Контрасти.

Із за високої трощі виплив човен заквітчаний зеленими галузками молодої бучини. На ньому сидїли парубок і дївчина, пара заручених. Весна царила. Сьміяло ся все. Від берега з березового гаю лунав дзвінкий щебет соловейків. Перекликали ся зазулї. Туркали горлиці. Скрізь воздухом плила пісня любови. Сонце золотило воду уперід човна. Вказувало йому дорогу, куди плисти. Понад човном увивали ся хижі ластівки. На березї озера грали ся дїти й шпурляли каміньчики на воду. За кождою "качкою" розлягав ся голосний, веселий регіт. На лицях парубка і дївчини виднїла також веселість. Згодом заглянули вони старий почорнілий замок на узгірю.

Мов кістяк з помершого велита бовванів він на узгірю проміж дубами. Важкий смуток плив від нього й слав ся на озеро. На вежах покракували чорні ворони. Заручені дивили ся якийсь час мовчки на замок, а там сказала дївчина:

— Колиб той замок був мій, яб обвела його доокіль верандами. На верандах поукладалаб я вазони з цвитучими червоними рожами і так влялабим тїнь житя в нього. А ти, Ромку?

— Я — озвав ся парубок, — я, наколи би той замок був мій, розсадивби я його порохом, щоби і слїд з нього не лишив ся.

II.

В церкві у послїдній лавці сидїли дві женщини оподалїк від себе. Обі мали книжки в руках, тобто молитвенники і молили ся. За лавкою стояв мужчина й розглядав ся по церкві.

Крізь високі вікна продирало ся промінє сонця й озолотило похмурі лиця сьвятих, звисаючі крила ангелів, терневий вінець Христа, і дим, що добував ся з кадильниці й над головою сьвященика розпливав ся в округи. Шепіт молячих ся людий плив к пристолови, потягаючи за собою подеколи і важкі стони.

На устах стоячого за лавкою мужчини зявив ся глумливий якийсь осьміх. Щоби його укрити, мужчина схилив голову. Його зір зупинив ся на сидячих перед ним женщинах. Поглянув на молитвенники і зжахнув ся. Осьміх щез з його лиця, а натомість прибрало воно суворий вигляд. Переконав ся, що одна з женщин тримала в руці молитвенник, стареньку книжку з пожовклими листками, а друга роман в гарнім мінятуровім люксусовім виданю.

III.

Зупинили ся на шпилю високої гори. Оба старики були змучені. Усіли на кам'яних вистромах, що сторчали з проміж пахучої материнки. Дивили ся на доли.

На долах кипіло житє. Клубив ся дим з високих димників по містах. Плили судна ріками. З піль котили ся вози наладовані снопами. Звозили дар божий до людських осель. Порикував товар по дубровах. Гомонїли дзвони по дзвіницях біля церквий. А тут на шпилю така глуша. Лиш вистроми чорні, камяні. Деде тирхавий корч свирбивусу або глою. Тиша скрізь. Понад шпиль тягнуть парами круки, вертаючи з жировиск і покракуюють. Старики сумні, крайно сумні.

— Ге, ге! каже в кінци один з них.

— Нагадую собі, друже, безліч тих доріг, що я їх лишив за собою, прямуючи сюди, на шпиль. І чудно менї тепер, відкіля в мене було тільки сили поборювати всї перешкоди, що їх на тих дорогах стрінув. Наче стоять перед мною! Бачу їх усї! Ось бір... Зблудив в ньому. Довго, довго блукав, але в кінци таки вийшов. А тут: озеро... Захопила буря. Човен колибав ся мов тріска. Смерть заглядала в очи. Але я таки не дав ся і доплив до берега. Або тота дорога по рівнинї. Сонце пражить... Керниці анї слїду, анї оподнїсенького тїнистогодерева, чиста справдїшна Сагара, а я її перейшов, Гей! гей! кілько тих доріг?! Бачу їх усї! А ти, друже?

— Я? озвав ся другий старик, — я друже не бачу нїяких доріг. Зійшли усї з памяти. Лиш одна біленька стежка мерехтить перед мною. Бачиш стежка, її моя мама менї вказала і вповіла: тою стежкою йди в сьвіт сину.

[Дїло]