Польський наступ на Галичину. 1919

95 років тому, 14 травня 1919 року, о пів на 5-у ранку, після кількох гарматних залпів польське військо почало наступ на позиції Української Галицької Армії (УГА). Через двократну перевагу ворога та нестачу зброї й амуніції УГА не змогла стримати польсько-румунського натиску і, попри героїчний опір (згадаймо Чортківську офензиву), за два місяці мусила відійти за Збруч.

 

 

До травня 1919 року воєнні дії на українсько-польському фронті велися з перемінним успіхом. УГА, не отримуючи дієвої допомоги з боку армії УНР, не змогла відбити втрачену у листопаді 1918-го галицьку столицю та витіснити поляків за Сян. Польща, попри значно більші, ніж у ЗУНР, людські та матеріальні ресурси, теж не спромоглася переломити хід війни на свою користь і обмежувалася локальними операціями для забезпечення зв’язку з напівобложеним галичанами Львовом.

 

Польське військо було тоді заанґажоване в боротьбу з Чехо-Словаччиною за Цєшинську Сілезію, з німцями – за Познанщину та Верхню Сілезію, з більшовиками – за Волинь, Полісся та Білорусь.

 

Але час грав не на користь ЗУНР, бо єдиний її союзник, армія УНР, відступала під ударами більшовиків до кордонів Галичини, а Польща нарощувала свої сили, отримуючи допомогу від звитяжних держав Антанти. Вже у квітні на Галицький фронт стали прибувати добре зорґанізовані та загартовані у боях з німцями познанські дивізії.

 

Але найдієвішою допомогою стало прибуття наприкінці квітня з Франції до Польщі 4 польських дивізій під командою генерала Юзефа Галлера. Це було майже 100 тисяч вояків, забезпечених найсучаснішою зброєю, зокрема танками та літаками. Через свої голубі однострої це військо ще називали "блакитною армією".

 

Генерал Юзеф Галлер

 

Із пропозицією сформувати польське військо у Франції вперше звернулось, як це не дивно, російське посольство в Парижі. Це було в травні 1917 року. Тоді в Росії поряд з іншими національними частинами (українськими, латиськими, чеченськими, чеськими) формувався і польський корпус генерала Довбура-Мусніцького.

 

Французький уряд своїм декретом від 4 червня 1917 року ухвалив створити "самостійну, автономну" польську армію з польських імміґрантів у Франції, США (22 тисячі), Канаді, Бразилії, а також полонених поляків із військ Німеччини й Австро-Угорщини (35 тисяч). Польські діячі спершу запротестували проти такої ініціативи, тим більше, що це військо мав очолити російський генерал Платон Лещинський. Але Романові Дмовському, голові польського національного комітету в Парижі, вдалося переконати співвітчизників, що після закінчення світової війни Польща потребуватиме війська, а збройний внесок поляків у перемогу Антанти стане важливим чинником під час мирної конференції, яка вирішуватиме долю повоєнної Європи.

 

Тоді сформували 4 дивізії під загальним проводом французького генерала Л.Аршинара. Одна з них ще встигла у жовтні 1918 року взяти участь у боях із німцями в Шампані. З 4 жовтня того ж року провід над польським військом перейняв Юзеф Галлер. Хоча  командирами всіх дивізій і багатьох підрозділів залишались французи, чимало їх було серед офіцерів і вояків. Кількадесят із них загинуло у боях з УГА та більшовиками у 1919-1920 роках у Галичині. У 1938 році на честь французьких піхотинців, “полеглих під час боїв за Львів та південно-східні креси”, спорудили пам’ятник на польських військових похованнях Личаківського цвинтаря.

 

Поряд із цим монументом, з другого боку катакомб, було збудовано пам’ятник трьом американським пілотам з VII ескадрильї ім. Тадеуша Костюшка. Двоє з них загинуло внаслідок катастроф, а один – під час боїв із будьонівцями влітку 1920 року.

 

Та повернімося до травня 1919-го. Провід держав Антанти погодився на участь армії Галлера лише в боях проти більшовиків, і, можливо, проти Німеччини, якби та загрожувала новоутвореній Польській державі. Але польське командування скерувало дві дивізії "блакитної армії", тоді ще номінально підпорядкованої головному командувачеві союзних військ маршалові Фошу, на галицький фронт. Пізніше Галлер виправдовував такий непослух і віроломство тим, що мав усну домовленість із французьким командуванням про використання своїх дивізій у Галичині. До того ж, командирами 1 та 2 дивізій цієї армії, зведених у корпус генерала Домініка Одрі, були теж французькі генерали Бернар та Моделон. Вони би не посміли діяти всупереч вищому французькому командуванню. Згодом дивізії "блакитної армії" стали 11, 12, 13 та 18 дивізіями польського війська.

