Др. Остап ГРИЦАЙ

 

 

Йде Січове Військо

Та співає стиха:

Як поборем воріженьків,

Не буде в нас лиха!

 

Йде Січове Військо

В боротьбу кроваву:

Як поборем воріженьків,

Добудемо славу!

 

Йде Січове Військо

Пісня степом лине:

Як поборем вороженьків,

Слава не загине.

 

 

Пісня – се вірна-вірная подруга всіх радісних і всіх важких хвиль в життю українського народа. – „Хоч і в сум повитий дух мойого люду, – каже раз Іван Франко, – то він співав до серця серцем і словами". І звик уже наш нарід співати так серцем до серця з давніх давен, ще з першим почином свойого історичного істновання.

 

Ось з тих колишніх, найдавнійших часів у нас збереглися нам українські щедрівки та колядка, майже всі такі гарні й любі, що не легко знайдеш щось подібного в піснях инших культурних народів. Коли їх тому кілька років Українська Капеля Кошиця співала – між иншими піснями – на своїх славних концертах по найбільших містах світа, то всі чужинці без виїмку просто раювали красою нашої піснії і не знали, якими словами їх вихвалювати. Але колядки і щедрівки – се тільки дрібна частина у пребогатім скарбі українських пісень. Протягом нашого дальшого історичного розвитку витворився в нас цілий ряд инших пісень дуже поважних і великих змістом, в яких наші прадіди оспівували свою невольницьку долю-недолю та лицарські бої за визволеннє України з ворожого ярма. Се т. зв. українські історичні думи, – як ось нпр. «Дума про Сестру і Брата», „Про Марусю Богуславку", «Про бурю на Чорному морі», «Про побіг трьох братів з города Азова" і сотки инших. Ті наші думи належать до найкрасшого з того, що сотворила культура освічених народів усіх часів, і є вони преславним доказом невміручої творчої сили в нашім народі, її Божа краса буде на віки свідчити про те, що нарід України навіть в найтяжших життєвих обставинах не тратив почуття своєї національної свідомости і достойности, не ставав безвольною жертвою невольницької розпуки, а кождий відрух геройського змагання з ворожими наїздниками й чужинецькими зайдами вмів цінити і прославляти.

 

Тимто й не диво, що й Герої нашої найновішої боротьби за волю України, ті, що боролися й гинули за Україну у світовій війні в рядах Українського Січового Стрілецтва та У.Г.Армії, ішли за прикладом наших геройських дідів та прадідів і не забували про пісню. Багато-багато тих геройських пісень, що їх колись співали наші У с у с у с и. Та хоч і не можна нам тут навіть приблизно згадати про всі, то звернім увагу принайменше на видатнійші між стрілецькими піснями.

 

При їх ближшім розгляді годиться передовсім зазначиш те, що пісні наших Героїв доволі ріжнородні своїм вмістом і дадуться легко поділити на кілька окремих груп. В першу чергу треба нам розріжнити як дві головні ґрупи народні пісні з одної, а з другої сторони стрілецькі пісні, зложені відомими авторами, з яких на особливу згадку заслугують: Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Л.Лепкий, Ю.Шкрумеляк, М.Гайворонський та Л.Лотоцький, а попри них й инші. Всі-ж вони своїм змістом оспівують або велич, славу й судьбу лицарського діла, або долю воєнного кохання, або деякі подробиці в тійснійшого життя, тобто з воєнної буденщини наших Героїв, з відгуками здорового, справді воєнного гумору. І важно зазначити ще й те, що стрілецька пісня озивається і серед найтяжших обставин, та проте вона майже всюди перепоєна духом бадьорої віри у велич призадуманого діла та вогнистим подихом козацького завзяття. Хто в нас не знає пропамятних слів Стрілецького гимну „Ой у лузі червона калина"? Але таких геройських згуків між стрілецькими піснями більше.

 

Ой з-за гори чорна хмара встала,

То не хмара – московська навала.

