядність, уникання будь-якої кон’юнктури та вигідних трактувань, вона йде за покликом власної совісті й гідності і, хоч як це нелегко, стійко обстоює свої новаторські погляди на противагу догоджанням, узалежненням, ідеологічним догмам, ретроградним уявленням та науковій інерції.

 

Особливо варто відзначити, що Тамара Гундорова, уродженка Полтавщини, киянка за місцем проживання і праці, найбільше дослідницької уваги приділила західноукраїнським письменникам – Іванові Франку, про творчість якого видала кілька новаторських монографій, Ользі Кобилянській (окрема монографія «Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської»), «Молодій Музі» (монографія «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму»), Юрієві Андруховичу, Вікторові Небораку, Юркові Іздрику, Тарасові Прохаську та ін. (книжки «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» і «Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми»).

 

 

Тамару Гундорову як науковця вирізняють сміливий дослідницький пошук, оригінальні інтерпретації текстів на рівні здобутків сучасної західної культурології, безмежна відданість допитливому пізнанню і постійне прагнення щонайглибше осмислювати літературні та культурні феномени. В її особі вітчизняна гуманітарна наука має справжнього інтелектуала з розкутою думкою, незалежними поглядами й водночас відповідального за якісний рівень і цивілізаційний поступ українського літературознавства та культурології. Це право науковця бути вільним інтелектуалом Тамара Гундорова принципово й послідовно утверджує численними публікаціями, виступами та громадянською позицією.

 

Літературознавчі праці Тамари Гундорової призначені для інтелектуальної еліти: це авангардний рівень гуманітаристики, співмірний із сучасним розвитком точних і природничих наук. Взірцева українська інтелігентка світового рівня, Тамара Іванівна гідно репрезентує вітчизняну науку на міжнародних форумах, у закордонних університетах і дослідних інститутах.

 

В епоху Перебудови, а згодом незалежної України, коли з’явилися можливості вільно освоювати світовий літературознавчий та культурологічний досвід, Тамара Гундорова наполегливо й упевнено опановувала складні західні методології та теорії, завдяки чому останні двадцять п’ять років тримає високу марку академічного літературознавства, сповідуючи послідовний науковий підхід до осмислення словесності, ведучи рівноправний діалог із західними колегами. Цим вона здобула високий авторитет в Україні та світі серед тих, хто цінує глибину й неординарність сучасного культурологічного мислення.

 

З науковим доробком Тамари Гундорової пов’язані ґрунтовні переосмислення раннього українського модернізму, перші евристичні студії українського постмодернізму, започаткування сучасних українських феміністичних і ґендерних студій, постколоніальної критики, активне впровадження західної літературної теорії. Для реабілітації українського модернізму та для актуального розвитку постмодернізму в Україні вельми істотну роль відіграло те, що ці філософські й художні напрями в особі Тамари Гундорової здобули адекватну дослідницю з тонким відчуттям, глибоким розумінням і належним поцінуванням їх. Завдяки своїм ентузіастичним зусиллям Тамара Іванівна стала чільним реформатором сучасного вітчизняного літературознавства, під її впливом його передовий загін кардинально змінив інструментарій та риторику.

 

 

Новаторською була вже перша франкознавча монографія Тамари Гундорової «Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років» (К.: Наукова думка, 1985), у якій, попри відповідну для тих часів назву й саму проблематику, виставляння на передній план соціального аспекту, напрочуд оригінально опрацьовано наскрізний сюжетний каркас низки знакових прозових та поетичних творів письменника – колізію двійництва. Ця вдало відкрита структурна одиниця Франкової творчості як її визначальна ознака виявилася перспективною для дальших франкознавчих досліджень Тамари Гундорової.

 

Пізніше її франкознавчі розмисли вилилися в нову оригінальну, притім дуже сміливу монографію із зумисне викличною назвою «Франко – не Каменяр» (Мельборн: Університет ім. Монаша. Відділ славістики, 1996). За інтерпретацією авторки, Франко – письменник насамперед для інтелектуалів, тимчасом як його уперто роблять передусім народницьким, революційним Каменярем (інерція такого однобокого і для суспільно-політичної риторики вигідного акцентування триває й досі). У засновку цього своєрідного літературного портрета було рішуче заявлено: «Каменярська роля, здається, так тісно прикріпилася до Франка, що загрожує поховати його як мистця». Звідси чітко задекларовано «спробу змінити ракурс, деканонізувати Франка-Каменяра» і натомість «побачити маску і лице водночас, як у стереограмі».

