На дні (1890).

[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 62—120]

 

І.

 

З полудня одноі хорошоі, весняноі неділі здивувалися дуже два поліціяни, що сиділи в "стражници" дрогобицькоі комуни. До стражниці приведено якогось панка, молодого ще, середного росту, в запорошенім, але досить поряднім уборі.

 

— А сей відки? — спитав капраль і змірив молодого чоловіка від ніг до голови осовілими від напитку очима.

 

— Староство прислало, має йти "на цюпас", — відповів поліціян, що припровадив панка.

 

— М-м-м, — замичав капраль і встромив очи в стоячий перед ним таріль з останками мяса та салати, а відтак підвів йіх троха, щоб полюбуватися повною "гальбою" пива, ждучою своєі черги.

 

Поліціян тимчасом видобув з за пазухи письмо і подав капралеви. Се був засуд староства. Капраль узяв письмо до рук, розвернув, поглянув сюди й туди і почав слебезувати назву приведеного цюпасника, але не можучи мабуть швидко впоратись с тою роботою, запитав єго самого:

 

— А як ся пан називає?

 

— Андрій Темера.

 

— А відки?

 

— З Тернополя.

 

— З Тернополя? Гм! А чогож то пана сюди занесло аж з Тернополя? Га?

 

Темера немов і не чув того питаня, — стояв тай роззирався по стражници. Свій капелюх і пальто він положив на кріслі.

 

— За чим пан ту прийіхав? — спитав другий раз капраль по́грізно.

 

Темера спокійним і твердим голосом відповів:

 

— Менша о то.

 

Капраль витріщив на него очи, — далі поміркувався.

 

— Але не менша, прошу відповідати на моє питанє!

 

— Не до вас належить мене о то випитувати.

 

Капраль почервонів зо злости, але прикусив зуби.

 

— Ов, мудрі ви, паночку, най ся преч каже! А що ви за реміслом балуєте?

 

— То вже моя річ, — відказав Темера і почав ходити по стражници та позирати крізь вікна на гімназіяльний огород, залитий зеленю всякоі деревини. По кручених стежках огорода ходили в празничнім строю люде всяких станів, а всі веселі, свобідні... Відтам чути було й дитячий звінкий сміх і жіночі срібні голоси і якесь любе шептанє з посеред пото́пи листя, з посеред шуму та шелесту живоі, буйноі ростинности. Хмарка жалю і смутку пробігла по вродливім, молодім лиці Андрія, якась трівожна думка защеміла в єго серці, єго уста дрогнули судорожно, а очи так і впилися в те зелене озеро, роскішно дишуче в яркім сонічнім проміню.

 

— Ов, паночку, дуже ви, бачу, при́мудрі, а такі молоді, — говорив капраль, гнучи в собі злість, і спорожнив пів гальби пива. — То не добре, як хто завчасу так змудріє, не довго такому й жити на світі! Ну, але може тепер ваша ласка загостити до нашоі "салі". Ми ту для таких мудрих панів маємо осібну салю, пишну салю, ха, ха, ха!

 

Темера швидко обернувся. На єго лиці видний був неспокій.

 

— А пан інспектор швидко прийде? — запитав.

 

— О, швидко, — відповів насмішливо капраль.

 

— То може би я до того часу міг ту перечекати ? — сказав Темера, не зважаючи на тон, яким капраль сказав те "швидко".

 

— Е, то все одно, чи ту чи там, — відповів капраль, — тілько що там безпечнійше, тай там ваше, паночку, належне місце. Ану, будьте ласкаві потрудитися.

 

— Але я би просив мене ту лишити, сли можна, — просився Темера.

 

— Не можна, паночку, не можна, — солодив капраль, рад що може відплатитися непокірному.

 

— Пане капраль, — вмішався поліціян, що доси сидів мовчки коло стола, — та там тісно, вісім душ!... Може би того пана туй лишити, заки пан вахмістр прийде.

 

— Га, що? — гаркнув капраль, — вісім душ? А мене то що обходить! По при вісім і девята влізеся. А врешті як хочеш, то най лишить ся й ту, але на твою відповідь!

 

— На мою? А я що таке? Якже я можу брати арештанта на свою відповідь!

 

— Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тя не просять, — відрізав капраль, узяв з клинка ключ і пішов на перед. Темера взяв свій капелюх і пальто і пішов за ним.

 

Сіни були невеликі і вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ганок, а з другого на коритар. З верха лило ся ясне сонічне світло і досягало аж до коритарного порога. В коритари не було нікого. Стіни чисті, помальовані, підлога камінна, стеля легка, не склеплена, чисто вибілена, — все те надавало тому тісному і не дуже довгому, видному коритареви досить свобідний, привітний вигляд. Ідучи по при ті стіни, розмальовані в зелені квіти та орнаменти, нікому певно й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане, щось як раз противне сему виглядови, щось зовсім суперечне з усякими понятями людськими про людське житло. Тож і наш Темера ступав за капралем спокійний, задуманий троха, але не о свойій теперішній доли, а о якихось далеких, кращих, пробутих хвилях.

 

Один ступінь від порога капраль зупинився і задзеленькотів невеличкою зелізною колодкою, що телімбала ся при малих букових, вимитих і зовсім майже неокованих дверех. Він довгий час термосив нею, заким уткнув ключ у дірку. Зацигікав ключ якимось смішним, веселим скреготом, брязнула колодка, відхилилися двері, відступився капраль, а беручи за плече Темеру і попихаючи єго наперед себе, сказав з пяною насмішкою:

 

— Ну, прошу, прошу!

 

ІІ.

 

Темера з разу став у дверех немов остовпілий. Густий сумерк смолою вдарив єго в очи і на хвилю осліпив йіх доразу. Єму мигнула по голові думка, що отсе перед ним нараз відчинився вхід до якогось таємного льоху підземного, про які він читав у давних повістях. В нутрі тоі темноі печери він на разі не міг доглянути нікого і нічого. Щось немов міцна, невидима рука вхопила єго за груди і сперла на порозі, не пускаючи до середини. Але видима рука капраля була, видкося, міцнійша і пхнула єго до середини, а відтак зачинила за ним двері темноі западні.

 

Він стояв коло дверей і обзирався довкола, слухав, чи не почує голосу людського, але не чув нічого. Аж по якімось часі око єго на тілько привикло до сумерку і нату́жилось, що міг докладнійше розглянути своє нове мешканє. Се була цюпка не більша шести кроків в довж а чотирох в шир, з одним маленьким, закратованим вікном. Теє вікно було прорубане високо в горі, трохи не під самою стелею, і виходило на ганок, та так, що через него видно було тілько сірі від старости гонти та лати піддашка, звисаючого над ганком. Сонце не заглядало сюди ніколи. Стіни тоі цюпки були брудні та нечисті понад усякий опис, а долом покриті трохи не краплистою вохкістю. Асфальтова підлога була вся мокра від поналиваноі води, понаношеного не знати від якого ще часу болота та від харкотиня. Двері з середини не були такі жовті та невинні, як з надвору, — противно, вони були чорні від вохкости і перековані навхрест двома зелізними грубими штабами, а навіть мала́ квадратова дірка вирізана в них для продуху була заткана деревяною дошкою і забита скоблем. На серед казні стояло вузке зелізне ліжко з сінником вохким і брудним як усе, напханим давно невідмінюваною, перегнилою соломою. В куті під стіною стояло друге таке саме ліжко. Ні простирала ні верети ніякоі, ні звичайноі арештантськоі подушки соломяноі не було. Воздух у тій казни був густий та затхлий, бо ані вікно ані двері не могли впускати тілько свіжого повітря, кілько було треба. А в куті близь дверей стояла звичайна арештантська посуда "катерина", приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, і від неі розходився вбиваючий смрід, наповняв казню і пронимав собою все, окружав усі предмети в тій пекольній катівни, немов обдавав йіх якоюсь атмосферою огидства та проклятя. А близь тоі посуди стояла друга — великий, у горі широкий, нічим неприкритий скопець з водою — до питя!

 

Довго роззирався Темера, сильно нату́жував своі непривичні очи, поки розглядів усі ті предмети, глузуючі з него своім нехарством, своєю нелюдською по́ганю. Єго серце здавилось мов у ледових кліщах; поганий, вонючий воздух захопив єму віддих, і він закашлявся, аж сльози стали в очех.

 

В казни ще ніхто не відзивався, хоть і чути було важке са́панє кількох немов надавлених грудей. Темера почав роздивляти своіх товаришів недолі.

 

На сіннику під стіною лежав простягшися і пакаючи черепянку-люльку дід около пятидесяти літ, з чорною, кругло обстриженою бородою, з повним, набресклим лицем, зі щудлом при правій нозі. Се був впрочім плечистий, кремізний чоловік. Єго дрантива сорочка була брудна, немов кілька місяців непрана. Він лежав, оперши голову на локоть руки, а ноги накрив полотняним, брудним кахтаном. Єго невеличкі сиві очи спокійно, троха навіть смішковато дивилися на нового арештанта-панича.

 

При ногах діда, скулившися в двоє, мов песик, лежав невеликий чорноволосий хлопчик в чорних міських штанах, в брудній сорочці зо склепового тонкого полотна, немилосерно пофалатаній на всі боки, так що всюди с під шмат виднілося буро-бронзове тіло. Лиця єго не міг Андрій доглянути, бо він спав твердо і не прокинувся навіть від стуку дверей.

 

На другім ліжку лежав чоловік середніх літ, крепкий, приземистий, з оголеною бородою і обстриженим вусом. Шматє на нім було добре і не надто ще брудне, — видко було, що недавно він дістався до сего місця "смрада і печали". А тілько єго понуре лице осунулось і стало темне мов земля, очи запали глибоко, а мохнаті, крепкі руки раз-у-раз мимоволі стискали зелізні кавалєти ліжка, немов глядали своєі звичайноі щоденноі роботи. Він лежав горілиць і дивився прямо в стелю з якимось гнівно-рівнодушним виразом і ані разу не глянув на нового гостя, аж доки той відтак не заговорив до него.

 

Побіч него, а радше єму при ногах, лежав на суконнім петеку замісто подушки молодий сільський хлопчина. Єго невелике чорняве лице сьяло здоровєм і тою чудовою, ніжною красою рисів, яка нераз лучаєся у нашого сільського люду, живучого в безпосереднім дотиці с природою, матірю всякоі краси. Довге мягке волосє густою хвилею спадало єму на плечі; с переду було підстрижене в кружок. Великі, блискучі, чорні очи світилися дитинячою лагідністю і цікавістю, обзираючи нового товариша. Тілько руки і ноги мускулисті, рапаві та сильно розвиті свідчили, що тот хороший хлопчина не в добрі плекався, але ріс серед важкоі праці, боровся довго і тяжко за своє житє. Андрій, дуже вразливий на всяку красоту, довго не міг відорвати очей від сего хорошого лиця, тим ще кращого від многих хороших лиць, що світилося природним розумом, цікавістю та незіпсованим щирим чутєм.

 

Прочі жителі сеі "салі" мусіли міститися на підлозі. Андрієве око швидко оббігло тих нещасних, порозкиданих на мокрій, болотнистій та слизькій від незасихаючого харкотиня асфальтовій плиті. Там під стіною коло самих дверей лежав старий жид з безмірно сухим та нужденним лицем, сухими мов граблі руками і с космами сивого волося на бороді. Єго голова коротко обстрижена, спочивала важко звішена на мокрій плиті, а на довгій тонкій шиі понадувалися жили, мов понатягане мотузє. Він спав твердо з роззявленим беззубим ротом, харкотів мов підрізаний, а з рота спливала по бороді слина. Побіч него сидів якийсь пяний, обідраний мужик, у безполій гуни, в чоботах повязаних мотузками, в облупленій баранковій кучмі, в полотняних штанах без одноі штанки; замісць ременя був оперезаний личаним мотузом. Сидячи на підлозі він тихо хлипав, немов перед хвилею іно-що перестав плакати.

 

З другого боку ліжка, коло стіни напротив дверей лежав якийсь молодий ще чоловік, літ не більш 28 до 30, білявий з лиця, з білявим заростом, синіми очима і коротким, русим волосєм на голові. Єго борода, видко, давно не бачила гребіня ані ножиць і стриміла покудовчена, мов розруйноване дроздове гніздо. На тім чоловіці було намотано і навішано тілько всіляких шмат, що лежачи на підлозі, він здавався копицею онуч, дишучою глибоким, важким віддихом в тій перелюдненій і давно не провітрюваній цюпі.

 

Андрій Темера трівожно, з болючим серцем довго водив очима по тих тілах, по тих лицях людських і сам не знав, що казати, що ду́мати. Кілько горя пекучого, несподіваного і таємного ворушилося перед єго очима в тій темній, поганій кліти!... Адже се все перед ним — люде, єго брати́, так само як він уміючі чути і красу й погань житя! А ті, що йіх заперли сюди, що йіх держать у тій огидній ямі, — адже й се також люде, батьки дітем, працюючі на хліб, уміючі так само як і він чути красу й погань житя! Якже се так, що ту нараз виднієся така страшенна пропасть між людьми а людьми? Що се таке?.. Андрій, немов від важкого удару, похилив голову і опустив рамена. Єму стало в тій хвили так тяжко, так безмірно холодно і тісно на серці, немов отсе хто його з вольного, ясного світа вкинув у глибоку керницю і він упав на єі дно розбитий, заморочений. — Так, я справді на дні, — думалось єму, — на дні суспільности, а отсе довкола мене щож, як не по́динє суспільности, щож як не ті викляті па́ріі, націховані страшним, ганьблячим клеймом — бідности?...

 

ІІІ.

 

— А відки ви, пане? — перший спитав Андрія дід.

 

— З Тернополя.

 

— Ба, та що з вами сталося, що вас ту загнали?

 

— А що сталося! Я скінчив у Львові школи, ну, і йіхав сюди на село до одного товариша вчитися з ним. Але, звичайне, чоловік не чуєся ні в чім злім, то й лиха не надієся. Не брав я з собою ніяких паперів ані паса, нічого, — ну, а ту нараз прийіздимо, здибають нас шандарі серед дороги, зачинають мене питати, відки й що, — повиділи, що в мене нема паперів, тай завернули мене сюда, до староства. Староство випитало, що й як, тай казало мене завести сюда, — кажуть, що мя хоче шупасом відставити аж там, де я родився. Тай таке моє!