То не хмара – московська навала,

Від гарматів земля застогнала.

 

Ой збирайтесь, хлопці молодії,

Ой збирайтесь, орли степовії.

Ой збирайтесь, хлопці молодії,

Ой збирайтесь, Стрільці Січовії.

 

Та підемо горами, ярами,

Гей будемо биться з Москалями.

Та покинем неньку і дівчину

Та за нашу славну Україну.

 

Гей на горі чорна хмара встала

По всім світу йде стрілецька слава.

Ні журімось, що станеться з нами

Попереду їдуть отамани,

Попереду їдуть отамани,

А позаду б’ють у барабани.

 

(Народня).

 

Такі самі бадьорі своїм лицарським духом і пісні Л.Лепкого: „Коби скорше з гір Карпат" (пісня кінноти УСС), „Ой видно село" та – як сповіщає записка в нашій збірці – дуже популярна і залюбки співана обозова пісня „Бо війна війною». Не менше популярною, ще і сьогодня часто співаною стала теж пісенька „Не сміє бути в нас страху» принята як гимн стрілецького кружка, що звався Законом Лицарства Залізної Остроги.

 

Не сміє бути в нас страху,

Ні жадної трівоги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги.

 

Не страшать нас і в цісарів

Високії пороги.

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги.

 

А до дівочих ніжних серць

Ми знаєм всі дороги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги.

 

Не святуватиме ніхто

Над нами перемоги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги.

 

(Слова і музика Р.Купчинського),

 

Сильно вражає теж сього-ж автора „Ми йдемо в бій», Л.Лепкого „Лунає клич», або пісенька „Ми йдемо вперід»:

 

Ми йдемо вперід, над нами вітер віє,

І рідні нам вклоняються жита,

Від радости аж серце мліє,

За волю смерть нам не страшна.

 

Ми йдем вперід, здалека чути гуки.

Гармати бють, там воля або смерть.

Не буде більш терпінь, ні муки,

Вперід! Там воля або смерть!

 

Звенять шаблі, як ясне сонце сяють,

Гремлять пісні, аж земленька свята

Дрожить під нами дорогая,

За волю смерть нам не страшна.

 

Або:

 

«О, Україно, о, люба ненько, тобі вірненько присягнем.

Серця кров і любов все тобі віддати в боротьби.

За Україну, за її волю, за честь і славу, за Народ!

 

Яремні пута ми вже пірвали і зруїнували царський трон!

З під ярем і тюрем, де був гніт, ідем на вольний світ…»

 

Правда, були в історії наших Героїв та їх подвигів хвилі, в яких найбільш лицарська душа змовкала горесним мовчанням великої печалі, і найзавзятійший ватажко клонив голову у важкій задумі. Тоді певно така вражаюча скарга, як слова пісні Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій" була своєрідною одрадою і тихою розвагою для наших смертельно втомлених Героїв.

 

Мабуть, ще не раз і не два доведеться нам повторювати слова пісні тієї у хвилях нашої дальшої боротьба за народню долю:

 

„Чуєш, брате мій, товаришу мій,

Відлітають сірим шляхом журавлі у вірій.

 

Кличуть: кру-кру-кру,

В чужині умру!

Заки море перелечу,

Крилонька зітру!

 

Туди треба нам причислите і три дуже гарні пісні про стрілецьку долю, пера Р.Купчинського, а саме: „Ой там при долині», «Засумуй трембіто" ², «Ой зацвила черемха", які просто зворушують своїм горесним змістом, проте скрізь зберігають трагічну достойність геройської пісні. Або такий відгук стрілецької долі, Ю.Шкрумеляка „Питається вітер смерти":

 

Питається вітер смерти,

Кому треба нині вмерти?

Гей, гей, гей!

Кому треба нині вмерти?

 

Треба вмерти молодцеви

Та січовому стрільцеви.

Гей, гей, гей!

Та січовому стрільцеви.