 

Польський наступ готували під прикриттям міжсоюзної комісії для встановлення перемир’я, очолюваної британським генералом Люїсом Ботою (представником Південної Африки). Умови перемир’я передбачали втрату для ЗУНР Львова, Перемишля, Самбора, хоча залишали в руках галичан Дрогобич і Борислав. Незважаючи на тяжкі умови, делегація ЗУНР змушена була погодитись на такі умови 13 травня 1919 року.

 

Але полякам це перемир’я вже не було потрібне, бо наступного дня вони починали свій наступ, щоб остаточно окупувати всю Галичину. Намагаючись виправдати недотримання польським військом умов перемир’я з УГА, прем’єр-міністр Іґнаци Падеревський писав у телеграмі президентові США Вудро Вільсону 14 травня 1919 року:

 

"Прагнучи сповнити бажання Пана та Ваших Колег, я докладно вивчив ситуацію, і виявилося, що внаслідок чисельних злочинів, що скоюють українці у Східній Галичині, убивств і різанини, які можна порівняти лише з тим, що здійснювали турки з вірменами, весь народ одностайно домагається енергійної та рішучої акції... Збудження в країні та обурення навіть найпоміркованіших елементів серед керівних особистостей настільки велике, що уряд безсилий. І, в принципі, неможливо було би вимагати, щоби населення зберігало спокій і терпіння, будучи жорстоко мордованим військами, які повстають проти власних провідників, організованими бандитами, що вдаються до грабежів. А від польського уряду вимагало провадити з ними переговори як з рівними".

 

Виглядає, ніби УГА, яка до кінця у найтяжчих умовах засвідчувала взірець дисципліни, організованості, гуманності та толерантного ставлення навіть до супротивників, утратила здатність підкорятись наказам, а польське військо, обурене "українськими злочинами", всупереч наказам уряду, "автоматично" загарбує весь край. Можемо лише дивуватись, що таку депешу, підписану хоч і шовіністично засліпленим, але все ж освіченим та інтелігентним піаністом-віртуозом світової слави, всерйоз сприйняли глави великих держав.

 

Українська делегація на Мирній конференції в Парижі намагалась апелювати до керівників держав Антанти про припинення польського наступу та виводу з галицького фронту дивізій “блакитної армії”. Українські вимоги навіть знайшли розуміння у британського прем’єра. Ллойд Джордж заявив тоді на Найвищій раді Паризької конференції: "З того досвіду, який я мав щодо Росії, я прийшов до переконання, що єдиним способом боротьби проти більшовизму є використання національного елементу тієї країни, про яку йдеться. Всюди там, де діють лише чужі війська, міцніють з тієї причини більшовицькі рухи. Щоби поборювати більшовизм в Україні, треба радше використати українців, а не поляків. Цілком природно, що українці мають право сказати, що поляки під претекстом боротьби проти більшовизму, у дійсності руйнують і грабують їхню країну і тому буде той наслідок, що Україні буде просто нав’язаний більшовизм".

 

Однак Найвища рада не поспішала розглядати ситуацію в Галичині і відклала це питання до кінця червня. Щоправда, полякам рекомендували забрати дивізії "блакитної армії" з Галичини та припинити наступ. Та поляки не поспішали виконувати ці розпорядження.

 

Генерал Вацлав Івашкевич (до речі, його могила, одна з небагатьох, що збереглась на "Цвинтарі Орлят" – польських військових похованнях на Личаківському цвинтарі), який 31 травня 1919 року перейняв від Ю.Галлера командування польськими військами у "Східній Малопольщі" та на Волині, виправдовувався, що "групи і дивізії самостійно проводять подальший наступ, керуючись особистими амбіціями командирів... та виправдовуючись проханнями місцевого населення... Зв’язок повністю відсутній, а командування втратило вплив на розвиток подій".

 

 

Хоча під кінець травня більшість частин "блакитної армії" змушені були покинути галицький фронт, свою справу вони зробили. УГА протягом трьох тижнів мусила відступати під ударами переважних сил поляків. На додаток, 24 травня румунська армія переправилася через Черемош і почала окупацію Покуття. Вона без бою зайняла Коломию, Снятин, Косів і Яблуницький (Татарський) перевал.

 

26 травня уряд ЗУНР залишив тимчасову столицю – Станіславів, перебравшись спочатку до Бучача, а потім до Заліщик. Частини І Гірської бригади і група "Глибока" втратили зв'язок з головними силами УГА і були змушені перейти через Карпати до Чехо-Словаччини, де їх інтернували.

 

Водночас польське військо наступало проти Армії УНР. Поляки зайняли Луцьк, і війська Директорії відступили на територію ЗУНР – до Тернополя. А коли поляки на початку червня зайняли Тернопіль – і далі на Підволочиськ.