 

— Н-ну, то також! — сказав дід. — От, бачите, паночку, моє також подібне. Я, коли знаєте, з Волощі — ту село таке є, недалічко відси. Служив у воську... відстрілили ногу в Ниталіі, ну, а як був до воська нездалий, то й відпустили мене. Прийшов я на щудлі до дому, нема нічого... хоть жебрай або хоть з голоду гинь, все одно. А ту, видите, чоловік ще чуєся в силі, встид жебрати, а робити коло хліба годі без ноги. Пішов я до Борислава. Там робота не така, стояча, при корбі. Робив я там щось з десять літ... от, заробляв, щоби животіти... Але, по правді кажучи, бувало й не дойісться, а все відложилося якусь там часточку за-про слабість та старість... Ну, і грошик до грошика, призбиралося дещо, і одежини троха придбалося... Звичайне, чоловік живий, живе й гадає... Аж нараз дав пан Біг недугу... звалило мене так за одним разом, як би взяв та косою підтяв. Вилежав я шість місяців у жида в якійсь комірчині... щастє, що ще не з за зими. Виходжу, як раз зі снігом. Щож ту робити?... Гроші за той час розслизлися, одежу треба було позаставляти... чоловік по слабости лежав би ще, а ту жид виганяє, бо вже нема чим платити... на роботу ставати — сили нема... Доленько моя нещасна! Що ту міні діяти? А далі виджу, що куди круть, туди круть, а іншоі ради нема, взяв я, — встид не встид, — пошив торби тай пішов по хатах за жебраним хлібом. Ну, Богу дякувати, якось я тоту зиму тяжку перебув, а отсе з весною хотів назад ставати на роботу, коли се здибають мене шандарі, он ту за Майданом. — А ти відки, "дзяду"? — А, — кажу — з Волощі. — Що, то ти не знаєш, що тепер заказано чужим дідам ходити по селах? Кожде село має само свого діда вдержувати, а волочитися не вольно. — Та я — кажу — не дід; я тілько ось кілька раз пішов випросити кусник хліба, бом слабував, заробити не міг... Але де там, — не дали міні й договорити... ще один, дай му Боже царство небесне, в потилицю гопнув так, що аж єм лисого вола побачив, тай потягли до староства. А ту пан заступник старости — самого старости не було, вмер — навіть не переслухав мене, а зараз віддав до "малого суду", за волоцюзство. Засудили мене на дві неділі арешту, і на цюпас до мого села. Відсидів же я ті дві неділі, а відтак мене перевели сюда, тай ту я вже, Богу небесному дякувати, от у пятницю буде півтора місяця, як кисну. І ніби то рахуєся, що не на карі, а ту най Бог заступить, щоби й кара така була!... Пекла не треба, не то що! Тай не знати, доки ще того буде, бо ту якось не квапляться, і гадки не мають!

 

— Ну, і якже ви ту сидите, раз-у-раз? — питав Андрій. — На прохід ту не пускають?

 

— Е, де ту який прохід! — відповів дід, усміхаючись. — Але пускати пускають... щодень з рана йдемо місто замітати.

 

— Всі?

 

— Ні, от я тай Митро, сесь от малий бойчук, тай Стебельський, онтой у шматах, а більше ніхто.

 

— Ну, а решта, не виходять ніколи на свіжий воздух?

 

— Та не виходять, хіба що часом отсей газда йде на місто за хлібом. Ну, а отсего старого жида, тай тоту плачущу Магдалину в півтори штанці тай в пів гуни, то нині лише що привели, то ще не знаю, що з ними буде. Та от жид, то він уже сидів тамій у Бориславі щось зо два місяці до цюпасу, — то каже, що вже єго папері прийшли, тай десь завтра-позавтру піде. Ми оба добре ся знаємо, — тяг неборачиско зо мною корбу в Бориславі довгі роки! А тепер, адіть, усіх з Борислава женуть цюпасом, хто не має книжки. Тай його злапали.

 

Андрій поглядів на нужденне, сухе лице жида, що здавалося немов зроблене с патичків і обтягнене бурим, поморщеним сафяном. Тяжке хрипінє в груди віщувало, що сему чоловікови не довго вже жити на світі, а вся єго постать аж надто голосно говорила, що й минуле єго житє було не житє, а вічне нидінє та бідованє.

 

— Щира то душа, — говорив дальше дід, — золоте серце. Щоби сам не знати в якій біді, то ніколи не буде перед другими розводити свойіх жалів, а вже другого пожалує й поможе чим може, так як рідний брат. То таких жидів ви не богато найдете, бігме, що не богато. От, звичайне, зріс межи нашими людьми, бідував, працював сам від малу так як наш чоловік, то тепер, якби не та борода, не пейси та не тота бекеша, то по єго натурі ніхто би не сказав, що то жид!

 

— Ну, а якжеж ви ту жиєте? — питав Андрій розглядаючи близше казню, до котроі єго очи почали звільна привикати. Він побачив зелізну піч, вмуровану до половини в стіну в головах того ліжка, на котрім дід лежав, а на печи побачив великий житний хліб, який продають передміщанки що-день на дробицькім ринку.

 

— Та як жиємо, — відповів дід, — хлібом жиємо тай по всему.

 

— Самим хлібом?

 

— Самим хлібом.

 

— А теплого нічого?

 

— Е, паночку, вже, Богу дякувати, півтора місяця, як в моім роті не було нічого теплого! Тай відки ту взяти? Чоловік дістане на день тих 14 кр., то щож за них купиш? За 10 кр. хліба на день мало, а ту би ще соли купити, цибулі десь колись, тай по грошех. От, адіть, беру що другий день по такому хлібови, — коштує 20 кр., — часом міні з него лишиться кусник на третій день, то вже тогди й купую сира до цибулі. Як би гроші, то би мож купити на місті теплих фляків, колиж бо що, мищина така як долоня, тай 5 кр., що я тим найімся? — волю вже цибулі купити, то маю того ціле наручє, є що до хліба на цілий день. А от тоті другі, нівроку, то й того не мають; як возьме оден з другим той хлібець за 10 кр. рано перед себе, то не лишить і кришки, зйість усе, а відтак чекає аж до другого рана. Лиш от той бойчук робить так як я, що бере великий хліб на два дни, то ще якось виходить. Але він би міг ліпше стояти, бо не може йісти того сухого хліба; тілько що тоті ту — дід показав ногою просто себе на сплячого скуленого хлопця — тоті забирають у него. Свій зйідять рано, а с полудня до него, так як до своєі комори: — Митре, давай хліба! — А він, дурень, дає.

 

— Та щьож я буду хліб держяти, а вони будуть голодувати, — відозвався звінким голосом Митро і чудовий, лагідний усміх розлився по єго хорошім лиці, заіскрився в єго великих очех, додаючи йім ще більше краси і принадности.

 

— Ну, ну, ти дурнику, повидів би ти, що би вони тобі сказали, як би вони мали а ти не мав та голодував. Випросив би ти у них, але хіба каменя, голову провалити!

 

— Та щьо, — сказав Митро по просту, — то я би й не просив у них.

 

— А ти за що ту? — спитав Андрій Митра, обертаючись до него. — За що тебе сюди затащили? Кому ти голову провалив?

 

Митро засміявся.

 

— Та нікому, — сказав він, по бойківськи протягаючи голос а. — Мене взяли з Борислава, що книжки не маю.

 

— А ти відки?

 

— Та з Дзвінячя. Мама вмерли ще на "коляру", а тато відтак зачяли пити, продали грунт, далі й хату задовжили, а тоі осени взяли тай умерли. А я пак щьо мав робити? Ішли наші парубки до Борислава, тай я з ними. Ну, та щьо я зароблю? Ні згодитися не вмію, ні потягнути не здужяю, от хіба до млинка, та щьо з кибля вібирати, — ну, то за то платили по штири а найбільше по пять шусток. Перезимував я там якось, а на весну хотів іти де в службу, аж ту мене взяли.

 

— І довго сидиш?

 

— Та вже от місяць, — сказав Митро спокійно своім рівним, дзвінким, мало що не дитинячим голосом. — Ми ту всі з Борислава, — говорив далі Митро, — лиш от Стебельський ні.

 

— Ну, той собі, правду сказавши, сам біду найшов, — сказав сумно всміхаючись дід. — Учений чоловік, "гіміназію" кінчив, усі кляси, а тілько, видите, ту (дід помотав долонею коло чола) щось єму хибує. Писав у Самборі при старостві, відтак, каже, у якогось адвоката, а далі зовсім опустився.

 

— Діду, діду, — перебив єго вялий, мов півсонний голос Стебельського, — та говоріть бо по правді! Що то значить "зовсім опустився"? Як то я так зовсім опустився?

 

Дід усміхнувся.

 

— Та видите, — сказав він до Андрія, — почало єго щось гризти та лоточити в середині. "Що се, каже, я роблю? Пишу оту, а до чого те писанє здале? Тілько люде від него плачуть та проклинають. А я за те ще від них гроші беру!" Ну, і так єму ті людські сльози збридили писанє, що взяв тай покинув. Своє панське шматє попродав і почав усе сам собі робити. Гляньте лишень на єго мундур! Се він сам собі таке викравцював!

 

— Чоловік, котрий у всьому сам собі не може вистарчити, — проговорив знов Стебельський, вперши блудний взір у темний кут казні, — мусить затягати довг у других. А хто затягає довг, той довжник... мусить віддавати. А як не має що віддати і не знає як віддати? А ту вірителі — хлопи, баби... плачуть і кленуть! Спати не можна в ночи... страшно... все чуєш плач і проклятя! А найгірше ті діти — такі нужденні, голі, попухлі... і не кленуть, тілько плачуть і вмирають. Як мухи гинуть... Я через два роки заснути на волос не міг, усе той плач у ночи чув. І мусів покинути все. А як почав сам собі вистарчати у всім, то лекше стало.

 

— Як жеж ви самі собі вистарчали? — запитав єго Темера.

 

— Як? — і Стебельський звернув своі мляві очи на него. — По просту. Роблю лиш те, що на пожиток іде: коплю, воду ношу, худобу пасу. Йім тілько те, що зароблю. Одягаюся в те, що сам собі зладжу. Сплю на земли. А перша річ — мяса не йісти і пера до рук не брати. Бо мясо доводить чоловіка до дикости, а перо в людських руках стаєся страшнійше, ніж львові пазурі, тигрові зуби і гадюча отрута.

 

— Ну, видите, — сказав дід, коли Стебельський скінчив свою промову, — все у него такі річи по голові шибають. На, а так він хлоп здоровий. І робучий, нема що казати, а щирий такий! Уже як що робить, то всю силу, всю душу в те кладе. Отже кажу вам, покинув панство і наймився у якогось господаря на службу. Та що, і там не міг довго витримати.

 

— Ба, та як єго витримати, — сказав рівнодушно Стебельський, — коли господар-богач, слуг понаймав, сам нічого не робить, а слугу, скоро що небудь, тай трах у лице!

 

— Оттаке єго всюди було! — сміючися сказав дід. — Зовсім там, як то приповідають, що дурня і в церкві бють. А шкода єго! Вчений чоловік, з попівського роду. І книжки має ще своі, читати не зарікся. Навіть сюди з собою привіз, та поліціяни відібрали.

 

— То відкиж він сюди прийіхав?

 

— Та чуєте, з Самбора. Там у Самборі він жив довгі літа, ніхто єму нічого не казав, аж нараз сеі весни зачув якось, що поклич ся стала, кличуть резервістів до зицирки. А він, бачите, родився в тутешнім циркулі, тай узявся, прийіхав сюди, ніби до воська ставитися. А в него вже абшит є, ще від коли пальці відморозив.

 

— А він же як пальці відморозив?

 

— Кажу вам, що у него в голові... теє... Ну, — росказував міні — іду я раз зимою, а мороз був тріскучий; іду до Самбора десь з якогось села, а на дорозі якесь зелізо лежить, штаби кусень, чи що. Е, каже, гадаю собі, чиясь згуба, треба, віддати до поліціі, най оголосять. Тай узяв дурень тото зелізо в голу руку і ніс більше як милю.

 

— Півтори милі, — поправив рівнодушно сам Стебельський, котрий лежачи на земли слухав сеі бесіди. Андрій озирнувся на него, а дід балакав дальше, немов то й нічого єго не обходило, що Стебельський слухав єго бесіду. — Приносить до поліціі, а там усі в сміх. Ба далі хочуть брати від него те зелізо, а ту гов, зелізо прикіпіло до руки. Зараз єго до шпиталю, але що, не було ради, мусів дохтор повідрізувати пальці.

 

Стебельський мов на ствердженє сеі бесіди підняв до гори праву руку, на котрій усі пальці були поврізувані по перший кичеренок.

 

— А шкода єго, вчений чоловік, тай нікому нічого злого не вдіє, спокійний. Також єго мають везти на місце вродженя, вже ось місяць сидить. Тай ще держать єго ту, в такій муці, і не досить на тім, що дня дають єму 14 кр. з єго власних грошей. Бо як єго поліціяни спіймали, таки на двірци, скоро йно прийіхав, то відобрали тутка у него той абшит, тай 39 ринських, і з тих грошей єго й годують.

 

— І свідоцтво шкільне з осьмоі кляси, — доповнив Стебельський, — три книжці, 39 ринських і свідоцтво шкільне з осьмоі кляси, — пробубонів ще раз, немов учився на память сего реченя. А відтак підвівся на підлозі, сів і обертаючи своє біляве лице без барви і без виразу до Андрія, спитав:

 

— Et dominus... intelligit latine?

 

— Intelligo.

 

— Et germanice?

 

— Intelligo.

 

— Und sie... Sie kennen die allgemeine Geschichte von Gindely, — die hat man mir abgenommen, — drei Bände: Geschichte des Alterthums, Geschichte des Mittelalters und die... die Geschichte der neuen Zeit.

 

— Вчений чоловік.. розумна голова... — лепотів сам про себе дід, — тай шкода єго, що так пішов! То вже така йіх фамелія... І мати небіжка так пішла...

 

— Et quas scholas dominus absolvit? питав дальше Стебельський.

 

— Я був у Львові на філософічнім виділі.

 

— Ergo philosophiam majorem!

 

— Ні, — сказав Андрій, — філософія одна, нема меншоі ані більшоі, хіба є менше фальшива і більше фальшива, — впрочім і то ще Господь святий знає!

 

Стебельський слухав тих слів з випуленими очима, немов не розумів з них і одноі йоти, відтак схилив голову і ляг назад на мокру, слизьку від харкотиня підлогу.

 

IV.

 

— А отсей жидик, — сказав дід по хвилевій мовчанці, вказуючи ногою на сплячого на єго ліжку чорноголового хлопака — то таки тутешній. Се, бачу, с тих "кішінькових майстрів". Не знаю, на що єго ту держать тай на яке. А сидить уже також зо дві неділі. Чи як, Митре?

 

— А, от завтра якурат дві неділі, — присвідчив Митро.

 

— Не знати, що з ним буде, бо ще єго ані разу не кликали "на протоку".

 

— Ані разу не кликали — за дві неділі?! — скрикнув Андрій.

 

— Таки що не кликали. Сидить тай сидить, і пес за ним не гавкне, а пану інспекторови не квапно ся діє... Ну, а онтой другий, то наш газда, тоі уже ту зимує.

 

— Котрий другий? — запитав Андрій, не видячи нікого більше.

 

— А, тут у нас є ще оден "бургер". А встань но ти, ле́гаре! рушся з місця, гнилице!