 

 

Відтак розуміння Франка в Тамари Гундорової поглибилося у двох нових книжках, виданих ювілейного 2006 року: «Франко не Каменяр. Франко і Каменяр» (Укр. наук. ін-т Гарвардського ун-ту, Ін-т Критики. К.: Критика) і «Невідомий Іван Франко: Грані Ізмарагду» (К.: Либідь). Ці свого роду підсумкові видання становлять квінтесенцію роздумів Тамари Гундорової над письменницьким феноменом Франка і дають дотепер найглибший синтез осмислення його творчості. Для пізнання філософської та культурно-психологічної своєрідності Франка як цілісного феномена, а не лише окремих аспектів його багатогранної життєдіяльності, в огромі франкознавчих публікацій є зовсім мало праць, тому обидві книжки заслуговують найпильнішої уваги. Тим, хто хоче мати сучасне чітке уявлення про літературний, культурний та особистісний феномен Франка, варто звертатися насамперед до цих книжок. Цінність їх у тому, що вони дають не насвітлення частковостей, а цілісний погляд на Франка в єдності різних граней його життєдіяльності. Частковості пояснюються розкодованою цілістю.

 

Перша з цих книжок складається із двох частин. У першій частині передруковано монографію «Франко не Каменяр», другу частину становить нова монографія «Франко і Каменяр. Гностична драма», яка, крім того, у дещо скороченому, сконденсованому вигляді склала основу книжки «Невідомий Іван Франко: Грані Ізмарагду», оформленій з вишуканим естетичним смаком і розкішно виданій разом із вибраними творами письменника (окремі поезії, «Похорон», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «На дні», «Іван Вишенський», «Цар і аскет», збірка «Зів’яле листя», «Смерть Каїна», «Мойсей» та ін.), а до того ж проілюстрованій репродукціями світлин із портретами Франка, доречних картин, скульптур, видань тощо. Якщо допитливий читач, не конче науковець, але з достатнім рівнем інтелекту хоче пуститися з надійним проводирем у захопливу мандрівку по Франковій творчості, лабіринтах його душі, зануритися у його духові шукання та пізнати його естетичні коди, то найкращим путівником буде книжка «Невідомий Іван Франко: Грані Ізмарагду». У ній досить стисло, але надзвичайно посутньо, влучно, я б сказав, навіть подекуди з афористичними формулюваннями висвітлюються провідні тенденції, структурні елементи, знакові твори, саме осердя Франкової життєтворчості. Двоєдина ж книжка «Франко не Каменяр. Франко і Каменяр»  суто монографічна, у ній дослідницький текст повніший, тому вона придатніша для користування з науковою метою. В обох книжкових варіантах це єдина на сьогодні праця, яка дає в основному повне уявлення про феномен Франка на рівні не так суцільного висвітлення його творчості, як розкриття її наскрізних, визначальних структурних моделей, парадигм, алгоритмів тощо. 

 

У франкознавстві Тамара Гундорова здійснила своєрідний «коперниканський переворот» (те, що у шевченкознавстві зробив Григорій Грабович), блискуче збагнувши й розкривши код культурної та психологічної своєрідності Франка. Тамара Іванівна належить до тих обранців, які володіють особливим внутрішнім зором, здатним розгледіти за літературним потоком, текстами й письменницькою біографією справжні механізми, пружини, парадигми й алгоритми розвитку. Найпроникливіший дослідник Франкової творчості, вона не просто задекларувала, а в ході конкретних досліджень переконливо продемонструвала, що феномен Франка в українській культурі – найвідповідніший, найпридатніший і найдоцільніший для студій з літературознавчого психоаналізу. Однією з вихідних позицій для Тамари Гундорової стало концептуальне розуміння Франкової творчості як психотерапії, компенсаторного чину. Дослідниця уживає поняття літературної терапії двояко: як таке, що стосується психоаналітичного зображення персонажа, і таке, що стосується психіки самого автора. Під таким кутом зору вперше проаналізовано повість «Boa constrictor» як «психоаналітичну студію-терапію», а особливо докладно – «психотерапевтичну природу повісті» «На дні».