 

До 6 червня УГА відійшла у "трикутник смерті" між Збручем, Дністром і містом Чортковом. Та, неначе стиснута пружина, Галицька армія спромоглась на надзвичайний чин – Чортківську офензиву, внаслідок якої польські війська були відкинені поза лінію Броди – Золочів – Галич.

 

 

ДОДАТОК

 

Велика польська офензива й І відворот Галицької Армії.

 

Лев ШАНКОВСЬКИЙ

 

 

Приготування великої польської офензиви проти Галицької Армії, пляни якої зродилися ще 16 березня, почалися щойно тоді, коли до Польщі стала прибувати польсько-французька армія ген. Галлера. 22 квітня доручено ген. Галлерові у Варшаві виготовити плян офензиви в Галичині й на Волині. Ген. Галлер склав свій плян дуже скоро й Начельне Довудство прийняло цей плян з малими змінами. Дня 30 квітня 1919 Начельне Довудство видало свою „диспозицію до офензивнюї акції на Волині й у Східній Галичині армії ген. Галлера й групи ген. Івашкевича".

 

Згадана диспозиція характеристична тим, що всупереч до заборони Антанти, скріпленої ще особистим приреченням ген. Галлера, що в Галичині він своєї армії не вживе, диспозиція якраз передбачає вжити одну дивізію в Галичині і другу проти Армії УНР на Волині. Таким чином, частину армії ген. Галлера, яку перекинено з Франції до Польщі для боротьби проти большевицьких військ, кинено, фактично, у боротьбу проти українських армій, які на сході мали свій проти-большевицький фронт.

 

З підкресленням треба ще зазначити, що українські армії (як Галицька Армія, так і Армія УНР) мали проти себе на західньому фронті не тільки Польщу, але й Францію, якої генерали, штабові й сотенні старшини брали активну участь у боротьбі проти українських армій у складі польсько-французького І Корпусу армії ген. Галлера. Це була зворушлива спілка західньопо капіталізму з III Інтернаціоналом Леніна проти України, але вона не перешкоджала укра­їнським урядам і політикам надіятися ще й тоді на Францію та вірити в її справедливість і безінтересовність.

 

З травня Начельне Довудство повідомило, що начальну команду над волинським і галицьким фронтом має перейняти ген. Галлер з осідком своєї команди в Люблині, та що йому підчинено групу ген. Карніцкого на Волині, І польсько-французький корпус ген. Одрі та армію ген. Івашкевича в Галичині. 7 травня видала команда ген. Галлера наказ п. н. „Плян спільних дій", що охоплював волинський і галицький фронти. Цей же наказ доповнювали письмові інструкції для кожного із згаданих трьох генералів.

 

12 травня Начельне Довудство пробувало змінити цей наказ своєю забороною вжити галлерівські дивізії в Галичині. Причиною цієї зміни була чергова інтервенція ЗСА й Англії проти вжиття армії ген. Галлера в Галичині. Обі потуги (але не Франція!) протестували через своїх представників у Парижі й грозили санкціями, які навіть почали виконувати (ЗСА). Але ген. Галлер не послухав наказу Начельного Довудства, заявляючи, що плянованих протиакцій, з огляду на „неприятельські протиділання", не може вже припинити і дотеперішніх своїх наказів змінювати не буде. 13 травня з цим становищем ген. Галлера погодилося і Начельне Довудство.

 

Гуперт * дивується, про які „неприятельські протиділання" міг говорити ген. Галлер. Але в іншому місці сам Гуперт розповідає про акцію 2.000 українських бійців із 12 гарматами (мабуть з 5-ої Сокальської бригади) на Угринів і прилеглі села, які 8 травня здобуто, розбиваючи польську групу капітана Мерака. Не зважаючи на протинаступи галлерівських частин, Угринів утримано аж до початку великої польської офензиви. Коли пізніш держави Антанти про­тестували проти офензиви в Галичині, поляки виправдувалися, що офензиву почали насправді українці (крім акції на Угринів, були теж українські офензивні акції 14 травня під Любінем Малим і під Хировом).

 

Починаючи свою велику травневу офензиву, польська армія ста­вила собі такі завдання: розбити українську збройну силу на Волині й у Галичині, зайняти всю територію Галичини по р. Збруч й до­битися спільного кордону з Румунією. Плян спільних дій з 7 травня передбачував оточення відступаючої з-під Львова й Хирова Галицької Армії в околицях між Бережанами й Галичем, яке мало прийти у висліді швидких скісних ударів лівого крила на лінії Красне-Галич. Плян цей не вдався, як впевнює Гуперт, тільки тому, що під натиском Варшави, яка живо реагувала на інтервенції антантських держав, змінено напрямок ударів галлерівських дивізій таки вже в ході їх офензиви. Ми переконані однак, що ці скісні удари звели внівець впорядкований відворот І і II Галицьких Корпусів, а теж оперативна ініціятива І Галицького Корпусу, який 22 травня рушив з Буська до контрнаступу та, розбивши групу полк. Мінкевича, стягнув на себе під Буськ галлерівську дивізію, – а та, щоправда, здобула Буськ, але й зійшла зі свого напрямку маршу, який мав довести до окрилення Галицької Армії та зіпхати її в район Бережан-Галича, де вона мала бути оточена.