 

За тим дідовим покликом заворушилося щось у зовсім темнім куті поконець ліжка, і звідтам, мов з могили, звільна піднялася страшна, немов не з сего світа проява. Се був парубок літ коло 24, середнього росту, широколиций, з плоским, у зад відогнутим чолом, з невеликим чорним заростом на вусах і бороді і з довгим, покудовченим волосєм, котре надавало ще страшнійший вираз єго і так страшному та дикому лицю. Очи єго, великі і нерухливі, світилися мертвим, скляним блеском, блеском вохкого, гнилого порохна, яріючого серед потемків. Краска лиця, так як і у всіх жильців сеі нори, була якась земляна, тілько що у сего нещасливого лице очевидячки від давна не було мите і бруд корою стояв на єго висках. Він був впрочім майже зовсім голий, бо годі було назвати одежою сорочку, з котроі мав на собі тілько-й усего, що ковнір, рукави і подовжну шмату, звисаючу долі плечима аж до пояса. Більше на нім не було нічого. Андрій аж затрясся з жалю і обридженя, побачивши тоту до крайности занедбану і здичілу людську істоту. Тай не з добра ж вона здичіла! Поглянувши ще раз уважно на сего чоловіка, Андрій побачив, що ноги єго були попухлі, мов коновки, і блищали якимось синявим полиском, властивим водяній пухлині. Так само й живіт єго був страшно великий і надутий і нагадав Андрієви тих американських дикарів, що йідять землю і котрих рисунки з такими ж страшно надутими животами він колисьто видів. Тілько руки сильні і здорові свідчили, що й се людина робуча, хоть не знати якою нещасливою долею відірвана від праці і вкинена сюда на свою загибіль.

 

— От видите, се наш бургер, а радше Бовдур, — сказав дід, — він Бовдуром прозиваєся. Він ту газда в тій казни, бо ту такий звичай, що хто найдовше в казни сидить, той стає газдою. А він ту, Богу дякувати, перезимував. Адіть, який відситився! Нівроку єму, красний! Ми єго таки держимо на показ, чень би го хто купив на заріз. Уже тепер не богато єго й годуємо, все лежить та лежить, бо, бачите, він так відситився, що не може добре стояти на ногах. Тілько руками що зарве, то вже єго, — о, в руках ще моцний, ну, але то байка, виросте й з того!...

 

Всі в казни зареготалися з тих дідових жартів, крім Андрія і Бовдура. Сей остатній усе ще стояв на тім самім місці, де перший раз показався Андрієви, стояв та хитався на своіх грубих, попухлих ногах, — стояв та туманів, немов надумуючися на якийсь смілий учинок, а крізь єго на пів отворені сині уста видно було затиснені зуби, немов він усю свою смілість збирав, щоби зважитися на задуманий поступок. А очима звільна-звільна ходив по казни, хоть погляд єго все спинявся на чоловіці, що лежав горілиць на ліжку і дрімав серед неголосного гомону в казни.

 

— Він у нас ні на місто не виходить, — говорив дальше дід, — ні на роботу не йде; зразу сам не хотів, а тепер хотьби може й хотів, то єго не пустять.

 

— Овва, й сам не хочу! — відозвався хриплим голосом Бовдур. — Дідько йіх бери з йіх роботою. Хто ми що за ню дасть?

 

Сказавши те Бовдур переступив через сплячого на підлозі старого жида, переступив через хлипаючого мужика і нетвердим поступом пішов до скіпця, підніс єго до гори мов перце, напився води, а відтак сягнув дрімаючому мужикови під голову, видобув невеличку черепяну люльку, вишпортав з неі недокурки продимленого тютюну, т. зв. "багу", всипав єі собі в рот і звільна почав румегати, спльовуючи час від часу якусь чорну мазь, котра ліпилася по стінах і по підлозі. Сповнивши те сміле діло, він аж відітхнув лекше, став на серед казні і махнув рукою:

 

— Одже не піду йім на роботу! Чорта лисого зйідять! Радше ту й розігниюся, а не піду! — При тих словах він опять плюнув чорною мазею на стіну  саме понад лицем сплячого жида.

 

— А за щож тебе ту держать так довго? — спитав тремтячим голосом Андрій. Бовдур видивився на него якось дико, немов Андрій тим питанєм вразив єго в дуже болюче та недотике місце.

 

— Держать бо держать! — бовкнув він, а дальше додав: — Хотять мя вести цюпасом до того села, де я родився, а я кажу: Я не родився ні в якім селі. — А деж ти родився? — Я родився в дорозі. — Ну, а на чиім же грунті та дорога? — Тота дорога на нічим грунті, бо й сама не має грунту: я родився на воді, як моя мати поромом через Дністер перевозилася. — А деж той пором? — Певно з водою поплив, бо у мене за пазухою єго певне нема. — Ну, а деж ти хрестився? — Я того не тямлю, — ідіть спитайте тих, що мя до хресту держали, щастє-долю відобрали.  — Ну, а деж ти ховався? — Меже лихими людьми. — Але в котрім селі? — Та вони в кождім лихі! — От такий був мій протокул. Більше не питали нічого, А лиш казали завести сюда, тай ту, Богу дякувати, заперли як запечатали, і вже більше не докучають ніякими такими дурними питанями.

 

Знов сплюнув Бовдур, знов переступив через хлипаючого мужика і через сплячого жида і втонув у своім куті, накривши ноги якимось підраним мішком.

 

Андрієви ще страшнійше стало, коли почув оповіданє Бовдура. І щож дало житє сему чоловікови? Які тепер мусять бути єго спомини, які надіі? Він трібував сам ставитися думкою в те безрозсвітне положінє і чув, що мисли єго мішаються, що він швидко задушився би в тій страшній безодни. Конечно, роздразнена Андрієва уява додавала тут богато лихого до недоброго, малювала єму сироту безбатьченка, попихача у всіх, кому тілько він попаде під руки, забитого і затоптаного від малечку людською погордою, не зазнавшого на своім віку ні радощів, ні щирости, ні любови. А тим часом воно було хоть і правда, та не зовсім. Були й у Бовдура хвилі щастя і любови, були й у него товариші щирі, такіж безвихідні бідолахи та сироти, як і він, — ну, та все се тепер припало густою верствою здичіня і забутя і думка єго мов заклята, вертячись між пушкою баги та куснем хліба, не сягала дальше ні в минулість ні в прийдість. А панам "інспекторам" не квапно діялось випускати єго,— тож і сидів Бовдур, забутий Богом і людьми, сидів та пух і гнив живий, забуваючи про все, що колись окружало єго на світі, набираючи з упадком сил чим раз більше відрази до праці.

 

— То він жиє самим хлібом? — спитав Андрій у діда.

 

— Самим сухим хлібом, от уже шість місяців. Тай то так жиє, що як пішле рано купити того хліба за 14 кр., то возьме єго перед себе тай зараз ізйість увесь до чиста, а відтак чекає аж до другого дня, а ні, то просить отсего дурного бойчука, щоби єму вечером дав кусень хліба, — розумієся, на вічне відданє...

 

— Ну, і він ніколи не виходить із сеі цюпи?

 

— Ні, відколи я ту, то ще я єго не видів на дворі. Не знаю, як уперед. Бовдуре, ти вперед виходив декуди?

 

Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів: — Ні, не виходив нікуди, лиш раз до протокулу.

 

— Ну, як він ту перетримав зиму в сім Адамовім убраню, то я вже ціло не знаю, — сказав дід. — То як мене привели, то були вже тоті остатні морози. Приходжу сюди, — студінь така, що най ся преч каже, а він сам у казни, лежить у тім самім куті, де тепер і тим самим мішком накритий. Увесь посинів як боз, а не каже нічого. Я походив троха, посукотав руки, а далі виджу, що нічого не помагає, беру я тай кричу: Ей, — кричу — люде, таже я не син божий, за що ви мене так мучите? То лиш сина божого так фарисеі мучили, як ви мене мучите! То вони троха на мене погаркали, а далі взяли тай затопили в печи про славу́, то ми троха відчуняли. І відтак, поки аж не скінчилися морози, то все так підтоплювали, бодай що другий день.

 

— А поки вас не було, то не топили? — спитав Андрій, здригуючись немов від морозу.

 

— Та каже ось Бовдур, що топили, але рідко коли йім схотілося.

 

— Ба, а ти чому не допоминався? — спитав єго Андрій.

 

— Ага, не допоминався! — сердито відбуркнув Бовдур. — Зразу й я кричав, але мене били, бо я сам був.

 

— Ти сам був! — аж скрикнув з зачудування Андрій. — І довгож ти сам був?

 

— Цілий місяць. Нікого не приводили, а як приводили, то до другоі казні давали, міні на збитки.

 

— Ну, а доктор же сюди не приходить ніколи?

 

— Е, ще чого не стало! Доктор! А докторови тут хто що дасть! — сказав з гіркою насмішкою дід.

 

— Ба, таже, бачу, є припис, щоби доктор що дня, або бодай що тижня оглядав усі арешти, чи здорово в них людям сидіти.

 

— Може й є де такий припис, але у нас у Дрогобичи нема! Тай що нам до приписів! Ми собі сам своі пани!

 

— То таки ніколи сюди не приходить ніякий надзір?

 

— Таки ніколи й не приходить, тай годі.

 

V.

 

В казни счинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тілько Стебельський лежав на своім місці, тай Бовдур підперши голову на локоть туманів у своім куті гризучи багу. Старий жид почав розпитувати Андрія з разу по жидівськи, а відтак по руськи, а сидячий побіч него на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися в зад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:

 

— І яка мене-е лиха доленька несла-а до сего Дрогобича! Не було міні сидіти спокійно в Борисла-аві, або купити за тих нужде-енних пять шісток, щом за-аробив, деякоі муки для дітей, тай іти-и до дому-у-у!...

 

— Також газда! — жартував дід. — Робив день у Бориславі, заробив пять шісток, а нині, при святі вибрався до Дрогобича хліба купувати. Тай убрався, нівроку, як стрик на Великдень! Штанці нічого, — лекше йти, як на чоловіці того полотнища не богато телімбаєся. А гуня також празнична, — поли хотів підкасати, але відай через помилку повіддирав. А може де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікови годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, тай трах, і поли лишив і від добрих приятелів утік! А ту скоро йно показався, став коло косцьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та по під ребра, та: клінне вашеці, просимо до покойів!

 

Чоловік плакав за час тоі бесіди, другі сміялися.

 

— Діточки-и моі, — голосив він, — що там з вами станеся?... Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таже вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну до дому!...

 

— О, далеке ще тото завтра! — сказав чорноголовий жидок. — Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!

 

— От бис мовчав та не різав мене без ножа! — скрикнув чоловік і знов похиливши голову захлипав, мов дитина.

 

— Та ні, — сказав він по хвили рішучо, — вони мене мусять нині випустити. Що я йім винен? Чи я вкрав що, чи вбив кого? За щож мене можуть держати?... І с тим словом він знявся з підлоги і став коло дверей, приложивши лице до заби́тоі візитирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сіней і мигали, мов тіни, проходячі сіньми поліціяни.

 

— Діду Паньку! — обізвався тим часом селянин, що лежав горілиць на ліжку, — діду Паньку, чи не ви то вибрали міні з файки решту тютюну?

 

— Ні, не я, — відповів дід, — там у вас інший гість був.

 

— Хто такий? — спитав селянин, грізно насу́пивши густі, чорні брови.

 

— А от наш "бургер"! Адіть, ще гризе мачку.

 

Селянин хвилю мовчав, гнівно поглядаючи в кут, де чяпів Бовдур, а відтак не кажучи й слова підійшов ід Бовдурови і затиснутим кулаком ударив його так сильно з верха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну.

 

— Ти, Бовдуре смердячий, чи я тобі раз казав, щоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, що моє! Зась тобі до моєі праці!

 

Замісць відповіди Бовдур ногою що сили копнув селянина в живіт, хоть сам при тім такий почув біль у нозі, що аж йойкнув. Селянин захитався і оперся плечима о стіну.

 

— А грім же би тебе розбив! — крикнув він — то ти ще так міні платиш за моє добро?

 

— Щоби тобі таке добро й на тамтім світі було, свинойіде! — крикнув і собі ж Бовдур, з натугою схапуючись на ноги. — То ти би за пушку недокурків чоловікови голову провалив!

 

— І око бим вибрав за своє! — відказав селянин. — Що моє, того не рушай! Знаєш? Постарайся сам, то будеш мати. Я твого певно не рушу!

 

— Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати. А най-но лишень обернуся в другий бік, то зараз хапс! Знаємо ми таких!

 

Замісць відповіди селянин замахнувся кулаком на Бовдура.

 

— Та що, жаль тобі тоі мачки? — сказав той понуро глядячи йому в лице. — На́ маєш, коли тя так за нею зуб болить! — І Бовдур, сказавши те, виплюнув усю вже перегризену мачку селянинови в лице.

 

Потік чорний, вонючий плин по лиці, по бороді, потік на сорочку, долі пазухою, лишаючи за собою чорні смуги. Дід Панько засміявся, Митро тремтячи скулився на свойім петеку, боячися бійки.

 

— Ну, щож ти міні наробив? щож ти, псе, за тото варт? — прохрипів селянин здавленим з лютости голосом, підступаючи з кулаками до Бовдура.

 

— Я тобі віддав твоє, ще й з додатком! — відповів понуро Бовдур і не чекаючи зачіпки ждюхнув селянина коліном у живіт так сильно, що той йойкнув, захитався і як довгий, гепнув на підлогу. Счинивши теє Бовдур знов спокійно ляг у свій кут, не звертаючи ніякоі уваги на крик і лютованє потовченого селянина.

 

— Се у нас "старший польови́й", — сказав жартом дід Панько до Андрія, — він пильнує свого, як ока в голові і все ла́диться виймити тому Бовдурови око, але якось ще доси милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю баги — око!

 

— А ви відки, газдо? — спитав Андрій селянина, але той, са́паючи гнівно, знов уже лежав на постелі, па́кав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрієвого запитаня.

 

— Вони з Дорожова, — заговорив знов смішками дід Панько. — То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палійі, тай великі злодійі, що все сваряться за моє і твоє, і так уже на тім помішалися, що на остатку ніхто не знає, що моє, а що твоє.

 

— От бис, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! — буркнув на него Дорожівський.

 

— Ігій на твою голову, — відповів сміючись дід Панько, — і то тобі за́вкридно, ненажиро! Таже то чень не твоє, що я заговорю!... От і єго грішного, — говорив дальше дід Андрієви — заперли також за "моє" та "твоє": десь у якогось жидика купив шкіру за 30 крейцарів, а шкіра вартувала з півтора ринського. То жидик 30 кр. у руки та втеки, а його, наймита божого, жиди в руки та Івановоі хати!..