 

Треба вмерти, світ прощай,

Життям волю добувай,

Гей, гей, гей!

Життєм волю здобувати.

 

Взагалі треба сказати, що всі стрілецькі пісні, яких змістом велич, слава й оконечна судьба лицарського діла, обєднуються гідно з геройським духом наших давних боєвих пісень. І є вони не абияким доказом на те, скільки безпросвітнього самодурства та брехливого слезіння було в деяких наших  передвоєнних піснях! В піснях, складених людьми, які поза своєю менше або більше шановною особою не бачили та не вміли добачати світа Божого, стогнали собі та пхинькали в безконечне мов вередливі діти, і як дурні діти гралися навмання красивими словами про і тугу і смуток, горе й розпуку та й такі инші вигадувані і ложні страждання. Але коли, я кільканайцять років тому починаючи свою як літературний критик письменницьку діяльність, вказував на страшливу безхарактерність та життєву нездатність, що крилася і під солодкими словами нашої плаксивої передвоєнної лірики, то саме між молодими поетами не довелося мені тоді знайти богато зрозуміння. Уся передвоєнна галицька лірика плила собі здебільшого по безконечнім „морі тьми» в химерні країни мертвецьких нірван та царств вічного смутку, й ні на хвилю не призадумувалися її творці над тим, яким убивчим трійлом напувають вони рідну ще невизволену суспільність, коли їй цілими роками не співають про Героїв Землі, а тільки приспівують: «Ой люлі, люлі, смутку мій».

 

Правда – здорова душа народу мов приспана сила могутнього велета збудилася і двигнулася до визвольного діла на перший поклик воєнних сурм і отряслася зі слезавого отупіння давно. Але хоч і встали в нас божі неустрашимі Герої Рідної Землі, ті молоді юнаки У.С.С. та У.Г.А. з непорочними, смутком вічного рабства ще не пережертими душами, то їх великомученицькі зусилля усе таки не змогли спасти народу від гріхів і промахів тих, що не вміла вести народу по шляхові Визволення.

 

Не вміли – бо ніхто їх на Героїв не виховував і піснями про Героїв їх душ не сталив і не гартував. І так дійшло в нас до того, що не провідники повели молодь, а навпаки. Геройська молодь нашого Рідного Краю вказала своїм провідникам дорогу, якою треба і йти до Визволення. Тих сто тисяч молоденьких Героїв, У. С. С. та У. Г. А., що такою невмолимою смертю гинули на окрівавлених боєвищах нашої лицарської Слави, розкрили врешті й нашим провідникам очі на те, чого вони не добачали цілими десятиліттями, і навчили ті Герої й наших поетів співати иншої – визвольної пісні. Замість пісень про безпросвітний смуток порабощених душ, нездатних до чину, до боротьби, навчили нас наші Герої співати про Край і про нарід, про землю і про рідну хату, про пал і завзяття бою та про красу Геройського змагання. Словом – вони навчили нас співати пісень вольних людей, людей, в яких на руках не окови, не ланцюги, а ясна зброя. І тому все нам треба співати їх пісні і згадувати їх память, бо ті наші Герої – се спасителі, що вказала нам вихід із пекла неволі. Як кажеться гарно в одній зі стрілецьких пісень:

 

Нема в світі красших хлопців,

Як січові добровольці.

Гей-га, наші славні добровольці!

 

Як ідуть в бій, то співають

І зі співом умирають.

 

Йдуть на приступ гострим крісом

Поборотись навіть з бісом.

 

Хоч їм кулі в очі свищуть,

Рій ворожий вістрям нищуть.

 

Добровольці добре знають,

За що б’ються і вмирають.

 

Лиш за волю кров їх ллється,

За Вкраїну бій ведеться,

Гей-га, наші славні добровольці.

 

М.Гайворонський

 

***

 

 

II

 

 

Їхав стрілець на війноньку,

Прощав свою дівчиноньку.