 

Питання тепер стоїть, що могла робити НКГА віч-на-віч великої польської офензиви, яку ведено переважаючими силами. Гуперт стверджує, що НКГА могла:

 

1. Залишитися на лінії фронту, але треба було сильно укріпити її і створити сильні резерви;

 

2. відтягнути війська на нову оборонну лінію по р. Гнилій Липі або Золотій Липі.

 

Гуперт не знає, що ще перед польською офензивою НКГА рішила була скріпити якнайбільш ліве крило й відтягнути всю армію за р. Дністер. Цей плян, для виконання якого були вже видані бригадам диспозиції, не був остаточно реалізований, бо тодішній голова державних секретарів д-р Сидір Голубович спротивився сильно йому в переконанні, що армія за Дністром чи в Карпатах згине з голоду. В нашій праці ми вже аналізували цей плян і тепер хочемо ще додати, що відкинення його урядом спричинило резиґнації ген. М.Омеляновича-Павленка як начального команданта армії та полк. В.Курмановича, як начальника штабу НКГА. Уряд цієї димісії не прийняв і вони оба залишилися на своїх становищах аж до відвороту.

 

Гуперт знає однак про інший плян НКГА, який передбачував поділ Галицької Армії на дві частини: І Галицький Корпус мав залишитися на півночі, а II і III Галицькі Корпуси мали податися за Дністер. Ближчі дані про цей плян подає Шухевич, який наставлений до нього негативно, але ми вважаємо цей плян тільки за тим­часову альтернативу першого пляну. Останній плян передбачував відступ усіх корпусів на Схід й евентуальний перехід їх на Наддніпрянську Україну для боротьби проти большевицьких армій. Якщо ж мова про саму польську офензиву, то НКГА не мала іншого вибору, як очікувати її на лінії фронту.

 

Для офензиви проти Дієвої Армії УНР на Волині і проти Галицької Армії в Галичині поляки справді зібрали переважаючі сили. Ген. Галлерові підлягали безпосередньо: група ген. Карніцкого на Волині, польсько-французький корпус ген. Одрі й армія ген. Івашкевича.

 

І. Група ген. Карніцкого мала числити в бойовому стані 2,735 багнетів, 1715 шабель і 19 гармат. Вона діяла проти Дієвої Армії УНР.

 

ІІ. Польсько-французький І корпус ген. Одрі (шеф штабу полк. Моанвій) числив 830 старшин і 27.410 вояків харчевого стану. Цей корпус складався з двох дивізій.

 

А. 1 дивізія стрільців під командою ген. Бернара, шеф штабу Де Ля Лоранс, складався з трьох полків по 57 старшин і 2.500 вояків та з бригади артилерії, що мала 40 гармат. Ця дивізія, що мала ще пів батальйону саперів, дивізіон шволежерів (кінноти) та різні військові установи, діяла проти Дієвої Армії УНР.

 

Б. 2 дивізія стрільців, що стояла в Белзі й мала оперувати в Га­личині, була під командою ген. Моделона, шефа штабу майора Дюше і команданта піхоти полк. Троньйо. Складалася з трьох полків стріль­ців по 66 старшин і 2.400 вояків та з 36 гармат, до того ж мала ще батальйон саперів, дивізіон кавалерії та різні потрібні установи.

 

2-ій дивізії була підчинена група полк. Мінкевича, якої бойовий стан мав 200 старшин, 3.938 багнетів, 397 шабель, 112 кулеметів і 17 гармат.

 

III. Львівська дивізія (полк. Стшелецкі) підлягала безпосередньо Галлерові. її бойовий стан мав 6.953 багнетів, 40 шабель, 196 скорострілів і 54 гармати.

 

IV. Армія ген. Івашкевича (шеф штабу полк. Кесслер) складалася:

 

A. з групи ген. Єнджеєвского (від Зубри по Судову Вишню), – 13.000 багнетів, 95 сморострілів, 84 гармати.

 

Б. з 4-ої дивізії піхоти ген. Александровича (від Хоросниці по Станиславчик), – 7.162 багнети, 807 шабель, 108 скорострілів і 24 гармати.

 

B. з 3-ої дивізії Легіонів ген. Зелінского – 8.480 багнетів  і 8 летунських ескадр.

 

В сумі харчовий стан польської армії під командою ген. Галлера разом із львівською дивізією у Львові нараховував у дні 13 травня понад 84.000 людей, у тому бойовий стан понад 60.000 багнетів і шабель, понад 1.000 скорострілів та коло 320-350 гармат, 10 панцерних поїздів і 8 летунських ескадр.