 

Дід знов засміявся, а за ним і Митро та чорноголовий жидик, котрого дід назвав був "кішіньковим майстром". Дорожівський не обзивався більше, тілько сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішений на руці свій пальто. Ноги єго боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти де небудь у тоту не́чисть та не́хар, котроі гидився. Не можучи всто́яти на місці, він почав ходити по казни, протискаючися між ліжками і людьми лежачими на земли, хоть і так не міг зробити більше пяти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештантського житя, що разом, мов з ведра жбухнули на него, морочили єго голову, неслися в єго думках якоюсь сорокатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся по́гань, усе зопсутє окружаюче єго в тій тісній кліти і по за єі стінами, по всім світі, на дні цілоі людськоі суспільности, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле се людське горе своєю безмірною ваготою налягло на него, обдало єго широкими, ціпкими своіми огнивами, заглушило в єго души єго власне пекуче горе.

 

А там за стінами сеі поганоі кліти, на подвірю залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в "кікса". До середини чути було удари палєстри о "кічку", чути було сміхи та спори, крик якихось жидів, переймлених на дорозі враз із стадом волів та загнаних на комунальне подвірє. Чути було скрип зелізноі ди́мавки, котрою хтось ди́мав воду з керниці. Але більше не було чути нічого, і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.

 

— Не знати, чи хоть вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. — А ви, пане — спитав він Андрія — не курите?

 

— Ні не курю. Вже чого навчився, то навчився, а сего якось не міг навчитися.

 

— Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би, бігме, здох оту, як би міні не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, — то ліпше купувати, ніж пачки.

 

Тим часом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечера, став на зелізний кавалєт ліжка, хопився простягнутими руками за віконну крату, підвівся на руках троха до гори і виглянув на двір. Але в тій хвили почувся якийсь тріск, і мов опарений пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившися боком до зелізного ліжка.

 

— А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? — почувся з надвору крик капраля, котрий переходячи саме тогди по під вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них що моци тріпачкою. Охнув Митро, випрямився, і з жалем поглянув на своі руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізми в очех, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: — "Вже швидко со́нячько зайде!" А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.

 

VI.

 

Забрязчала своім тоненьким брязкотом колодка при дверех, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи до казні й промінчика світла з надвору, пропхалася голова капраля.

 

— Андрій Темера! До пана інспектора! — кликнув капраль і замкнув двері за виходячим Андрієм.

 

В казни по єго виході на хвилю стихло.

 

— Якийсь уцтивий панок, бідачиско, — сказав дід Панько.

 

— От якийсь нероба та волоцюга, — буркнув під носом Дорожівський газда. — Уцтивих панків не водять цюпасом!

 

— А уцтивих Дорожівських газдів водять? — спитав гризко Митро.

 

— І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От бис мовчав та дихав! — крикнув на него Дорожівський гнівно.

 

Знов тихо стало, тілько чути було паканє файки в зубах діда Панька, та жалібне хлипанє обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить єго на волю з єго пятьма шістками до дрібних, голодних дітей.

 

Знов брязнула колодка, відхилилися двері і впустили Андрія з пальтом перевішеним через руку.

 

— А що сказали? — спитало разом кілька голосів.

 

— Нічого, — відповів сумно Андрій. — Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. — Він умовк і почав ходити по казни. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кождий, ждуть уже так довго приходу своіх паперів, і може декому з них по при власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був може на таке ж довге чеканє, як і вони, — що тим словом, так як і вони, відорваний був від своєі праці, від знайомих, від усего вольного, хорошого світа і заточений ту, в сесь гидкий льох, на дно суспільноі неволі!...

 

Перший перервав важку мо́вчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і підступивши до Митра з простягнутою рукою, сказав різко: — Митре, дай хліба!

 

— А смоли єму горячоі дай, не хліба! — сказав Дорожівський.

 

Але Бовдур не слухав сеі любезноі перестороги і підводячи свою руку трохи не під ніс Митрови, сказав другий раз: — Митре дай хліба!

 

— Та коли бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А міні би на роботу йти!

 

— Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.

 

— Та кажу тобі, що й у мене самого мало.

 

— Але бо в мене й кришки нема, а я голоден!

 

— Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір! — сказав дід Панько.

 

— Мовчи, стара торбо! — відгаркнув Бовдур, і знов до Митра: — Чуєш, чи ні, давай хліба!

 

Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю деревянкою. — Ти гнилобока помано, — крикнув він до Бовдура, ти що ту за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти безпорткий голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тя черви до решти не розточать!

 

І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився по під стіну.

 

— Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тя в горячку! — воркотів крізь зуби Бовдур.

 

— Тебе самого най у зимницю трутить! — відрізав дід Панько. — Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб йість? А він лізе тай тому своі лабищі під самий ніс: Митре, хліба давай!

 

— А так, так міні ся хоче, що міні зробиш! — упирався Бовдур.

 

— А я тобі що маю робити, сотоно! Най ти той робить, що по смереках дереся, не я!...

 

Андрієви страх прикро було слухати сю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кішені добрий кусень хліба і подав єго Бовдурови, кажучи : — Ну, на́, та повечеряй, коли-сь голоден. Се ще міні з дому лишилося, але де міні тепер йіда в голові!

 

— Е, пане, — сказав дід Панько, — на що ви роздаєте хліб? Не тепер то за годину або й завтра рано схочете йісти, а принесуть не швидко.

 

— Ні, ні, не зголоднію, — відказав Андрій, — а хоть і зголоднію, то чень видержу, аж принесуть.

 

— А маєте хоть за що післати?

 

— Е, є. Маю з собою пятьдесять ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого я йіхав; прийдеся з тих грошей де що троха минути, хоть вони, правду кажучи, не моі.

 

— Ну, та певно, в такій пригоді, то чоловік мусить ратуватися, як може, — сказав дід Панько.

 

А тим часом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці єго хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов се Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене зелізо в руку, так скривилося ціле Бовдурове лице, такий якийсь дикий, неописаний вираз приняло воно. Чи біль, чи жадоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, — се годі було розміркувати, тай арештанти не звертали на те ніякоі уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи єго очима на всі боки і трібуючи єго сили, стис у правій руці хліб, відкусив з него за оден раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, — тілько чути було глухе цямканє уст, жвякаючих сухий хліб.

 

— Господи, ріжні люде бувають на світі, — почав балакати дід Панько. — Оден би, як от наш Дорожівський, за кусник хліба брату око виймив, а інший, хоть сам голоден, а другому й остатнє дасть. Тай то, видите, не лиш люде такі, але й цілі села. Декуди в селі то нарід жреся, бєся за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, — одним словом, пекло йисне. Ні там діда обдарують, ні подорожного приймуть, нікого не поратують. І раз у раз усі запопадають: а се моє! а се моє! І так за тим "своім" убиваються, а ту все тратять, усе тратять тото "своє", все йім якось тіснійше стає на світі. А по других селах, ло люде жиють як братя, згідно, приязно... Сварок там ані обмови нема, оден другого і в роботі підратує і грішми і худобою в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожного прийме, нагодує, — ну, і якось про то не бідніють — жиють і мають і дітем своім лишають. То вже о тім хто як хто, а я добре знаю, хоть не богато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди по Підгірю нарід далеко ліпший, ніж тамтуди по Долах.

 

— Бо може там біднійший? — сказав Андрій.

 

— Та воно Господь знає як, — відповів дід. — Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і грунти ліпші і газди є богатші, а тілько якась така згрижа́ межи народом, таке ворогованє, що крий Боже. А ту прийди й до найбіднійшого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоть що то, а уткне в руку.

 

Тим часом на дворі вечеріло. Сонічко зайшло, а в казни стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і поклякали до молитви.

 

— Ну, час нам лягати спати, — сказав по молитві дід. — Тілько не знаю, де би ту вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий, каліка...

 

— Ні, ні, не треба, — перебив єго Андрій. — От то би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду сю ніч на ногах, а відтак побачимо, що Бог дасть.

 

— Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, — відказав дід. — От би ви, Дорожівський, відступили своє місце паничеви!

 

— У нас нема для паничів місця, — відворкнув Дорожівський. — Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як йіх мара й сюда нанесе, то най лежать під ліжком. Там безпечнійше, є де розвернутися, тай уже чоловік не впаде нікуди!

 

Прикро вразили Андрія ті жорстокі слова, але він змовчав, і ще раз просив діда Панька не клопотатися ним, він уже собі якось порадить...

 

Аж ту Митро сіпнув єго за полу і прошептав:

 

— Ви, пане, тепер ще троха ходіть, а я засну, а як змучитеся і схочете спати, то збудіть мене, то я встану, а вас пущю на своє місце.

 

— Добре, братчику, Біг заплать тобі, — сказав Андрій. — На маєш тут мій пальто, накрийся, бо в ночи буде холодно, а міні він, хоть лехкий, а вже зачинає важити на руці.

 

Всі полягали, хто роздягаючись а хто й ні, — лиш Андрій, широко витріщаючи очи, щоби не завадити о що небудь серед густоі пітьми, почав звільна, мов заклята душа, ходити по казни, мірно стукаючи черевиками о мокрий, асфальтовий поміст.

 

VII.

 

Мисли єго, придавлені ваготою всіх нинішніх вражінь, зразу рвалися і путались. Єму мерещилися беззвязні обривки тих картин, що він нинішнього дня бачив і чув, і палили єго мозок своєю кричучою неправдою, морозили кров своєю безграничною по́ганю. Але поволи, поволи, коли темнота чим раз густійше заліплювала єго тілесні очи, думка вспокоювалась, міцніла, порядкувалася, память запано́вувала над картинами уяви, дух єго з трудом, але живо немов вига́рбувався з сеі темноі западні на ясні зорі, на чисті води, на вольний, веселий світ, котрий він покинув нині рано, ах, не знати на як довго!...

 

А світ той ніколи ще не видався єму таким хорошим, таким веселим, таким вольним, як саме послідніми днями, як саме нинішного поранку! Ніколи душа єго не чулась такою сильною і смілою як нині, саме перед страшним, глибоким упадком. Ніколи тілько блискучих надій на будуще не роілося в єго голові, як саме нині, на кілька хвиль перед ударом, що мав йіх усі в зароді розбити. Ніколи ще зоря любови не сяла для него так ярко, так чудово, так принадно, як саме нині, перед тою хвилею, коли мала для него загаснути — може й на віки!...

 

Ціле єго житє пройшло в бідности і недостатку, в важкій боротьбі за прокормленє, за науку. Він кінчив школи круглим сиротою, без вітця, без матери, вдержуючися власною працею. Від малку ще він привик до праці, полюбив науку і чим висші кляси проходив, тим з більшим запалом прикладався до науки. Найбільшою втіхою для него було натрафити на хороших професорів, котрі вміли б зацікавити, давали би поле ученикови до власного мисленя, заохочували би до власноі праці. По за науку, по за читанє книжок шкільних і не шкільних він не знав світа, пройшов гімназію дитиною, аскетом, і ще перед матурою почав слабувати на груди й на очи.

 

По матурі він для поправленя свого здоровля пойіхав до одного свого товариша в гори і там пізнав сестру єго, Ганю. Незвісне доси чутє любови до женщини пробудилося в нім, почало будити єго молоду кров, отворило звільна єго очи на дійсне житє, розвіяло книжковий туман, крізь котрий він доси мало добачав дійсного світа. А й нове, універсітетське товариство, серед котрого він опинився, навело єго на нові думки, розчинило перед єго очима нові погляди на житє, на ціль науки, на ціль освіти і всіх людських змагань. І єго давне минуле стало перед ним у іншім світлі, многі з гімназіі винесені переконаня та віруваня розвіялися без сліду. Се була важка внутрішна боротьба, довга й руйнуюча, і тілько любов піддержувала єго в ній, додавала єму сили. Разом з ним і Ганя, з котрою він живо переписувався, переходила всі фази розвитку думок, і та йіх спільність кріпила йіх до дальшого поступуваня по розпочатій дорозі. Вони вмовлялися — віддати житє своє боротьбі за свободу: свободу народа від чужовладства, свободу людини від пут, які на ню накладають другі люде і нещасно уладжені суспільні відносини, свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму. Вони розбирали між собою живо ті нові, високі думки, слідили йіх розвиток у цілім сучаснім світі, радувалися новими йіх прихильниками, старалися угрунтувати на них увесь свій світогляд. Се були блаженні хвилі для Андрія і Гані, коли людина з людиною сходиться любимими думками, подає дружно руку на полі найсвятійших переконань! Але обойім ще чогось хибувало. Після горячих спорів о теоріі, після читаня найкращих і найосновнійших писань про занимаючий йіх предмет, вони мимо волі заглядали одно одному в очи, глибоко-глибоко, немов старалися вислідити в них ще щось більше, як згідність теорій. Йіх очи палали огнем горячійшим від огню переконань, йіх уста тремтіли не словами наукових доказів, йіх лиця паленілися не втіхою з відшуканоі правди. Йіх кров грала живійше, коли зійшлися, і се була друга могуча сила, що перла йіх ід собі. І нераз серед читаня, серед горячого теоретичного спору йіх голос тремтів і звільна замирав на дрожачих устах, рука шукала руки а очи любих очей і — — —

 

— Ах! — зойкнув півголосом Андрій, живійше забігавши по темній казни, — чому ті хвилі так скоро минули, чому не трівали довше? Чому я мусів стратити тебе, на віки стратити, Ганю, щастє моє?...

 

З трепетом трівоги думка єго перелетіла через сумні, важкі часи переслідуваня, муки за єго любимі погляди. Він бачив себе в тюрмі, перед судом, — єму поперед очи пересувалися йідкі, безвстидні насмішки газетярські над єго думкою, над єго любвою. Він дрожав цілим тілом від тих споминок, немов від морозу. І далі єму прийшла на гадку єго страта. Ганині родичі заказали єму бувати в йіх домі, видітися з Ганею, переписувати ся з нею, переловлювали листи, котрі він крадькома слав до неі, щоб у своім горю обмінятися хіть кількома словами з коханою людиною. Швидко й того не мож було зробити... Ще два-три рази блисло єму єго давне щастє — на кілька хвиль, а відтак настала ніч, темна ніч горя, сумніву, розпуки... Ганю присилували вийти за муж за другого... Андрій переболів сесю страту, глядів на ню супокійно.

 

— Та що? Він чоловік добрий, щирий, він не прибє єі думки, не приглушить єі серця, вона щаслива з ним, полюбила єго, — але я!... Що я без неі? Адже вона була моєю душею, моєю силою, моєю надією, — а щож я тепер без душі, без сили, без надіі?... Труп! ходячий до часу труп! Все, що я найдужше любив на світі, стало моім горем. Як би я не був так усею душею полюбив єі, я був би тепер міг ще полюбити другу, найти втрачене щастє! Як би я не був так усею істотою полюбив свободи, не був би я тепер терпів неволі, або й неволя не була б міні такою ненависною, такою болючою!...

 

І далі приходить єму на думку послідне звиданє з нею, вже замужною, от тепер, учора, нині рано! Йіх розмови, йіх радість перемішана з горем і жалем, усе те пече єго, мучить, давить до землі. А прецінь він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в ті хвилі він почув, що єго давня любов не вистила, не завмерла, а жиє, палає як давно, панує над єго мислями, як давно, держить за поводи всі єго бажаня і жадоби, як давно... Правда, він тепер десять раз глибше почув свою страту; рана загоєна вже з часом по троха, тепер відновилася, кров, утишена горем та недугою, знов розігралася; — але що з того! З давньою любвою він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю...