„Пращай, миленька, 

Чорнобривенька,

Я їду в чужу сторононьку!

 

Подай, дівчино, хустину,

Бо як у бою загину, 

Накриють очі

Темної ночі –

Лекше в могилі спочину!

 

Лихії люде на силу

Взяли нещасную милу –

А серед поля 

Гнеться тополя

Та й на стрілецьку могилу.

 

Славно боролися наші Герої за волю Рідного Краю, не абиякі подвиги їх записала історія світової війни. Тимто й усі пісні їх про Рідний Край такі бадьорі, що це і нині радується серце, коли їх почуєш. Але й Герой, нехай він і не знати який завзятий, усе таки – людина. І Герой людської мами син. Хоч і жертвується він за красшу долю рідного народу і з усміхом на устах іде в найстрашніший бій, на певну смерть, то й найвідважнійшим Героям іноді стає жаль за життям. Особливо ж тоді, коли вони ще молоденькі, коли ще не було в них часу нажитися та натішитися життям та гарної долі добути. Як співається в сій нашій народній пісні.

 

Зелений дубочку, чого похилився?

Молодий козаче, чого зажурився?

 

Молодий козаче, чого зажурився?

Чи коні пристали, чи з дороги збився?

 

Ні коні пристали, ні з дороги збився,

Тілько зажурився, – без долі родився!

 

А вже за нічим не жаль молодому юнакови так, як за коханням. В лицарських піснях усіх часів і народів співається про те, як то славні на весь світ борці не боялися іти одинцем проти соток ворогів та незрушимі мури ворожих твердинь, за теж ставали смутні і дебелі, як діти, коли їм прийшлося пращати кохану жінку або дівчину-заручену. І так і в наших стрілецьких піснях чуємо багато про воєнне кохання. Бо ж хіба не молоді були вони, ті наші стрільчики, хіба ж не розцвиталося їм найкрасше житте так, як той Божий світ у промінню першої весни? Але війна є невмолима. Смерть на її кривавих боєвищах не питає багато про те, хто з борців нажився, а хто ні, в кого з них є кохана дівчина і хто з них ще не накохався коханням серця молодого, серця парубоцького. Карта прийшла, старшина кличе – треба іти! А з дівчиною треба розставатися, хочби і на віки. Про те співає дуже гарно одна з найбільш відомих пісень наших Героїв, лемківська, співана Стрільцями залюбки від 1914 р.:

 

Кєдь ми прийшла карта нароковац,

Стал я свого неня³ дошіковац⁴:

«Неню ж ти мій неню, вчинь ми таку волю,

Йди за мене служать на ту войну».

 

Кедь ми прийшла карта нароковац,

Стал я музикантів дошіковац:

«Гей ви, музиканти, заграйте ми чардаш,

Най я си погулєм в тот молодий час».

 

Стала музиканти чардаш грати,

Стали ми ся сльози з очей лляти.

Ніхто не заплаче, ні отец ні матка,

Лем за мнов заплачуть три дівчатка.

 

Ой одна заплаче, ой бо їй я брат,

А друга заплаче, бо єї я сват,

А трета заплаче, бо плакати мусит,

Бо вона од мене перстень носит.

 

Не менше вражає своїми словами инша пісня, що її співали спершу кубанські козаки, а опісля У.С.С. і яка була дуже розповсюднена:

 

Пращай, дівчино, бо я вже іду,

Благослови мя на ту війну.

Ударить куля, грудь пробє,

Згадай мене, дівча моє.

 

Пращай, мені, пращай, пращай,

Іду у бій за рідний край.

Летіля куля понад гору

Та й ударила у грудь мою.

 

Потекла кровця річенькою

Аж до тихого Дунаю.

В тихім Дунаю чиста вода,

Вже мого хлопця в світі нема.