 

Коли від усіх цих чисел відняти числа, що відносяться до групи ген. Карніцкого на Волині та 1 дивізії польсько-французького корпусу теж на Волині, то бойовий стан польських військ у Галичині, які мали оперувати проти самої Галицької Армії, мав 48-49,000 багнетів і шабель, понад 700 кулеметів та понад 250 гармат, не враховуючи вже панцерних поїздів і летунських ескадр. До цього треба ще додати, що польська армія була добре забезпечена в піхотну й арти­лерійську муніцію, в ліки, одяг і харчі, що, очевидно, впливало на її боездатність.

 

Немає документів, з яких можна б встановити стан Галицької Армії напередодні великої польської офензиви. Про цей стан можна тільки здогадуватися. Можна, мабуть, загально прийняти, що у вісьмох бригадах (1 УСС до 7 і 10) було по 3.000 багнетів, отже 24.000, у 8-ій Бригаді (дивізії полк. Кравса) – 8.000 багнетів, у 9-ій Бригаді – 2.000, і в Гірській бригаді – 1.000 багнетів, отже всього на всього в цілій армії 35.000 багнетів, 600 шабель, 400 скорострілів, 180-200 гармат. Панцерних поїздів було 5 і літаків 20, поважно вже зужитих. До цього слід додати, що стрілецтво і фрон­тові старшини були зле зодягнені і взуті, що бракувало скрізь технічного виряду, що кількість крісової й скорострільної муніції була дуже мала, – ясно, що ці браки мусіли вплинути на боєздатність армії, яка мусіла ставити чоло переважаючому кількістю й технікою противникові.

 

Польська офензива почалася 14 травня 1919 р. ударом на праве (північне) крило фронту. Частини І Галицького Корпусу поставили всюди завзятий спротив наступаючій 2-гій галлерівській дивізії й іншим групам. У Добросині коло Жовкви українська залога під проводом свого команданта чет. Середовича відбила дев’ять ворожих наступів. Також залога Мостів Великих відбивала всі наступи. Відворот наказала команда І Галицького Корпусу щойно тоді, коли польська офензива на Волині зробила вельми поважний поступ і військам І Галицького корпусу почало грозити оточення з Волині. У відвороті використовувано кожну нагоду, щоб контратаками відбивати поль­ський наступ.

 

Перший день офензиви на частини І Галицького Корпусу не завдав Галицькій Армії смертельного удару. Нещасним для Галицької Армії став день 15 травня, коли польська армія почала свою офензиву також на лівому (південному) крилі фронту. Ситуація ІІІ Галицького Корпусу стала грізна й катастрофальна вже в першому дні офензиви, коли на Самбір пішов з трьох боків концентричний наступ. Викори­стовуючи тут свою трикратну перевагу, частини групи ген. Єнджеєвского та дивізії ген. Александровича й Зелінского вдарили по трьох групах дивізії полк. Кравса: крукеницькій, рудецькій і хирівській (ІІІ група „Глибока") і змусили їх до відвороту, займаючи м. Рудки.

 

Під вечір 16 травня поляки несподівано зайняли Самбір, який впав в наслідок того, що крукеницька група не втримала лінії Стривігора, бо III група „Глибока", відступаючи в південню-східньому напрямі в гори, відслонила ліве крило крукеницької групи. Найбільше нещасть південного фронту було в тому, що значні частини дивізії полк. Кравса зокрема III група „Глибока", кинулися в панічну втечу, яку драма­тично змальовує письменник д-р Андрій Чайковський у своїй книзі.

 

Очевидно, III група „Глибока" не повинна була відступати в гори, а на Дрогобич-Борислав. Та дуже скоро ця група втратила не тільки зв'язок з полк. Кравсом, але і з частинами, що були в її складі. Від­ступ групи в гори мав такий наслідок, що відрізані в горах частини III групи „Глибока" й Гірської бригади бачили для себе тільки одну можливість, а саме перейти на територію, зайняту чехо-словацькокою армією й дати себе інтернувати в таборі. Але, з цього погляду неправдиве є твердження Гуперта, що 16 травня перейшло на cxiд за Дністер 25 українських куренів і в гори, в напрямі на Старий Самбір - Турка, тільки 4 курені. Насправді за Дністер перейшли тільки курені рудецької й крукеницької групи, найбільш 6-7 куренів, а в гори подалася така сама або й більша кількість куренів, не враховуючи вже куренів Гірської бригади. Отак для оборони Нафтового Басейну перед наступаючими польськими військами було не більш 6-7 куренів війська.