 

— Ганю, серце моє, що ти зробила зо мною? — шептав він йій, упоєний труючим щастєм.

 

— Щож я зробила з тобою?... Сам ти казав, що не вяжеш мене... А я так богато, так богато перетерпіла задля тебе! Роки цілі!...

 

Сльози котяться з єі очей, а він тисне єі до серця, немов давні, хороші хвилі йіх свобідноі любови зовсім ще не минули.

 

— Ганю, доле моя, що ти зробила з собою? Чи буде у тебе досить сили опертися окружаючій погани, розвиватися і стояти за свободу, за добро, так як ми колись собі прирікали?

 

— Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи. А сили в мене стане. Мій чоловік поможе міні!

 

— А зо мною що станеся, Ганю? Хто міні поможе витрівати на тяжкій дорозі, самому?...

 

Вона обіймає єго і всміхаєся.

 

— Не бійся, милий мій! Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі!...

 

Андрій хопився руками за голову і знов почав бігати по казни.

 

— Всі будемо щасливі, всі?! Ні, се помилка, Ганю! Всі будуть щасливі, колись, пізні внуки наші, котрі й не знати муть того, що́ терпіли, як мучились діди йіх та прадіди для йіх щастя!... А ми що? Одиниця серед міліонів! Якаж єі ціна? І ми хочемо бути щасливі, коли міліони довкола нас у сльозах родяться й гинуть!... Ні, mein’ Lieb’ wir sollen beide elend sein! А ти не віриш тому? Побачиш!...

 

Він ходив далі, широко отвореними очима вдивляючись, немов всисаючи в себе густу пітьму. І бачилось єму, що пітьма й справді плине в єго нутро, всіми по́рами, заливає всі нерви, наповнює всі мускули, всі кости і жили, що вже не кров, а згущена пітьма котиться холодним потоком до єго груди, до єго серця. Єго проняла судрож, йому лячно стало, але лиш на хвилю. Він хотів отрястися від того при́виду, але швидко побачив, що се не привид, а дійсна правда. І він ходив далі і все всисав у себе всіми по́рами нові хвилі холоднавоі пітьми, наповнювався ними, мов губка, віддихав пітьмою, чув єі холодний по́вів у горлі, в лехких, усюди. І єму робилось чим раз лекше. Біль утихав. Спомини німіли. Уява замерла і не сунула єму вже перед очи ніяких картин, ні вкритих ожеледою горя, ні залитих ярким світлом щастя, розігрітих огнем любови. Все заніміло, замерло, зупинилось. Йому стало так лехко, мов у літній купели. Ось він хлюпочеся ледви чутно в чистих, лехких хвилях, що тихо-тихо, легенько-легенько повзуть круг него, пестять єго тіло. І ось єму протято жили — зовсім нечутно, зовсім без болю, і кров з них плине так лагідно, так солодко, так любо. Плине, випливає тота невсипуща, революційна кров бурлива, а на єі місце починає без перепони, звільна обертатися в єго жилах згущена, тягуча, холоднава — темнота... З останніми краплями крови горячі сльози полились з Андрієвих очей. Далекий голос дзвона, мов удар грому, перервав тишу, ударив немов молотом у Андрієве ухо. Він зворухнувся, отямився.

 

— Ах, перша година, а я такий змучений, ледви живий! — прошептав він і напомацки почав шукати місця на ліжку побіч Митра.

 

— То ви, пане? — зашепотів пробуджений Митро, — лягайте ось ту, я встану.

 

— Ні, ні, не треба, — відказав Андрій, — міні досить місця ось ту, коло тебе! — І він притулився побіч Митра, обнявши єго рукою за шию. Ні, горяча, революційна кров ще не виплила з него, сльози полились на ново з єго очей, він почав горячо цілувати Митрове лице і єго горячі сльози полились на молоде, дитиняче лице єго непросвіченого брата.

 

— Ви чого плачете пане? — спитав стиха Митро.

 

— Бо я нещасливий, Митре!

 

— Не плачте, — відказав хлопець. — Якось то буде. Адіть, я може ще нещасливійший від вас, тай не плачу!

 

Пітьма важким пластом залягла казню, придавила всі серця, що билися під єі тиском: котре спокійно, котре трівожно, котре болізно, а котре щасливо. А на крайчику ліжка, обнявшися, заснули поруч себе дві молоді голови, просвічена поруч непросвіченоі, і спали так спокійно, немов про ніяке горе йім ніколи й не снилося.

 

VIII.

 

Арештанти встали на другий день дуже рано. Иіх збудив капраль криком та проклятями. Зараз Стебельського і Дорожівського вигнали замітати в канцеляріях та коритарях, носити воду, загалом до "хатноі" послуги. Дід Панько, Митро, вчорашній плачучий мужик— він був з Опакоі — і чорноголовий жидик пішли з мітлами замітати місто. В казни лишилися Андрій, Бовдур і старий жид, що все ще голою головою лежав на мокрій підлозі і харчав, мов підрізаний. Бовдур також не вставав, не думав навіть митися, а тілько напився води і мовчки передвигаючи голі, блискучі від пухлини ноги, ляг назад у свій кут.

 

На світі розвиднювалося. Сонце пишно сходило на погідне небо, на світі будилися люде до праці, оживали нові надіі, лилися з серць молитви о хліб насущний, о здоровлє та тихий, супокійний прожиток. У казни того не було. Тут оживала свідомість людська тілько для новоі муки; перше, що ту доносилося до слуху, то були слова лайки; перше, що виривалося з уст, були проклятя.

 

— Грім би йіх побив та би йіх побив, з йіх порядками! — воркотів у своім куті Бовдур. — Держать чоловіка о голоді до десятоі години, доки там якомусь свинопасови не сподобаєся встати та роздати тоті мізерні крейцарі! Аби йіх тілько кольок в кождий бік шпигнуло, кілько міні ту тих крейцарів дали!...

 

В казни вже стояв той сірий сумерк, що й за білого дня, і Андрій, користаючи з вільнійшого місця, почав ходити по казни, хоть ноги єго ще дрожали з утоми і голова ваготіла на плечех. Але він чув, що єго тіло від сеі ночи мов приском посипане, і єго брала обридь знов лягати на ті вонючі сінники, котрих, бачилось, сама гнила пара прогризала шкіру, втискала свій бруд до крови. Він ходив і думав.

 

— І чому то чоловік не машина, така, котру-б тілько розум накручував на свій лад? — думав він. — По що ще тоі другоі, необрахованоі сили — чутя, котре путає та мішає правильний хід розумовоі машини? От і міні, як би по розумному, треба було ту нині сидіти? Ні! Жив би собі у Львові, хоть бідуючи та лихо лихом латаючи, а все би жив та працював та вчився, і був би вольний, безпечний... до якогось часу. А то ось... приперло мене йіхати до Дрогобича, щоби побачитися з нею хоть на деньок, хоть на хвилю. Ну, і побачився, почув у груди новий прилив того чутя, що так много горя принесло міні в замін за краплину своіх солодощів, — тай тепер опять! А жаль, що так склалося! Тепер я чую в собі подвійну силу до роботи, — та що, руки звязані!

 

Ходячи по казни, Андрій кілька разів зиркав на Бовдура і завважав, що той невідступно водив за ним очима з якимось дико-понурим поглядом. Андрієви почало ставати якось моторошно під дозором тих очей без людського виразу, блищачих тілько блеском гнилого порохна. Він почав чутися ще більше стісненим серед тих тісних стін, серце єго трівожно забилося, немов рвалося геть на ясний світ із сеі відразливоі ями, замешканоі упирем, що висисає звільна теплу кров із груди. Але Андрій не подався тому страхови, — в єго серці надто много було любови до людей, а особливо до всіх "принижених і оскорблених", надто много було віри в доброту людського серця, щоб зараз же підозрівати чоловіка нещасливого як він сам, о які небудь погані замисли. Свою мимовільну дрож і трівогу він складав на змученє і ослабленє тіла і перемагаючи самого себе кинувся на дідове ліжко, щоб троха пропочити. Але по хвили зірвався мов обпарений, трясся весь, хапався то за груди, то за руки, то за голову, трібував ще раз ходити по казни, та не довго зміг. Утома взяла своє, він упав на ліжко і швидко заснув твердим, мертвецьким сном.

 

І сниться єму, що якась слизька, погана рука поволи розвертає одіж на єго грудях, розвертає сорочку, а далі й груди самі, — кости розступаються перед нею, а рука толочиться в середину, холодна, обридлива. Вона намагає до серця, добираєся до него осторожно крізь путаницю жил та артерій, немов ловець, що хоче зловити воробця серед хворосту. Ось вона вже близько —     він чує то по холоді, що проникає в глуб, мов вістрє ледового ножа. Але ось і серце почуло ворога, забилося, заметалося на всі боки, мов пташка в клітці — натужуєсь, крітаєся в зад і в боки, щоб не датися зловити. Але таємнича рука, перта незнаною силою, лізе все дальше і дальше, розняла широко кріпку долоню, ще ширше розчепірила пальці і вже туй-туй туй-туй зловить трепечуще серце, зловить і задавить. Острий, прошибаючий біль мов блискавка проняв Андрієве тіло, — він прокинувся і схопився на рівні ноги.

 

— Ігій, а се що таке? — промовив він, протерши заспані очи і розглянувшися по казни. Єму здавалося, немов хтось в одній хвили зняв з єго груди великий тягар, котрим вона підчас сну була надавлена, і ще повиділось єму, немов у першім просоню побачив нахилене над собою чорне, страшне лице Бовдура. Але се певно лиш зо сну єму так повиділось, бо тягару на єго груди не було ніякого, а Бовдур спокійно сидів у своім куті з ногами замотаними в мішок і навіть не дивився на него, а встромив очи десь у кут, немов розглядав риси плям від харкотиня на стіні.

 

— Е, се певно запінка надавила міні груди, — подумав собі Андрій, відіпяв запінку і знов положився на ліжко.

 

Єго збудило дзо́рканє ключів і гомін входячих з роботи арештантів. Вони внесли з собою капинку свіжого повітря, внесли якийсь запах вольного світа, і в темній, понурій казни повеселіло. А тут ще чорноголовий жидок при замітаню найшов чотири крейцарі, котрими дуже втішався і за котрі рад би був накупити Бог-зна яких достатків, щоб провести празнично нинішній щасливий день. А Стебельський і Дорожівський газда принесли по цілій пригорщи недокурків усяких цигар; тілько що Дорожівський своі показав тай назад сховав, а Стебельський розділив своі "на всю казню". Ті недокурки, то була єдина заплата для арештантів замітаючих канцеляріі, тай то заплата для них велика і принадна.

 

Аж ось надійшов і вахмістр з грішми і призначивши на кождого арештанта 14 кр., післав двох, т. є. діда і Митра, в супроводі поліціяна на місто для закупу хліба тай чого там ще треба. І Андрієви також дали 14 кр., а він доложив до них ще своіх 20, і попросив, щоб купили і єму хліб такий, як самі йідять, і ковбаси. Коли Андрій зі своєі мошонки виймав тих 20 кр., то певно не бачив того, що з кута блимали Бовдурові очи і невідступно слідили кождий єго рух, міряли і важили обєм та зміст мошонки, слідили дорогу, куди кладе єі Андрій, і якоюсь заздрістю, якимось гнівом запалали на вид винятих із неі 20-ти кр., немов ті 20 кр. винято у самого Бовдура з під серця.

 

І знов ходить Андрій по казни, і знов думає. Думає про Ганю, про єі житє з чоловіком, як вона в своіх листах єму описувала, думає про своє одиноцтво на світі, про своє обезсиленє через утрату коханоі людини. Та ні, набігає друга, веселійша думка, ні, я не одинокий! Є в мене товариші, щирі, сердечні, горячо переняті тою ж думкою, що і я. Вони й поможуть у потребі і порадять і розважать! Та все таки — тут уриваєся думка опять на сумнім, болючім тоні. Та ні, набігає нова думка з новою потіхою, адже й вона для мене не страчена: любить мене, як уперед, не цураєся мене, не відгороджуєся від мене своім слюбом, мов муром, переписуєсь зо мною, і радить і розважає так само щиро, як уперед; тай він чоловік хороший і приятель мій і думок однаких... Ах, та все таки! — і знов уриваєся весела думка і Андрій мов під вагою великого болю опускає голову, а з очей єго котяться дві несмілі, тремтячі сльози, пекучі як огонь і ні крихти не влекшуючі серця. Він швидко втирає йіх і знов ходить по казни, стараєсь не думати ні про що, а властиво думати тілько про звичайні, близькі річи, от хоть би про йіду.

 

— А воно цікава штука, — каже він сам до себе. — Поки не згадували про йіду, то поти й я не чув голоду і жолудок сидів тихо, хоть порожний. А тепер нагадали, то й він, мов старий пес, починає воркотіти та крушнятись. Се би в псіхологічний дневник втягнути — "вплив думки на органічні чинности"... От гарна би річ була вести такий дневник, де би втягано завсіди кождий обяв чутя, кожде вражінє, і то день за днем, довший час! Цікава би вийшла статистика духового житя! Пізнали б ми, якими то вражінями, якими чутями найбільше жиє чоловік, яке то буденне житє тоі "божоі іскри", котра в рідких, виємкових хвилях так високо зноситься!

 

Єго заняла думка такого дневника і він розбирав та проводив єі на всі боки, входив у подрібности, немов ось-ось збирався сам єі ввести в діло. Треба кількох, кільканадцяти людей, совісних, відданих правді, — думав він, — щоб вони розібрали поміж себе головнійші обяви псіхічноі діяльности і щоб кождий переважно нотував обяви свого відділу, а прочі тілько з де-більшого. Та ні, так би ні до чого не дійшли, бо проклята ріжниця вдач, хвилевих успособлень, обставин усе перепутає. От як би який небудь механічний псіхометер винайти, похожий на той, що зладив Вундт для міреня інтензівности чутя! Штука вийшла б цікава і важна для науки. Доси псіхологія займаєся якістю вражінь, а про масу йіх мало й гадки має. А прецінь, бачиться, ту ключ до розвязаня не одного псіхологічного вузла, бож певна річ, що ті вражіня і чутя, що найчастійше повторюються, найглибші сліди витолочують у душі. Статистика, статистика поможе війти глибше в загадку характерів і вдач людських, так як помогла вже війти хоч троха в псіхологію громад і мас суспільних!

 

Поволи, поволи такі думки про науку, про теоріі, не тикаючі серця і чутя, вспокоіли Андрія. Єму пригадалися товариші молоді, горячі, віддані щиро думці про свободу і щастє людей, пригадалися йіх спори, йіх спільні змаганя до поповнюваня свого знаня, йіх дитиняча радість з пізнаня кождоі новоі правди, і єму стало так лехко, так весело, наче він знов меже ними, наче ні єго ні нікого в світі не давить уже віковічна гадь людського роду — неволя! Єго уста бліді, щасливі, шептали мимоволі слова пісні:

 

Таж не завсігди бурливе море, — тихеє частійш!
Таж і в бурю не всі човни гинуть! — тим ся ти потіш!
А хто знає, може в бурю іменно спасешся ти,
Може іменно тобі ся вдасть до ціли доплисти!...