 

Новим і важливим стало те, що Тамара Гундорова вдалася до психоаналітичного розуміння Франкової творчості не так крізь призму белетризації фактів власної біографії письменника (життєподібної автобіографії), як у сенсі його символічної автобіографії – художньої розбудови із самого себе, свого досвіду різних культурних типів і моделей. Оригінальним є її розгляд Франкових творів в аспекті гностичної драми, що розгортається через колізію двійництва, розкодування символів і міфологем (як ось «вмирання на шляху»), літературних масок (каменяра, поета-робітника, мужика-інтелігента, декадента, поета-гуманіста), обґрунтування ігрового підходу Франка до літературної творчості, наукова реконструкція індивідуального культурного міфу, що його розбудовував ранній і пізній Франко. Продуктивним для розуміння його феномена виявився висновок дослідниці про дуалізм як найсуттєвішу ознаку Франкової свідомості і творчості.

 

За Тамарою Гундоровою, цінність Франкової творчості насамперед у її авторському психологічному самовияві й самоаналізі, а не в зовнішніх, суспільних тенденціях. У «Каменяреві» й суспільнику,  громадсько-культурному та   політичному діячеві Тамара Іванівна зуміла побачити живу особистість зі своїми болями, пристрастями й переживаннями, невпинними пошуками, переглядом старих уявлень – і такий Франко з його душевною драмою набагато цікавіший, аніж канонізований, спрощений. Хоча Франкова енергія була спрямована значною мірою назовні, на суспільний та історичний розвиток (переважно наукові, літературно-критичні та публіцистичні праці, а також чимала частина художньої творчості), усе ж вагомою є і його інтровертна творчість, звернена до самого себе, до своєї душі.

 

Раннім знаковим твором, своєрідною відправною точкою Франкової творчості є для Тамари Гундорової вірш «Каменярі», у якому вона добачила «майже всі міфологеми, які Франко розгортатиме впродовж усієї своєї творчості». Визначальною серед них стала міфологема «каменяр» – письменницький символ самого себе: «культурний і цивілізаційний міф про Каменяра – письменника-робітника – Іван Франко свідомо творив на основі власного життя», звідси вже сучасна Франкові суспільність витворила «міф про Франка-Каменяра». Таким чином, усталене впродовж століття популярне народницьке уявлення Франко як Каменяр не заперечується цілковито, а переосмислюється – з одного боку, як Франків автосимвол, а з другого – як національний культурницький міф, витворений українською спільнотою.

 

Водночас, за Т. Гундоровою, Франків каменяр є не лише «символічним утіленням цивілізаційної жертви майбутньому»: «Амбівалентна й дуалістична концепція “Каменярів” зумовлена співіснуванням в одній ситуації і в одному персонажі різних іпостасей-двійників – вождя і жертви, індивідуального і громадського чоловіка, свідомого діяча і автомата (як носія згори заданої ідеї)». Дилеми «Каменярів» переросли в «індивідуальну міфологію» поеми «Мойсей». «Індивідуальний культурний міф, що його творить пізній Франко», – це «міф про жертовного поета, пророцтво якого дароване лиш на те, щоб вказувати іншим обіцяний рай, але самому не входити до нього».

 

До цих слушних спостережень варто додати, що в «Мойсеї» надзвичайно потужно виявнюється, услід за Біблією, естетизація персонального месіанізму та профетизму і цим поема протистоїть поетизації колективного месіанізму, втіленого у збірному образі імперсональних «каменярів». Якщо на початку свого творчого шляху Франко в «Каменярах» (1878) ідентифікував себе з одним із рівнозначних безіменних, ніяк не індивідуалізованих учасників колективної суспільної праці «на шляху поступу» задля «нового життя», «добра нового» і «щастя всіх», то в підсумковому «Мойсеї» (1905), після довгих літ свого національного подвижництва і провідництва, хай і проблематичного, письменник прийшов до вистражданого ототожнення себе з біблійним пророком і вождем.