 

17 травня наказав ген. Павленко стягнути до Стрия 8 куренів і 8 батерій, зорганізував оперативний штаб з полк. Какуріним на чолі й рішив 18 травня перейти у протинаступ на напрямку Стрий-Дрогобич. Одночасно наказано 7-ій Бригаді пполк. Бізанца тримати за всяку ціну Миколаїв. Але познанці з групи ген. Єнджеєвского, які здобули були Рудки і звідти подалися на Комарно, щоб ударити у плечі 7-ої Бригади, пігналися за відступаючими українцями в напрямі на Дроговиже й Миколаїв і, – дякуючи своїй артилерії, яка під'їздила на найближчу віддаль під українські становища, – здобули 18 травня Миколаїв, Розвадів, непошкоджений міст на Дністрі та 700 полонених. У висліді цих осягів ген. Галлер наказав познанцям перейти Дністер і вдарити на Стрий.

 

Таким чином протинаступ групи, сформованої ген. Павленком, не міг відбутися й ген. Павленко наказав перевести лінію оборони на лінію р. Стрия. Українські частини мусіли відступити від Дро­гобича й податися на схід. Поляки зайняли Дрогобич в ночі з 18 на 19 травня, цього ж дня теж Борислав, Східницю, Стебник і Трускавець. На виразний наказ НКГА, який, до речі, виконано скрупулятно, не переведено ніяких пошкоджень у нафтових промислах. Вежі, збірники ропи, бензини, залізничний парк – все перейшло в руки поляків непошкоджене.

 

20 травня 1919 познанці з групи полк. Конаржевського, наступаючи від Миколаєва, здобули важливий залізничний вузол – Стрий. Цього ж дня польські війська здобули Турку й Бориню, наступаючи незначними силами на Гірську бригаду й частини III групи „Глибока", які ввесь час панічно відступали від Старого Самбора через Турку– Бориню–Висоцьке–Сморже до Тухольки. На приходстві в Тухольці 19 травня команданти частин, не маючи зв'язку зі своїм команду­ванням, зробили воєнну нараду, на якій вирішили відступити на тери­торію Закарпаття, зайняту чехо-словацьким військом. Це вони й зробили й у Великих Веречках українські частини на наказ французького генерала Еннока, склали зброю. Карпинець дуже гостро оцінює це рішення. Він пише: „Замість упорядкувати й хоч трохи здисциплінувати частини та спробувати передертися до головних сил УГА (що й зробив 1/8 курінь пор. А.Тарнавського, який відступав з частинами III групи „Глибока" – Л.Ш.), рішено піти по лінії найменшого опору, а саме схоронитися на території чужої держави та не брати участи в дальших боях і терпіннях УГА. Добровільне упровадження з поля бою такої як на тодішні часи великої кількости вояків (около 4.000), около 20 гармат із запасом амуніції та різного рода воєнного при­ладдя було страшним ударом для УГА. Наслідки цієї дезерції були такі, що відворот українських військ між Карпатами й Дністром став значно скоріший, неупорядкований та часто несподіваний, а з браку часу до евакуації залишилося противникові багато воєнного матеріялу.

 

З цією оцінкою українського воєнного історика годі не погодитися. Для переходу на інтернацію в чужій державі такої значної бойової сили не було причин в існуючій воєнній ситуації. Війська, що перейшли на Закарпаття, були могли легко продертися до головних сил III Корпусу біля Долини, як це зробив 1/8 курінь пор. А.Тарнавського. Але й упорядкувавшись в околицях Тухольки, вони могли поважно загрозити тилам наступаючих польських дивізій своїми ударами на Дрогобич чи Стрий. На жаль, рішення воєнної наради в Тухольці вказує на факт, що жертвами воєнної паніки впали не тільки вояки, але й їхні команданти. Рішення їх було передчасне, але це рішення поважно причинилося до розвитку дальшої воєнної ситуації на фронті ІІІ Корпусу УГА.

 

Сили цього корпусу були заслабі, щоб стримати п'ятнадцятикратну перевагу наступаючих польських дивізій здовж таких добрих природних оборонних ліній, як ріки Стрий, Свіча, Лімниця. Але, тим часом, сталася подія, яка поставила українські збройні сили між р. Дністром і Карпатами в цілком безвихідне становище: 20 травня 1919 французький генерал у Букарешті, Франше д'Есперей, наказав румунській армії перейти кордони ЗОУНР. (Не можна стриматися від завваження, що неплодотворне повстання от. М.Григоріва проти большевиків у дні 7 травня 1919 року ужливило цей удар румунських частин на запілля УГА на Покутті. Якби румунська армія мусіла була боронитися проти наступу большевицьких військ 8 дивізією от. Григоріва на чолі, як це планував командувач „українського фронту" В.Антонов-Овсеенко (офензива проти Румунії мала початися 7–9 травня), то цього румунського удару в плечі УГА було б не було і, тим самим, не було б тієї катастрофи ЗО УНР, яка прийшла в наслідок цього удару). Чергового таки дня, 21 травня, румуни запропонували полякам допомогу для спільної воєнної акції проти УГА на Покутті. Одночасно для цієї ж акції румуни через Басарабію перевезли з Одеси дивізію ген. Желіґовского і розташували її в бойовому поготівлі в районі Чернівець. Після цієї підготови 23 травня румуни передали галицькому урядові у Станиславові ультиматум, в якому зажадали до 24 годин залишити Покуття. 24 травня румуни перейшли кордони ЗО УНР, зайняли Снятин і Городенку та чергові дні Коломию й інші міста Покуття. У цьому наступі взяли участь 8-ма дивізія румунської піхоти та 1-ша дивізія кавалерії під загальною командою ген. Задіка.