 

IX.

 

Забрязчала колодка, отворилися двері, — се вернулися з міста арештанти з закупленими живностями. Почався гамір. Дід Панько роздавав хліби, сіль, тютюн, цибулю, хто на що гроші дав. Арештанти посідали де хто міг і почали йісти. Бовдур, котрий нині був очевидячки роздразнений, проклинав півголосом діда Панька, що єму дав такий малий хлібець, а сему чорномазому підсвинкови такий великий.

 

— Та бо єго за 19 кр. а твій за 14, — толкував дід, не зважаючи на Бовдурову клятьбу.

 

— Штирнайцять би тобі зубів випало, торбе́ю! — відворкнув замісць відповіди Бовдур і почав по вовчому кусати свій хліб, не краючи ні ламаючи.

 

— Та на́ ти ножя, Бовдуре, — сказав Митро.

 

— На що? Хіба тобі голову відрізати! — гаркнув Бовдур і вкусив усім ротом кусак хліба. В єго руках був уже з цілого лиш невеличкий крайчик.

 

І Андрій забрався до йіди. Він покраяв принесену ковбасу на рівні кусники і розділив між усіх, нікого не минаючи. Дорожівський і Бовдур ані словом не подякували, а Бовдур узяв поданий кусник і не обзираючи єго навіть, кинув у рот, мов у пропасть.

 

Дивлячись з боку на те, як йів Бовдур, можна було подумати, що сей чоловік страшенно голоден, з такою ненажерливою захланністю теребив він свій хліб, так швидко щезали в єго роті величезні кусаки хліба. Ще другі й не прибралися гаразд до своіх хлібів, а вже Бовдур не мав свого ані крихітки. Одну хвилю він сумно поглядав на своі порожні руки, а на єго лиці виднілася така голодна мука, немов би він від кількох день не мав і кришки хліба в устах. Андрій поглянув на него і напудився того неситого виразу лиця і тоі ненайідности Бовдура. Єму здавалося, що Бовдур міг би тепер зйісти першого ліпшого чоловіка цілого і що він от-от кинеся на котрого арештанта і відкройіть єму зубами такий самий кусак живого тіла, як ті кусаки хліба, що безслідно пощезали в єго роті.

 

— Чи він у вас завсігди такий голоден? — питав Андрій діда, з відразою відвертаючись від Бовдура.

 

Дід поглянув і також живо відвернувся.

 

— А тобі що Бовдуре? — спитав він. — Шальга на тебе находить, та хочеш людей кусати, чи що? — А відтак обертаючись до Андрія, дід додав:

 

— Ні, то лиш нині єму щось таке сталося, чи нетлю зйів, чи що. А звичайно звантажить отак цілий хлібець, випє з пів скіпця води і лягає в божий час на своім місці.

 

— Може се й шальга, не знаю, — відказав понуро Бовдур, — але я йісти хочу.

 

— А може би пан були ласкаві заждати, аж йім слуги з трахтирні принесуть печеню, — дразнив дід.

 

— Я йісти хочу, голоден! — повторяв з тупим упором Бовдур.

 

— Ну то йідж, або хто тобі боронить? — сказав чорноголовий жидок.

 

— Не борониш? — звернувся до него Бовдур, впиваючись очима в надпочатий великий хліб, що лежав перед жидком, — не борониш, ну то добре. Давай! — І він простяг обі руки до хліба. Жидик хопив хліб з перед рук Бовдура.

 

— Давай! — крикнув Бовдур і єго очи заблищали якимось страшним огнем, — давай, бо або твоя смерть або моя!

 

— Овва, — передразнювався жидок, — або твоя або твоя! Що має моя смерть бути? За що? Вступися по добру та хирій, бо я йісти хочу.

 

— А я також хочу, — відказав лагіднійше Бовдур. — Давай сюда хліба!

 

— Чи ти стікся, чи що? Чого ти мене вчепився? — крикнув жидик. — Вжесь попустився Митра, то до мене лізеш!

 

— Давай хліба, давай, змилуйся надомною! — лебедів плачливим голосом Бовдур, але єго очи загоралися чим страшнійшим огнем.

 

— Будь ласкав, Бовдурику, любчику, — відказав так само лагідно жидик, — іди собі з Богом до дідька!

 

Замісць відповіди на сесю побожну відправу Бовдур високо підоймив оба кулаки і разом, мов дві довбеньки, спустив йіх на голову жидика. Мов сокирою підтятий повалився жидик до долу, а кров з носа і з рота булькнула і полилася на хліб, на поміст, на ноги Бовдура. Але жидик не кричав. Тілько отямившись він мов скажений схопився на коліна і обома руками впився ніхтями в голі, попухлі Бовдурові ноги. Бовдур глухо заревів з болю, почав копати ногами, але не міг позбутися жидика. Він хопив єго одною рукою за-волоси, а другою почав гримати в плечі, але жидик не пускав, а чим раз глибше вдавлював острі ніхті в Бовдурове тіло, аж з під кождого ніхтя кров виступила. Бовдур не пускаючи жидикового волося, сіпнувся в зад і жидик упав лицем на поміст. Але й ту ще він не пустив голосу з уст, тілько швидко хопивши закровавлений хліб, замахнувся і на осліп ударив ним Бовдура в живіт, аж тому загелкотіло в нутрі. Бовдур пустив волосє і хопився обома руками за живіт, немов побоявся, що той як розбита бочка не розлетівся на кусні. А тимчасом жидик піднявся с хлібом на рівні ноги. Єго лице, посиніле з болю і злости, було ціле майже в крови, з очей виступали сльози, губи розбиті віддулись, а зуби міцно стялися — ото він випрямився і не кажучи й слова замахнувся в Бовдура другий раз важким бохонцем хліба.

 

— Та розбороніть йіх, бійтеся Бога! — кричав остовпілий з переляку Андрій, відвертаючи очи від того страшного виду. Він був дуже вразливий на всякий біль, а на чужий більше як на свій, і єму здавалося, що кождий удар влучає в него.

 

— А якже, ще чого не стало! — відповів дід, йідячи дальше спокійно, — не треба! Таже йім то потрібно, трохи розрушатися, розімнятися... на печінки лекше. А ще як із себе троха тоі поганоі крови зцідять, то вже й геть-геть йім полекшає. Дайте лишень спокій, вони так як ті собаки: погризуться тай полижуться. А якби хто брався йіх розборонювати, то я не знати о що заложуся, що вони б оба кинулися на того.

 

А тимчасом борці, запінені, спосочені стояли на готові і ждали, хто кого перший ударить. Але лиш хвилю ждали, а відтак оба, мов на коменду, кинулися на себе. Бовдур ударив жидка кулаком по руці, і з неі випав хліб, а за то жидок лівою рукою зайіхав Бовдурови меже-очи. Відтак счепилися разом і вже не видно було, хто кого бє, штовхає, дре, калічить, аж поки оба не попадали на підлогу і не пускаючи оден другого з рук, разом мов два звірі не заревіли: Гвалту! Гвалту! Ратуйте!

 

На крик влетів до казні капраль з тріпачкою в руці, а видячи борців покровавлених на земли, кричачих і все ще не перестаючих дертися, обернув тріпачку "старшим кінцем" т. є взяв ремінь у руку, а деревяним держаком почав на осліп цідити обох, куди попало. Залускала ручка о кістки, загепала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, — а борці ще не пускалися, ще не переставали кричати, мов пацюки, котрим незручний різник лихо встромив ніж у груди. Капраль розлютився й собі ж, і не кажучи нічого, почав обох частувати кінцями чобіт по під ребра. Аж тим способом єму вдалось розборонити йіх. Вони попускали оден одного і розпирслися по кутах, але капраль не переставав лущити йіх держаком, куди тілько міг засягнути.

 

— А драби! А злодіі! А опришки! — шипів задиханий капраль. — То вам не досить одного лиха, ще битися будете? Пождіть гадюки, я вас навчу!

 

— Та то він мене зачепив! — заревів жидок з плачем. — Хотів міні видерти мій хліб! Що я єму винен?

 

— А ти пацюку нешкребтаний! — рипів капраль і знов на Бовдурову спину посипалися держаки мов град. Бовдур мовчав зігнувшися в дугу, аж поки капраль не втомився і не перестав бити.

 

— Га, пожди, навчу я тебе другим хліб відбирати! Мало тобі свого, ненайіде мерзенний? — кричав капраль ідучи до дверей.

 

— Мало! — глухо, понуро відповів Бовдур.

 

— Що, ти ще пащеку рознимаєш? — лютився капраль, замахуючись з далека тріпачкою. — Не будеш мовчати, ти гною смердячий? Одже пожди, як тобі сего мало, то й того не будеш видів! Пропосться троха! Не будеш такий скорий до бійки. Навмисне буду просив пана вахмістра, аби тобі завтра нічого не дали! Будеш ти міні свистав, чекай! А ви ту, памятайте собі, — обернувся капраль до прочих арештантів — не дайте єму ніхто й понюхати нічого! Най песся кров знає, як битися! А скоро що почне, зараз мене кличте, я єму зроблю справу!

 

Понура, важка мовчанка настала в казни по виході капраля. Щось немов усім здавило горла, кусник хліба не йшов нікому в рот. Усі чули, що те, що сталося перед йіх очима, надто вже погане і нелюдське.

 

Тілько Стебельський, сидячи на підлозі на тім самім місці, де звичайно спав, йів спокійно свій хліб, закусував маленькими кусниками ковбаси, а коли настала цілковита, глуха тиша в казни, він, обертаючися до Андрія і обводячи рукою кругом по казни, сказав:

— Homo homini lupus!

 

Андрій, блідий як смерть, устав і обернувся до Бовдура, тремтячого, скуленого в куті, закровавленого і синього як боз, але той вид відобрав єму опять силу, — він не міг і слова промовити, стояв та дивився з виразом глибокого болю на лиці.

 

— А видиш, треба тобі було того? — відозвався дід Панько, беручися знов до йіди.

 

Бовдур мовчав.

 

— Бовдуре, — промовив нарешті Андрій, — як ти такий голоден, то було сказати міні, я й так свого хліба не зйім. По що було бійку зачинати, я тобі дам хліба, кілько хочеш...

 

І він узяв свій хліб, відкроів з него невеличкий кусник для себе, а решту подав Бовдурови.

 

— Не треба міні твого хліба! Жри сам! Давися! — ревнув Бовдур, не підводячи очей до гори і шпурнув поданим хлібом під ліжко. Андрій задеревів зо страху та з дива і не кажучи й слова, відступився. А Митро поліз під ліжко, підняв хліб, обтер, поцілував і положив перед Андрієм.

 

— А тобі, тумане, що такого? — сказав грізно дід Панько до Бовдура. — Пощо святим хлібом мечеш? Кольки би тя сперли, ти відміно якась!

 

— Вас усіх най зіпруть — буркнув Бовдур, — усіх! І мене про мене!...

 

Сказавши те він ударив кулаком о підлогу, аж луск пішов, а відтак звився в клубак і ляг на своє місце.

 

X.

 

Андрій довго ходив по казни, поки зміг зовсім успокоітися. А коли вернулися єго духові сили, він старався летіти думкою геть-геть з того проклятого місця плачу, недолі та запереченя всякоі людськоі гідности. Він переносився думкою в інші, красші місця, де молоді, чисті серця високо понад усе піднимали хоругов людськости, де виковувалися могучі оружні ряди, що колись — незадовго! — мали стати до боротьби за людськість, за єі святі права, за єі вічні, природні змаганя. Він переносився думкою й туди, де билось одиноке жіноче серце, прихильне до него, може в тій хвили заливаючися кровю з жалю над єго нещастєм. І в думці він потішав свою Ганю, скріпляв своіх товаришів, заохочував йіх сміло держати в гору піднятий стяг, не спускати єго ані на хвилю, бо людськість терпить, вона принижена, придавлена, притоптана в міліонах а міліонах!...

 

Він думав про своє діло, про свою любов, про своє нещастє. А про Бовдура з єго болем і гнівним завзятєм у него й гадки не було.

 

Ех, голово молода, запалена, самолюбна! В святім своім запалі ти й не бачиш, які самолюбні всі твоі думки, всі твоі змаганя! Адже ж діло твоє, хоть і йде до всесвітного братерства і вселюдського щастя, — чи не для того воно тобі таке миле, таке дороге в тій хвили горя, що воно твоє діло, що в нім сходяться всі твоі мисли, бажаня, переконана і ціли, що працювати, а навіть терпіти для него справляє тобі приємність? Аджеж людина, котру ти любиш, хоть і нічим єі не вяжучи, хоть і зрікаючись єі посіданя, хоть і бажаючи йій щастя з другим, — аджеж тота людина хіба ж не тим тобі так мила, що при ній уплили найщасливійші хвилі твого житя, що єі поцілуі й доси горять на твоім лиці, що дотик єі ніжноі руки й доси тремтить у твоіх нервах? Ех, голово молода та самолюбна! Покинула б ти на часок займатися собою, потішати себе! Поглянула б ти довкола себе пильно, уважно, братерським, любячим оком! Може б ти побачила близь себе нещасливійших від себе! Може б ти побачила таких, котрим нівідки не сьяє промінь потіхи, навіть такоі, як тобі! Може б ти побачила таких, котрі на се дно суспільного гнету не принесли з собою нічого, нічого: ні думки ясноі, ні споминок щасливих, ні блискучоі, хотьби обманливоі надіі! Може б одно твоє слово щире та привітне осолодило йім йіх долю, втишило в йіх серцю боротьбу страшнійшу від усего, що ти й подумати можеш, розломило вокруг йіх серця грубу ледову кригу, наморожену безконечним невсипущим горем!... Та ба! Велике горе то вже має до себе, що замикає серця людські, так як вечірній холод затулює квіти, стягає йіх мов мороз. І з замкнутими серцями, здавленими устами проходять поруч себе нещасні, котрі нераз кількома словами, одним стиском теплоі, братськоі руки могли би позбутися половини свого горя, проходять поруч себе — і мовчать... Ех, люде, люде! Не убійники, злодіі й переступники, не пануючі й піддані, не кати й катовані, не судді й підсудні, а бідні, прибиті, одурені люде!...

 

А тим часом Бовдур лежав у своім гнилім куті, з болючим, гниючим тілом, розбитою душею, без проблиску надіі, потіхи, відради, — а в голові єго вертілися своі думки, проносилися неясними картинами своі спомини.