 

І треба сказати взагалі, що всі ті наші пісні, особливо ж народні, в яких співається про розлуку у хвилю відходу молодого Героя в похід, усе наново зворушують, але своєю глибоко відчутою тугою, хоч і не плаксиві, вони здебільшого скупі на слова. Hапp.

 

Курилася доріженька,

Журилася дівчинонька.

Плаче, тужать і ридає,

Милий в похід виступає.

 

Плаче, тужить і ридає,

Дрібні сльози проливає.

Дрібні сльози полились,

Щоб доріжка не курилась.

 

Ой любив та кохав, собі дівчину мав,

Гей, як у саду вишня.

За лихими людьми та за ворогами

Гуляти не вийшла.

 

Повидаю тебе, серденятко моє,

Гей єдиному Богу,

А самий я піду, а сам я поїду

В далеку дорогу.

 

Дожидайся мене, серденятко моє,

Гей, та до себе в гості,

Як виросте в тебе, у твоїй світловці

Трава на помості.

 

Ой росла та росла трава шовковая,

Гей! Та вже похилилась.

Ждала, ждала козака молода дівчина

Та вже й зажурилась.

 

Ой загув та загув сивий голубонько

Гей, сівши на тичину.

Ой, ох, ох, ох, молод козаченько

Покинув дівчину.

 

І так трохи не в кождій з тих пісень, в яких співається про недолю покиненої дівчини. Їх ніжний, але тихий і стримуваний смуток, третучий жаль і глибока любов, яка в них зазначається, доказують нам своїм кождим словом, що українська жінка – гідна подруга чоловікова в кождій, нехай і найгореснійшій хвилі життя. Чистотою і ніжністю свойого любовного почування, своєю незрушимою вірністю і щирою товариськістю до укоханого собою любка чи там чоловіка, не уступає українська жінка з ніякого погляду прославленій германській жінці, а перевисшає єї красою свойого виспівуваного слова.

 

«А вже ж мої карі оченята

Та й наплакалися».

 

Між воєнними піснями наших Героїв майже не стрічається таких, в яких співалося б про зраду любки, зате ж трохи не в кождій, особливо ж в народніх піснях – згадується про тугу і горювання покинених жінок («Пасла дівка лебеді", „Ой у полі нивка", „Ой сяду ж я край віконця", „Шумить гуде дібровонька", „Плач Галичанок", «Коло млина яворина" й ин.). Але власне саме тому, що українська дівчина звикла зберігати незрушиму вірність свойому любкови, вона иноді проти иншого мусить являтися неприступною. І немов гордою. І тому про гордовиту дівчину співається в деяких піснях наших Героїв, як ось нпр. в пісні „Ой у полі верба".

 

Ой у полі верба,

Під вербою вода.

Гей, там дівчина воду брала,

Дівчина молода.

 

На доріжку глядить,

Аж доріженька коптить.

Гей, там то їдуть Стрільці Січовії

На конях вороних.

 

А що оден підїжджа,

На дівчину гука:

«Гей! Ти дівчино, мала чорнобрива,

Напій же мені коня!».

 

«Невеликий ти пан,

Та напій собі сам!

Гей! Зимна роса, а дівчина боса,

Ніженьки зросить собі!»

 

«І по світу блукав,

На Вкраїні бував,

Та ще такої гордої дівчини

У вічі не видав!»

 

І треба при таких піснях зазначити щей те, що тут являється щей одна з найцінніших прикмет в українській народній духовності, а саме: бадьора веселість. Може ся дівчина і не така дуже горда, але чому ж не пожартувати з хлопцями. І наші Стрільчики не все тужили на війні, не все співали про покинене молоде кохання. Вміли іноді заспівати такої веселої, що й не догадається, що ся пісня зложена на полі серед граду куль і гранат. Напр.:

 

Гей ви хлопці січовії, раз-два-три,

Вже вороже серце мліє, раз-два-три,

На ніщо ми не зважаймо,

Лиш наперед поступаймо,

Раз-два, раз-два, раз-два-три!

 

Попереду сотник їде, раз-два-три!