 

Поява нового ворога, румунів, була страшним ударом для УГА і на фронті, і в запіллі. На території між р. Дністром і Карпатами дійшло до повної дезорганізації. Настав переполох, заколот і розтіч на всі боки. Евакуація державного й головне, воєнного майна з загрожених областей не могла вже відбутися. Відрухово й самочинно почався хаотичний відворот війська й цивільних установ у сторону Дністра. Цей заколот використали станиславівські боївки Польської Організації Військової (ПОВ) і 25 травня 1919 без бою зайняли столицю ЗО УНР. У цьому ділі допоміг ПОВ пполк. Вільгельм Бем з ДСВС, який своїми наказами без решти здезорганізував будь-яку оборону міста. У Станиславові попало в польські руки величезне воєнне майно, таке потрібне на фронті. Про безпорядок у запіллі свідчить факт, що колю Калуша існував великий склад піхотної й артилерійської муніції, який охороняв піхотний курінь пор. Панькова, але про який мабуть забули всі команди, зокрема команда III Корпусу, до якої цей склад належав. На початку польської офензиви, замість забрати муніцію з цього складу, команда ІІІ Корпусу вимагала муніції від НКГА. Невелику кількість муніції з цього складу еваковано, але самі склади довело ся знищити, щоб не дісталися в руки полякам.

 

Наслідок виступу румунів у дні 24 травня був такий, що українські війська, які оперували між р. Дністром і Карпатами, мусіли спішно відступати на лівий беріг р. Дністра. За р. Дністер відступили курені 2-ої Коломийської бриґади й групи Гофмана. Не могли вже відступити курені Крукеницькіої групи, в якій на місце пполк. Шепеля став командантом пполк. Федорович. Діставши звіт, що Станиславів і переходи через Дністер зайняті вже поляками, а Делятин і Надвірна новим ворогом – румунами, Крукеницька група, яка займала фронт на лінії Рожнятів–Сливки, рушила походом до Осмолоди й перейшла на окуповане чеською армією Закарпаття.  Було це 3 червня 1919 (в даній ситуації частини крукеницької групи не мали іншого виходу, як тільки перейти на Закарпаття. Частини Гірської бригади і ІІІ групи „Глибока" мали 20 травня інший вихід).

 

Щоб утруднити польським військам похід, 2/ІІІ саперська сотня висадила мости на р. Лімниці, залізнодорожний міст коло Єзуполя й міст коло Галича, при чому знищення мостів було дуже ґрунтювне. Лінію Дністра займали курені III Корпусу до 30 травня, а тоді, без бою, відступили, згідно з наказом команди Корпусу, на лінію р. Золотої Липи. 2 червня прийшов наказ до дальшого відвороту без бою на лінію р. Стрипи. Тут у трикутнику між Збручем, Дністром та Стрипою зібралися всі Корпуси Галицької Армії і з цього трикутника перейшли до славетної Чортківської офензиви.

 

У порівнянні з відворотом III Корпусу, який мав невпорядкований характер і часто, в наслідок різних обставин, приймав форму панічної втечі, відворот І і II Корпусів мав наскрізь впорядкований характер, при чому частини, зокрема І Корпусу дуже успішно контратакували наступаючі польські частини та вносили заколот у їхні лави. В скорому часі польська армія зреклася всіх спроб скісними ударами на ці корпуси довести до оточення Галицької Армії і поступала за ними доволі повільним темпом. Сповільнення польського наступу сталося теж у висліді стягнення деяких частин з українського фронту, щоб їх перекинути на захід, де загрожувала війна з німцями. І так до Ченстохови відійшла 2-га галлерівська дивізія, а з фронту стягнено ще й 10 піхотних батальйонів і 3 батерії, які відіслано до Польщі як кадри для творення нових дивізій. Ці накази, як пише Гуперт, були теж частинно наслідком дальших енергійних вимог держав Антанти, щоб припинити офензиву в Галичині.