 

Нужда від малечку, від дитиньства... Погорда, штовханці, побоі... Насмішки дітей, що сторонили від него, не приймали до своіх забав... Байстрюк! Знайда! Бовдур!... Тяжка праця у лихих, чужих людей... Слота, морози, спрага, втома — все то тілько газді доскулює, а наймитови ні!... Наймит зелізний, наймит видержить... мусить... за то плату бере!... Хирляве, слабовите, замліле, лихо плачене, лихо зодягане... Без приятеля, без побратима... Ні, був приятіль, був побратим — у Бориславі, при корбі найшовся. Щирий приятіль, вірний побратим, душа не чоловік. Ха, ха, ха!... А позавидів, позавидів єдиного щастя, — відбив дівчину, взяв, оженився!.. Як би то бідному не все вітер у очи віяв, то би... може бідний і бідним не був!

 

От в таких уриваних картинах, переплітаних словами півголосом шептаними, проносилися перед Бовдуровою тямкою єго перші молоді літа. Нічого в них не було відрадного, нічого такого, на чім би могла спочити душа, чим би могла порадуватись згадка. Але думка летить дальше, перевертає минуле карту за картою, немов чоловік, що в книжку вложив гроші і квапиться найти йіх меже картками.

 

Що погнало Бовдура до Борислава? О тім він і згадувати не хоче. Се така думка, що морозом проймає. Але швидко, швидко, здаєсь, буде мусів докладно й тото собі припімнути. Досить — він утік і втікаючи, ще раз позирнув з горбка на палаючі... але чи вечірним блеском?... хати і прокляв йіх. І нікому, ні перед ким він не визнав, з котрого се села він утік, хоть тому минуло вже пять літ. Хто знає, може й сам він уже забув назву села!..

 

В Бориславі він віджив троха. Хоть робота погана, та все таки платили з разу добре і йісти було що, не так як у службі. Немов голодний вовк кидався він на йіду, і йів, йів без тямки, — пройідав усе, що заробив, ходив мало не голий, а йів, щоб хоть раз чути сить у собі. Пити з разу не пив, аж відтак почав, як єі не стало. Тоді розпився, здорово розпився!...

 

В Бориславі, при корбі, Бовдур і стоваришувався перший раз у свойім житю з одним таким же круглим сиротою, як і сам. Щира була людина і Бовдур через чотири роки жив з ним, як з рідним братом. Вони працювали разом, жили разом і майже ніколи не розставалися. В потребі ратували оден другого, не питаючи: а коли віддаси? хоть правду кажучи, Бовдур більше брав, ніж давав. Він і тепер, хоть уважає Семена зрадником і фальшивим, все таки радо згадує ті часи свого товаришуваня. Гарні були часи, та дідько взяв. А шкода, що не потрівали довше!

 

Аж задля дівчини побратими розсталися. Полюбили оба одну, бідну, нужденну робітницю, круглу сироту як і самі, вирослу в погорді та притиску, навиклу до мовчазного послуху, до покірливости безграничноі, до відреченя від власноі волі, від власноі думки. Диво сталося тоді з Бовдуром. Єго різка, самолюбна, дика, немов кільчаста натура стала ще різчою і дикійшою при тій тихій, лагідній, послушній і добрій людині. Він любив єі, але єго любов ще дужше гнула єі до долу, ніж дотеперішнє житє. Кілько сварки, кілько побойів витерпіла вона від него! Кілько горячих сліз пролила! Але ніколи Бовдур не почув від неі й слова противного. І то лютило єго. Він допікав йій до крайности, щоб збудити в ній відпорну силу, а тим часом єі сила — то була податна, мовчуча і слухняна любов. Бо вона, тихе ягня, любила сего звіря! І тота любов додавала йій сили зносити всі єго, на вид безумні, але випливаючі з єго натури прихми, відплачувати пестощами за побойі, ніжностю за лайку і проклятя... І як він не прозивав єі! І сукою і жабою, — вона нічому не противилась. Аж в кінці він почув обридженє до тоі безграничноі покори та податливости, і хоть не перестав єі любити, але раз у приступі гніву побив і нагнав від себе. Вона пішла — до побратима, побралися швидко — вже й дитинка є...

 

— І вона, сука, щаслива з ним! — бурчав Бовдур, — Обоє такі... розмазливі! Біс йіх бери! не хочу й згадувати про них!

 

Кілько раз він уже зарікався, що не буде згадувати про них, а вони самі лізуть на гадку! Бо вони обоє силою контрасту споріднені з єго душею, доповняють єі! Бо в єго серці, під грубою ледовою кригою тліє ще й доси невигасла іскра любови для тих двойіх розмазливих людей!

 

А відтак усе скінчилося. Все пішло виворотом. Він почав пити. Біс побери! — крепко пив! Бувало прийде рано з роботи — він ходив на ніч до ями — тай просто до шинку. Жиде, давай йісти! Добре. Жиде, давай пити! І пє, поки в кішени грошей стає, поки може вдержатися на ногах. А як ноги відмовлять служби, паде під лаву і спить аж до вечера, доки знов не збудять на роботу. Се вигідно, не треба хати наймати. Жид у день не викине з шинку, хоче щоби й на другий раз прийшов, — ще й жидові пси рот оближуть, чисто!...

Се був єдиний час, в котрий тепер Бовдур вдумувався з якимось пяним замилуванєм. Той час вічного одуру, вічного похміля, вічного беззвязного шуму видавався єму єдиним правдиво і всеціло щасливим часом єго житя. Нічого йому не хибувало, а впрочім, чорт знає, може що й хибувало, але він, бігме, ні о чім не знав. Думки ніякоі, споминок ніяких, тілько шум, мов млинове колесо в голові гуркотить.... Турррр-ррр! І все: люде, хати, сонце і небо і цілий світ кругом, кругом, кругом! Турррр-ррр!... А більше нічого, ні на земли, ні в небі, ніде нічого!...

 

— Ах, ще би раз так, хоть деньок, хоть хвилю, Господи! — зітхнув Бовдур. — Забув би чоловік, а то починає оживати все, все, починає рушатись!... Або коби так: встаю завтра рано, а ту в голові шумить, крутиться: турррр! перед очима мішаєся, кругом, кругом!... Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, — і так на віки, на завсігди! Щоби й не пити і вічно пяному бути! Щоби вже зовсім, зовсім одуріти!...

 

— А як ні, то що? Нехай ідуть згадки, доки йдуть. Клин клином вибємо, — погане ще поганійшим! Виходу нема.... Тай пощо шукати?... А ще перед кінцем раз, але... гарррно!... Пятьдесять, тілько без двох шісток, — бігме що варто!... Тай стратити не маю що!..

 

— А моя молодість?... — Чорт єі бери! Саме бодачє, сама кропива! Проклятє на ню!

 

— А вони обоє?... — Чорт йіх бери! Покинули, зрадили... Ні, не хочу й споминати!..

 

— Але може ще колись було би ліпше...? Ні, не надійся! Пуста надія! Проклятє на надію!

 

— Але він, — може у него отець, мати?... — То нехай собі, — у мене йіх нема й не було!

 

— А може... яка...? — Ігій, я би мав на те зважати? А міні що до того? Най йде за другого!

 

— А може..? — Ну що ще? Нічого більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!... Ох, як болить, як пече, як щемить! І ту і ту і ту, всюди, ціле тіло!...

 

Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривалювані колодами. Спав і Андрій і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув і не знав тоі страшноі муки чоловіка, здиченого недолею, а здичінєм доведеного до крайноі розпуки. А прецінь хто знає, як би вчув був Андрій ті слова, як би подумав був про сю муку, — може одно єго слово було б могло єі втихомирити і спинити єі страшні наслідки. Але Андрій за той час спав спокійно коло Митра і в сні обіймав свою й не свою Ганю.

 

XI.

 

Знов день, гамір, проклятя й насмішки, брязканє колодки, крики, робота. Знов ходить по казни Андрій блідий і ослаблений недостачею свіжого повітря, і думає. Але сухий кашель зачинає душити єго слабі груди і мисли зачинають путатися в голові. Він чує страшну втому в тілі, немов воно у него оловяне. Ах, спочити, полежати вигідно, супокійно, під небом погідним, на чистім воздусі, в холоді!... Єго любовні сни бліднуть і дармо він стараєся викликати йіх у свойій уяві з давною живістю. Навіть лице Гані не хоче вказатись єму, а все тілько перед затуленими очима мигають дикі, почварні лиця, з розчіхраним волосєм, невмиті й грозячі. Він ляг горілиць на ліжко, широко розтворив очи і вдивлювався в стелю, стараючись не думати, не споминати. Але ось стеля оживає, стягаєся, розширюєся, хитаєся, і звільна на єі буро-жовтім тлі виступають крізь сумерк ті самі погані, грозячі лиця, спускаються з гори, нахиляються над ним, німі мов трупи. Він зриваєся і знов починає ходити.

 

— І що таке зо мною сталося? — говорить він сам до себе. — Адже я не був склонний до галюцінацій! Відки нараз вони мене переслідують? Чи так швидко грижа підйіла мене? Та я, бачиться, й не гризуся так дуже!... Ігій, се погано!

 

А Бовдур у своім куті також лежить тай думає. От, як у него будуть гроші, то буде штука сховати йіх так, щоби не найшли та не відобрали. Але як мають відобрати, коли ніхто не знатиме? Треба буде зробити себе божевільним, або як будь, що там міні до того! Прийде час, прийде й порада. А тілько сховати добре, ну, то відтак би чоловік ще собі раз позволив, а гарно, так, щоби стало за всі рази! Насамперед хліба, хорошого, білого, — ні, булок, а досить, досить, щоби насититися. Ковбас, мясива цілу копицю! А відтак пити, — пива, вина бутельками! А все бутелька на раз, бутелька на раз, щоби в голові вічно шуміло, вічно кружило, щоби нічого, нічого не набилювалось, не думалось, не споминалось! Усе кругом, усе кругом, аж поки конець не буде. А конець що? Одна хвиля! І зовсім не страшно, коби тілько в голові шуміло та крутилось... А впрочім побачимо, чи страшно буде, — все одно, раз сука-мати родила!

 

— Але він, такий молодий, такий добрий!... — обзивалась несміло якась тиха думка з глубини Бовдурового серця.

 

— Чорт бери! А я не молодий? — відказала друга думка. — Він був доси щасливий, тілько щастя зазнавав щодень, кілько я й за цілий вік не зазнаю! Се не по правді, треба троха помінятися!

 

— Але може б не конче...? — закидувала знов несміло тиха, глибока думка.

 

— Або що? По що бавитися? — відрізала знов голосна, пануюча думка. — Для нас обох ліпше буде, швидше скінчиться!

 

— А може у него отець, мати?... — Чорт йіх побери! Най знають лихо! У мене йіх нема й не було, а я ж що, не чоловік?...

 

Але диво! Хоть голосна, пануюча думка так досадно старалась успокоювати Бовдура і утвердити єго на повзятій раз стежці, все таки він чогось дрожав усім тілом, позираючи скоса на Андрія та боязно стискаючи щось у руці, щось, чого й сам боявся, а прецінь стеріг мов ока в голові.

 

— Йісти хочеся, — воркотів він, — страх як йісти хочеся! То він, проклятий, свойім хлібом наслав на мене голод! А такий чиниться добрий та лагідний! Ні, небоже, не поможе тобі твоя добрість, не здуриш!...

 

Двері відчинилися і до казні встромив голову старий поліціян з добродушним лицем.

 

— Пане Темера! — промовив він ласкаво.

 

Темера зіснувся. Єму почулося, що се голос єго вітця, такий самий, який він чув ще давно, давно, в дитиньстві. Він приступив до дверей і почав глядіти на лице поліціяна, але не міг єго пізнати.

 

— Що, не можете мене пізнати? Ну певно, де тото, — ви ще маленькі були, як я з Тернополя пішов. А ми з вашим небіщиком татунем сусіди були і приятелі такі, що Боже! Дай єму там Господи душеньці лехко! Але щож то з вами сталося? Аж єм своі вуха забув, як сказали, що ту Темера сидить з Тернополя! Що, гадаю собі, за Темера? Там усего лиш оден був Темера. Певно то син єго, або що! Бідний хлопче! І ту вас меже таку збрідь всадили! Я вже просив пана інспектора, і він обіцяв, що від завтра будете сидіти на стражници, я ручу за вас.

 

Темера щирими словами подякував старому, але на Бовдуровім лици при тих словах мигнуло щось мов трівога, неначе от-от єму вирвеся щось із рук, що він уже вважав на безпечно своім.

 

— А може вам треба буде що принести — йісти, пити? — питав далі старий. — Нині капраля нема, замісць него я маю ключі, то я вам принесу. Зладьте лишень, я зараз прийду, бо маю ще піти до канцеляріі.

 

Старий запер двері і потюпав до канцеляріі. Анрієви стало аж веселійше, аж лекше на груди, коли почув ті приязні, щирі слова, коли пізнав, що й ту добра душа, котра що може робить для него. Ах, як він утішився звісткою, що завтра єго переведуть на стражницю з сеі нори! Єму бачилось, що се він завтра вийде зовсім на волю. Світло, воздух, зелень, жива природа, ті щоденні звичайні дари божі, котрих ціни звичайно чоловік не знає, не боячись йіх утратити, як жеж дорогими, як пожаданими були вони тепер для Андрія!...

 

— Пане! — перервав єго мисли своім різким голосом Бовдур. — Кажіть принести горівки, кварту цілу, то буде на пару раз.

 

— А вільно ж ту принести? — спитав Андрій.

 

— А чому ні! Старий принесе!

 

Андрій сам не пив горівки, але знав, що для прочех арештантів се буде великий празник, коли зможуть випити по порціі. Тож попросив старого, щоб приніс горівки, ковбаси і ще денещо до йіди. Старий з разу вагувався, чи приносити цілу кварту, але коли єму Андрій допевнив, що буде бачив на те, щоби пито по трошки, тай що впрочім на девять душ кварта горівки і так не значить нічого, старий зважився вволити єго волю.

 

Полудень. Весело гомонячи засіли арештанти довкола принесеноі горівки та йіди. Йіх очи радувалися тому празникови, якого давно вже й по́слихом не чували. Всі дякували Андрієви за єго добре серце. Тільки Бовдур, мов колода, сидів у своім куті і раз у раз пас очима фляшку з горівкою. Аж ось нараз він схопився, вхопив фляшку, обіймив кріпко обома руками приклав до рота і почав цідити. Всі з разу зачудувано позиралися на него, але згоді кинулися відбирати. Та не швидко йім се вдалося. Майже пів фляшки спорожнилося за той час у Бовдурове горло.

 

— А суха ж би тебе ялиця побила, ти байстре поганий! — кляв дід Панько — То не чекаєш своєі черги, але дудлиш наперед усіх, як свиня?...

 

— А-а! — ревнув відсапуючи Бовдур. — За се бігзаплать! Се по давньому, по бориславськи! По всіх жилах мов рукою провів, а в голові шумить, бурлить, туррр!...

 

Він хопив кусень ковбаси, кинув у рот і заточуючись упав назад у свій кут.

 

Довго ще гомоніли арештанти частуючись горівкою, довго відказували на поганого Бовдура, але той лежав, немов і не чув йіх бесіди, тілько очима кліпав, позираючи бездушно против себе.