Він до пекла з нами піде, раз-два-три!

Бо він хлопець як сметана,

Має рангу капітана,

Раз, два…

 

Перший четар, як та змія, раз,два, три!

Звуть го хлопці Гамалія, раз, два, три!

Другий четар як дитина,

В нього личко як малина,

Раз, два...

 

Третий четар – хлопець гідний, раз, два, три!

Любить нас, як батько рідний, раз, два, три!

А четвертий не казати,

Любіть нас, як рідна мати.

Раз-два, раз-два, раз-два-три!

 

Не завше весела є пісонька стрілецьких самоохотників, що чекають на виплату:

 

Ми всі хочем виплати,

Годі довше чекати.

Кухар, де є менажа?

З того вийде образа.

 

Дай, шинкарю, нам пива,

Свіжого, як кропива.

А ми відси не підем,

Вступатися не будем.

 

Вже нам досить розмови,

Mи хочемо промови.

 

Залюбки співаною була обозова пісня „Бо війна війною» (Л.Лепкого) одна з найвеселіших між стрілецькими піснями, і така ж весела собі «Стрілець то нині велий пан". Незвичайно бадьора своїм духом є між иншими і коротка пісня, присвячена тодішньому хороброму атаманови II куреня Семенови Ґорукови.

 

Гаразд, Ґорук,

Іще гаразд!

Гаразд, гаразд, гаразд, гаразд!

Ґорук веде свої ряди,

За Москалем йде до води.

Москаль уздрів, що йде Ґорук,

Від Стрипи втіче, як зайчук.

Ножі, набої, кріс згубив,

Ґорук його за карк ймив.

Гаразд, Ґорук,

Іще гаразд!

Гаразд, гаразд, гаразд, гаразд!

 

І цілий ряд таких инших, рівно гарних, рівно захоплюючих пісень, сумних і веселих, повних лицарського духа і лицарської краси, як годилося нащадкам наших преславних Запорожських Козаків. Про багато з них доведеться мені говорити ще при иншій нагоді. А тепер зверну увагу ще тільки на те, що ті пісні наших Героїв ми всі повинні  з н а т и, співати і знати їх наізуст, аби вони на віка лишилися в живій свідомости народу як спомин про велике народне діло. Та в нас з давніх давен водиться так, що коли прийде при святі заспівати, то тільки дехто знає слова пісні до ладу, а більшість або все тільки повторює за иншими або знає пісню зле і співає її все так, як не треба. Причина ж тому та, що наш чоловік не любить подбати про співаник і подивитися до нього та провірити, як властиво звучить те або инше місце в пісні. Тому дбаймо, щоб в кожній нашій хаті був співаник. Особливо ж «Співаник УСС», виданий у Відні накладом ЦУ УСС (1918 р.), та збірник воєнних пісень під назвою «Сурма», виданий накладом Видавничої Спілки «Червона Калина» (1922). В сих збірниках є наші найкрасші лицарські пісні. Розгортайте їх сторінки як народні цінності та співайте сі пісні своїм  дітям, нехай уколисані ними вже змалку мріють про Героїв і Геройську Славу і підростають так на радість і честь України.

 

Геть з плаксивим слезінням рабів! Виховуймо геройськими піснями геройських оборонців поневоленого Рідного Краю!

 

Ой устань, Славо,

Устань рано,

Вийди, Славо,

Із туману…

 

 


ПРИМІТКИ

 

¹ На основі збірників: „Співаник Українських Січових Стрільців". Відень, 1918 р. – „Сурма. Збірник воєнних пісень". Львів-Київ. Накладом видавничої спілки «Червона Калина". 1922 р.

² Подана мною в передовиці нашого орґану в ч. 24. 15. VI.1924 р.

³ Батька.

⁴ Благати, просити.

 

 

«Український голос» (Перемишль). – №33-34. – 16 і 23 серпня 1925.

 

 

22.05.2015