 

Найхарактернішою ознакою Франкової творчості, як аргументовано доводить Тамара Гундорова, є «двійник – персоніфікований образ внутрішнього “я”, матеріалізований образ сумнівів», який публічно (у пресі) з’являється уперше у прозовій «зимовій казці» «Поєдинок» (Зоря. 1883. № 22; під прикметним псевдонімом: Мирон***; датовано: «дня 19 падолиста 1883»), хоча дещо раніше (того ж року) було написано віршовану фантазію «Поєдинок» («Клубами вився дим. Ревли гармати…») з тим-таки роздвоєним образом Мирона на «живого, правдивого, дійсного» і «привида», «мару свавільну» (збірка «З вершин і низин», 1893; датовано: «6–9 янв[аря] 1883»). Відтак колізія двійництва розгортається у романі польською мовою «Lelum i Polelum» (1887), поемі «Похорон» (1899), оповіданні «Хома з серцем і Хома без серця» (1904), у притчовій формі – в оповіданні «Rębacz» (1886, український автопереклад: «Рубач», 1900), поемі «Мойсей» (1905). «Загалом, – за спостереженням дослідниці, – двійництво – наскрізна колізія всієї творчості Франка. Варіантами “двійника” стають близнюки, привиди, демони». Тамара Гундорова аргументовано доводить, що «паралельно з “суспільним чоловіком” у Франка завжди проявляється і його образ як “приватного чоловіка”, що спричиняє явище дуалізму – найоригінальнішу й найсуттєвішу ознаку його свідомості і його художньої творчості». За Т. Гундоровою, Франко творить певні культурні маски свого авторського образу й водночас численними сповідальними  рефлексіями демаскує приховуване «я» – тобто, скористаюсь постмодерною термінологією, децентрує прибрані культурні постави особистісними акцентами. Таке явище, зазначу, не нове у слов’янських літературах ХІХ ст. – до відосередження своєї громадянської постави вдавалися у ліричних, часто екзистенційних рефлексіях Пушкін, Міцкевич і Шевченко (в українського поета децентровий струмінь стає окремим потужним пластом його засланчої та позасланчої лірики). Притім польський та український романтики утримувалися від оприлюднення своїх найодвертіших поетичних децентрувань власного узвичаєного в очах національної громадськості образу пророка, які деконструювали цей образ. У Франка ж таке відосередження набуває не знаної доти напруги, щонайвищої міри вираження, особливого драматизму й навіть трагізму, притім усе це письменник виносить на люди, робить із цього публічний факт своєї життєтворчості й українського літературного процесу.

 

Якщо у Пушкіна, Міцкевича та Шевченка внутрішня суперечність між громадянською поставою та приватним індивідом з його особистими інтересами проходила у свідомості, то у Франка це було гостре зіткнення раціональної свідомості, яка силою розуму й почуття зобов’язувала особистість до певної моделі поведінки, намагаючись при цьому приборкати стихійні вияви позасвідомого (у «Промові на 25-літньому ювілеї» 1898 р.  Франко назвав це «почуттям обов’язку»), – і власне позасвідомості, яка свавільно домагалася задоволення своїх потреб і бажань. Ключ до розуміння Франкової творчості й обрання адекватного підходу в її дослідженні дає таке проникливе спостереження Тамари Гундорової: «Узагалі, попри узвичаєну апеляцію письменника, просвітника й позитивіста, до розуму-бистрокрилу, Франко, як, можливо, жоден інший український письменник, занурений у глибини ірраціонального». Шевченко, додам, теж був глибоко занурений в ірраціональні глибини, але в нього не доходило до такого контрасту й конфлікту між раціональним та ірраціональним, як у Франка. Та й у жодного іншого українського письменника не помічаємо такого контрасту. Не можу назвати й когось такого з іншомовних майстрів слова. У Франка ж дуалізм громадянського та приватного сягнув найвищого протистояння, вивершивши початки цього дуалізму в добре знаних йому поетів-романтиків, із якими він провадив довголітній творчий діалог. Конструкція й деконструкція постійно сусідять у Франка, перше викликає-спричинює друге, а те, своєю чергою, спонукує до нового конструювання образу громадянського поета, надто ж під впливом суспільних поштовхів, як це трапилося зі Щуратовим називанням Франкового «Зів’ялого листя» декадентською збіркою (у відповідь з’явився громадянський маніфест «Декадент»), чи коли після дуалістичного «Мойсея», бодай на якийсь час звільнившись шляхом написання поеми від нав’язливих сумнівів, Франко склав майже однозначний громадянський пролог до поеми.