 

— Ов, десь тут у мене був ніж, — похопився Андрій, мацаючись по кішенях, — тай десь, бачу, чи витрясся чи що! Не маю чим хліба вкроіти. Воно то й ніж не мудрий, а все таки не так шкода, як невигода.

 

— Шукайте добре, — сказав дід Панько, — ніж не ігла, в казни не сміє пропасти.

 

Але ножа не було.

 

— Ну, то крайте ось моім, а відтак будемо шукати, — сказав Митро. — Може як єсте спали, та де затрясся крізь дяру до сінника. У нас і таке може бути, адіть, які сінничищя дяраві!

 

— І то правда, — сказав дід Панько, — треба буде відтак пошукати.

 

Але всі арештанти так загуторилися та забалакалися при йіді та горівці, що відтак полягали спати, навіть думкою не ведучи про ніж. Заснув і Бовдур. Тілько Андрій, не пивши горівки, ходив по казни, якийсь аж немов здоровійший за про добру новину, віщуючу завтрішнє увільненє з сеі поганоі нори.

 

— Ех, коби то швидко й зовсім бути вільним! — прошептав він зітхаючи. — Почалась би нова робота, нові змаганя, і чень би бодай що-то́ зробилося. Але треба взятися порядно, звязатися всім до купи, не тратити на боки ні часу, ні грошей! Треба вчитися, много вчитися, та не тій мертвеччині, котрою забивають голови в гімназіях. Ах, не богато чоловік закоштував правдивоі науки, але яким жеж то іншим, свіжим духом віє від неі! Як липне до неі душа! І чому тілько люде опираються йій, з гори, з погордою дивляться на єі здобутки? Чи тому, що вона тих здобутків не видає за оконечну, беззглядну правду? Ах, а людям треба ще поваги, котра би з гори діктувала: так має бути! треба ще писанія, котре становило би початок і конець мудрости, по за котрим усе було б або фальшиве або злишнє!... Та ні, не довго тріватиме панованє поваги! З усіх боків устають живі уми і валять і валять тоту стіну, що тисячі літ заслонювали очи людей. Коби швидше — останній удар! Коби швидше воля, ясна як день, широка як світ, знаюча тілько пріроду і любов братерську!...

 

— Що наша муравлина праця для такоі величезноі ціли? Що для неі наші дрібні муки, наше ціле житє? Пилинка супротив гори! Та все таки гора зложена з пилинок. Та все таки відрадно хоть на пилинку причинитися до прискореня великого діла!

 

— А може всі ті наші думи, наші змаганя, наші бойі, — може все те опять тілько одна велика помилка яких тисячі прошуміли доси, мов густі вітри, понад чоловіцтвом? Може праця наша на нінащо не здала? Може ми будуємо дорогу по за шляхом, кладемо місто на безлюдному острові? Може найблизше поколінє піде зовсім не туди, лишить нас на боці, як памятник безплодних змагань людських до непотрібноі ціли? Ах така думка крає серце, гризе мозок! Та щож, і вона можлива! І на таку крайність ми мусимо бути готові і скоро б дорога наша показалася несхідною с природними законами загального розвитку, з вічними людськими змаганями до добра і загального щастя, — за раз вертати!...

 

— А поки що, треба йти наперед. Коби лиш на волю! Що мож буде зробити, те й зробимо. Щоб тілько по совісти, щиро та розумно, — о проче не дбаймо!...

 

XII.

 

Настала ніч. Сплять арештанти, важко дишучі густим, затхлим повітрєм. Часом сей або той закашлаєся довгим, сухим кашлем, обернеся на другий бік, зітхне глибоко, або крикне крізь сон. В казни пітьми густа, бо й на дворі хмарно та душно, а здалека, з над Діла гуркочуть далекі громи.

 

Тілько Бовдур не спить. В єго души ще темнійше, ніж у казни, тілько що втомлені довгою мукою заглушені горівкою не плинуть уже думи, не ворушаться спомини. Він сидить на своім леговищу і держить у руці Андрійів ніж з довгим, огородницьким вістрєм. Єго пальці час від часу сморять те вістрє, немов трібують, чи досить воно остре. Ціле єго тіло тремтить якоюсь трівожною дрожю, обливаєся холодним потом. Він жде, аж на дворі і в казни зовсім утихне, жде глухоі півночи.

 

— Гримить там, — воркоче Бовдур, — при громі твердше спиться. І я би заснув... Ах, коби то заснути на довго, на віки!... А хтось ту нині так засне!

 

Се реченє вдарило єго своєю несподіваною різкістю, він стрепенувся і замовк.

 

— Ігій, — почав він знов по хвили, — що то за чортівська річ — слова! Скажи таке глупе слово, то чоловік увесь зледеніє, немов би не знати що зробив. А гадай без слів, то нічого, можна. До найстрашнійшого очи привикають, а вухо, то біда, — зараз бунтує!...

 

— Але що там, усе байка, коби лиш гроші! А подумаєш, — бігме, які то люде дурні. От і той... Тілько грошей має, а чи вміє він йіх обернути собі на пожиток? Купить дещо і сам того не йість! Я би не так! Ех, я би ще собі ужив, бодай с кілька день! І ужию, бігме, що ужию! Ану, може би вже час?...

 

Він піднявся і почав прислухуватись. З разу не було нічого чути, а далі на ґанку забалакали грубими голосами піліціяни-вартові.

 

— Но і щож, — говорив оден, — не застали вже того бідолахи живого?

 

— Ні, — акурат як прибігли, то ще був троха теплий. Та де? Горло аж до самоі кости перерізане!

 

— Господи, бубонів другий, — відай уже конець світа настає! Такий нарід зробився поганий, так оден на другого ворогує, дихати брат брату не дає! Ну, та чи мав же той серце, такого молоденького...

 

Ту загриміло голосно і Бовдур не дочув поліціянових слів. Але єго зняла трівога. Він скулився в куті і цокотів зубами, немов би поліціяни відгадали єго замисли і ось-ось прийдуть вязати, січи єго живцем. Він опустив руки безвладно. Ніж упав на підлогу. Сталевий стукіт переразив єго дужще, ніж грім. Він сів у куті, скулився і зажмурив очи, заткав вуха, щоби ніякі внішні вражіня не доходили до него. Сам не знаючи, коли й як, він задрімав на хвилю.

 

Нараз прохопився і трохи не закричав на все горло. Єму снилося, що він бриде по кровавій річці, але ось через неувагу він надибав на глибінь і шубовснув у ню. Кров кіпуча, тепла, жива, злорадно плещучись та плюскотячи круг него, заливає єго, закриває все тіло, уста, очи. Він хоче ратуватись, але чує, що кров, мов тягуча смола, обпутала єго тіло, скувала єму руки і ноги. В тім він прокинувся.

 

— Га, що за страшний сон! Аж душно, аж єм зіпрів! Але що сон, пустий вітер!... Ну, а може би тепер уже час?...

 

Він знов устав і довго надслухував. Нічого не чути, крім диханя сплячих. Він схилився і почав по підлозі мацати за ножем. Але нараз, мов опарений, підхопив руку до гори. Він ухопив був старого жида за горло і почув, як під єго пальцями товчеся, мов жива, кров у жилах та бігає голосниця, мов стрівожена єго дотиком.

 

— Христос би тя побив, жидюго! — воркнув Бовдур. — І так єм ся псьоі пари напудив, немов бим був рукою хопив гадину. Тьфу на тебе!

 

І він знов схилився, пошукав і найшов ніж. Відтак стиха, на пальцях почав пробиратися ід ліжкови, де спав Андрій. Він насамперед обмацав єго, чи не спить він обнявшися з Митром, а пізнавши, що ні, сміло взяв Андрія за півперек, підняв до гори, мов дитину, і лехко, нечутно положив на земли.

 

— Так, ту ліпше, — буркотів він. — Буде трепатися, то щоби не побудив других.

 

Андрій спав твердо. А тілько діткнувши головою мокроі підлоги, стрепенувся і закричав крізь сон: — Ганю, ратуй!...

 

Бовдур думаючи, що він збудився, швидко наляг єму коліном на груди, лівою рукою хопив за горло а правою черкнув що моци. Андрій затрепався і крикнув, але не голосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на Бовдурові руки. Той замахнувся ножем другий раз, чуючи, що Андрій сильно трепочеся.

 

— Де гроші? Давай гроші! шепотів він над Андрієм.

 

— Ох! — стогнав Андрій, — гроші... в старостві... відобр...

 

Не докінчив. Вістрє ножа в тій хвили перетяло голосницю, перетяло жили, аж до кости. Кров жбухнула сильнійше, рухи тіла ставали чим раз слабші, аж зовсім перестали. Андрія Темери не стало... А єго думки, єго надіі, чи й вони пропали разом з ним? Ні! бо ті думки, то людськість, і він леліючи йіх був тілько одною маленькою часткою людськости. А людскість тим тілько й жиє, що одні єі частки раз у раз гинуть а замісць них нові повстають...

 

А Бовдур клячів над ним, мов громом прибитий. Гроші відобрано в старостві, — значиться, він за дармо зарізав Андрія! Немов полуда, спало засліпленє з єго очей... Що він зробив?.. За що позбавив житя сесю молоду людину? Що за проклятий чар заляг був над ним?... Він довго туманів над Андрієвим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Єго права рука все ще держала ніж, а ліва, миючись у Андрієвій крови, стискала молоде, холодніюче горло...

 

Нараз чиясь холодна рука діткнула єго плеча і глибокий сонний голос сказав: — Ти що ту робиш, Бовдуре?

 

Се був голос Стебельського, котрого збудило стогнанє Андрія.

 

Бовдур нічого не відповідав, не дрожав, не боявся, — клячів каменем над трупом Андрія.

 

— Що робиш тутка? — питав Стебельський, термосячи Бовдура за голе плече. — Чому не спиш?

 

Здавалося, що слова Стебельського і дотик єго холодноі руки звільна будили Бовдура з остовпіня. Він ворухнувся, підняв голову, віддихнув важко і сказав лагідним, майже веселим тоном, у котрім і сліду не було недавньоі дикоі жорстокости: — Постій, побачиш комедію.

 

— Та яку? — питав тихо Стебельський.

 

— Ну, вже будеш видіти.

 

Він устав, переступив через трупа, підійшов до дверей і обома руками, мов довбнями що сили загримав о двері. Гуркотанє те, нагле і проразливе, заглушило шум хуртовини на дворі. Всі арештанти позривалися на ноги.

 

— Що ту таке? Що ту таке? — питали в стрівожені.

 

— А пан де? Де пан Темера? — питав Митро, не чуючи коло себе Андрія.

 

Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей і що моци гримав кулаками.

 

— Та чи ти сказився, чи що? — кричав дід Панько. — Чого гримаєш? Що то має бути?

 

— Та якась комедія, — відповів Стебельський, — тілько не знати яка.

 

З вартівні донісся крик, проклятя. Се капрал збудився, хопив ліхтарню і як був, у сорочці і штанах, прилетів ід дверем.

 

— Що ту за сто дідьків гримає? — кричав він. — Гримало би тобі по кишках! Чого хочеш?

 

— Отвори! — крикнув Бовдур не перестаючи гримати.

 

— Та не будеш ти тихо, проклята почеревино! Таже як я отворю, то певно, що не дармо!

 

— Отвори! Чуєш? — не переставав кричати Бовдур і гепнув кулаком у закілковану візитирку, так що вона пирсла аж до напротивноі стіни.

 

— А ти злодіяко якийсь! — лютився капраль, поставив ліхтарню на підлогу і взявся розмикати колодку, пінячись зо злости, бо Бовдур за весь той час не пераставав гримати. Але скоро тілько капраль підхилив двері і схилився, щоб пошукати ліхтарні, Бовдур розтворив йіх цілком і стиснутим пястуком щосили зацідив капраля меже́ очи, так що той перевернувся без памяти на сіняний поміст, а лямпа випала з єго рук, розбилася і згасла.

 

— Я тобі, псе, казав — отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! — приговорював Бовдур, держачи двері на розтвір.

 

— Гвалту! Ратуйте! Розбій! Гвалту! — зарипотів капраль.

 

Надбігли поліціяни з ліхтарнями.

 

— А ти, проклятий Бовдуре, що робиш? — скричали вони, кидаючися до него.

 

— Мачку свічу отсему свинтухови! — відповів Бовдур супокійно. — Нехай трохи ліпше квапиться!

 

Поліціяни мов звірі верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казні. Гурма за ним з ліхтарнями. Але як скоро давно не видане світло впало жовтим пластом на серед казні, всі поліціяни стали мов укопані і йойкнули мимо волі. На серед казні, підпливаючи кровю, лежав труп Андрія, а коло него нахилений клячів Бовдур і мочив руки в єго крови.

 

— Господи, а ту що таке?! — вирвалося всім з грудей.

 

— То я, то я таке зробив, — говорив стиха Бовдур. — Не вірите? Ось ніж, адіть, єго власний!...

 

— І по щож ти, не́люде, позбавив єго житя? — запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питанє, немов або не чув або не розумів єго. Він клячів над трупом і вдивлювався в єго бліде, ще й по смерти хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Єго власні риси, бачилось, мякли, лагідніли... З очей щез гнилий блеск світячого порохна... Понурі, гнівні складини на чолі вирівнювались.. Здавалося, немов на ново людський дух вступає в те тіло, що доси було мешканєм якогось біса, якоісь дикоі, звірячоі душі. І нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей... Він лицем припав до кровавого Андрієвого лиця і важко-важко заридав.

 

— Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку збавив? Свята, ясна душечко, прости міні, нелюдов! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив!...

 

Хвилю ще стояли арештанти і поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали Бовдурового голосіня. Але згоді схаменулися.

 

— Збирайся, паничу! — сказали до него. — Тобі вже не ту місце. Час перенестися на нове помешканє. Не час тепер плакати!

 

Бовдур підвів очи і гнівно, болізно поглянув на них.

 

— Проклятє на вас, посіпаки! — сказав він. — Адіть! — і він приложив руку до зіваючоі рани Андрія, переділюючи єі долонею в півперек на дві половині, — адіть, отсе моя половина, а отсе ваша половина! Се моя, а то ваша! Не бійтеся, тутка я спокутую за обі, але там є ще Бог, справедливий, то він буде вмів розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!...

 

Брязнули зелізні пута і Бовдур дався в них замкнути без супротивленя. А тим часом арештанти хрестилися та говорили молитви над трупом, тільки Митро плакав у кутику. Стебельський сидів на своім місці, мовчав-мовчав, а далі мов несвоім голосом обізвався:

 

— Quidnam domine? Diem supremum obiisti?

 

Не чуючи на те питанє відповіди, він обернувся до Бовдура і показуючи на него рукою, сказав:

 

— Pereat homo, crescat humanitas!

 

Але не можучи на лицях окружаючих дослідити ні похвали ні догани свойій мудрости, він обернувся лицем до стіни і ляг спати.

 

 

Коломия 17—20 червня 1880.

 

10.11.1890