 

За вдумливим висновком Тамари Гундорової, «лірична драма» «Зів’яле листя» «вводила українську читацьку публіку» «у сферу гри», у конструктивну модерністську образність замість імітаційної позитивістсько-реалістичної, тому «цей твір можна вважати своєрідним вододілом епохи, спрямованої на правдоподібність, та епохи, зорієнтованої на “фікцію”». Ба більше: цією поетичною збіркою, призначеною для «особливої читацької аудиторії», «закладалися основи літератури “вибраної”, а не “народної”». Стаючи на шлях модернізму, Франко повертає від реальності та життєподібності до книжності й інтертекстуальності, смисли його нових творів одсилають не до дійсності, як у «бориславських оповіданнях» та автобіографічних оповіданнях і повістях зі шкільного й тюремного життя, а «до інших культурних значень, текстів, фігур». Такі інтертекстуальні твори Франка, як поеми «Смерть Каїна» (нап. 1888), «Індійська легенда» «Цар і аскет» (нап. 1892), «Мойсей» (1905), цикли «Паренетікон», «Притчі», «Легенди» у збірці «Мій Ізмарагд» (1898; 2-ге, побільшене вид.: «Давнє й нове», 1911), цикли «На старі теми» та «Із книги Кааф» у збірці «Semper tiro» (1906), – також для обраних. Утім, народна мова (із запозиченими іншомовними словами) лексично удоступнює їх для простого народу («Мойсея» Франко читав привселюдно в залах різних галицьких міст, хоча там збиралася переважно інтелігенція – студенти, вчителі, професори, священики, адвокати, підприємці тощо). Тим часом інтертекстуальність і глибинний символічний зміст цих творів потребують фахового тлумачення. А з такого інтертекстуального спостереження Т. Гундорової: «Франко любив накладати свої візерунки на чужі тексти і перетворювати їх на спрямовані один до одного дзеркала» – напрошується думка про Франка як попередника постмодерної мистецької техніки. 

 

Досить часто літературознавці йдуть за декларативними висловлюваннями Франка та його персонажів, до того ж застосовуючи вибірковий підхід. Тамара Гундорова ж підійшла до таких висловлювань аналітично, з відповідним літературознавчим інструментарієм, який допоміг їй глибше пізнати суть Франкового феномена, розкодувати автологічні й образні висловлювання письменника, показати, що за ними криється насправді. Володіючи достатнім імунітетом проти підлаштовування під літературні чи наукові авторитети, Тамара Гундорова послідовно посідає сильну позицію щодо об’єкта досліджень – не йде покірно за письменниками, не співає їм дифірамби, а осмислює їх, провадить чи то з давніми, чи з нинішніми авторами, навіть класиками рівноправний діалог, по суті, підносячи літературознавство до рівня самостійного й самоцінного духового явища, покликаного не описувати артефакти, а розшифровувати їх. Її літературознавчий і культурологічний текст є своєрідною паралельною реальністю стосовно досліджуваних літературних творів, інших мистецьких феноменів, притім незрідка інтелектуальний злет її дискурсу помітно перевищує інтелектуальний рівень аналізованих художніх явищ. 

 

Тамара Гундорова – напрочуд виразна і яскрава особистість у вітчизняній науці й освіті. Натхненна дослідниця, обличчя якої сяє від інтерпретаційних здогадів і відкриттів, а очі горять од наукового пошуку, вона зачаровує своїм прикладом, інтелектуальним завзяттям інших філологів і культурологів. Її праці читають і щедро цитують, її думки підхоплюють і розвивають, і то переважно молоді науковці та критики, здатні захоплюватися філігранним розкодуванням художнього тексту. Від її літературознавчих та інтердисциплінарних розмислів дістаєш величезну інтелектуальну насолоду. Після такого захопливого інтелектуального читання уже важко повертатися до звичного дослідницького дискурсу, в якому зміст письменницької творчості та його біографія традиційно висвітлюються «у формах самого життя»…

 

Нові й нові покоління наших гуманітаріїв – літературознавців, культурологів, істориків, філософів – із десятиліття у десятиліття осягатимуть незрівнянний стиль мислення і викладу Тамари Гундорової, її теоретичні й методологічні підходи, культурологічний спосіб тактовно й виважено дискутувати, підноситимуться до розуміння її сміливих інтелектуальних проривів.

 

                                    

 

17.07.2015