 

Інша справа, що частини, які відходили з українського фронту в Галичині могли бути заступлені польськими частинами з Волині, де вони вже в великій кількості не були потрібні. Під ударами 1-ої галлерівської дивізії й групи ген. Карніцкого дуже скоро розвалився Холмський фронт Армії УНР. Цим фронтом командував ген. Осецький і його основну силу творив Корпус Сірожупанників, який створено із Сірої Дивізії. Корпус складався з 2 слабких дивізій. Командир корпусу, ген. Мартинюк, після одного дня спротиву на лінії р. Стохід рішився капітулювати перед галлерівцями. У висліді 16 травня 1919 галлерівці зайняли Луцьк і полонили ген. Мартинюка, обох командирів дивізій (полк. Абазу й полк. Тимченка), 460 старшин, у тому 16 штабістів, 2.000 вояків та обслуги, 18 гармат і залізничий парк з усяким воєнним добром. Таким чином, поляки зліквідували український фронт на Волині, але замість нього створили собі большевицький в районі Рівного. Те, що залишилося з Армії УНР на Волині, відступило на південь.

 

Ліквідація Холмського фронту на Волині була головною причиною відвороту І Корпусу УГА, який слушно міг сподіватися оточення. Відворот відбувався спокійно, з частими контратаками. Під Буськом Корпус розбив польську групу полк. Мінкевича і загрозу для поляків мусіла рятувати 2-га галлерівська дивізія. Щойно 24 травня поляки здобули Красне, 26 травня Броди і 28 травня Золочів. У Радивилові, Брюдах і Золочеві поляки захопили значну воєнну здобич з постачання Армії УНР, що евакуювала залізничні ешелони з воєнним добром з Рівного на Радивилів–Броди–Красне–Золочів до Тернополя. Така була ефективна допомога польської армії українській армії в її боротьбі проти москоівсько-большевицької навали (Польські воєнні комунікати подають, що в Золочеві здобуто 73 гармат, 1.000 муніційних возів, 3.000 рушниць й інший матеріял. У Радивилові: 8 гармат, 30 кулеметів, 1.200 рушниць, великі запаси муніції, 2.000 вагонів, кільканадцять льокомотив, 8 санітарні потяги, авіяіцйний потяг-майстерню з двома новими літаками, поїзд-радіостанцію, панцирний поїзд, 100 самоходів і харчеві склади. Все це було воєнне добро Армії УНР, зведене сюди, після евакуації Рівного).

 

У зв'язку з відтягненням польських частин з українського фронту в Галичині, наказав ген. Галлер 23 травня новий поділ районів операцій. Увесь українсько-польський фронт поділив він на 4 групи, а саме: (1) Ген. Одрі від р. Припяті по лінію Радехіїв–Лопатин–Броди –Підкамінь включно (1-ша галлерівська дивізія), (2) Група ген. Карніцького з Волині далі по Задвір'я–Золочів-Озірна включно. Ця група мала складатися з групи майора Боньчи (4 батальйони, 4 батерії), групи полк. Мінкевича й групи ген. Бабяньского, яка ще навантажу­валась на Волині, (3) Групи ген. Єнджеєвского, зложеної з львівської дивізії полк. Стшелєцкого й дивізії полк. Сікорского аж по р. Дністер і (4) Групи ген. Івашкевича, зложеної з 3-ої дивізії Легіонів ген. Зеліньского й 4-ої дивізії ген. Александровича. Група полк. Конаржевского була в резерві цієї групи.

 

Дня 28 травня група ген. Івашкевича зробила вже зв'язок з 4-ою дивізією стрільців ген. Желіґовського, яка через Румунію прибула до Галичини. За свідченнями Багіньского, ця дивізія нараховувала 643 старшин і 3.386 підстарший та стрільців. У ній було З полки стрільців, 2 полки кінноти, 1 дивізіон артилерії, 30 скорострілів і 13 гармат. 1 липня переформовано цю дивізію в 10-ту дивізію піхоти, але вжито її на українському фронті щойно під час Чортківської офензиви. До того часу вона стояла постоєм між Дністром і Карпатами, де займалася „пацифікацією" українських теренів.

 

Після перегрупування військ на фронті, наступ польської армії продовжувався. Всі групи польської армії посуваються майже рівнобіжно зі заходу на схід. 30 травня польське Начельне Довудство відкликаліо ген. Галлера, як команданта галицько-волинського фронту, і на його місце призначено ген. Івашкевича. Ген. Галлер став командантом шлеського фронту, зверненого проти Німеччини, з якою поляки сподівалися війни, якщо німці відмовляться підписати Версальський договір.

 

Тоді Начельне Довудство наказало, що польська офензива в Галичині має припинитися на лінії Броди–Плугів–Золота Липа. До видачі цього наказу знову причинився виступ західніх держав, які тепер уже погрожували припинення достави муніції й воєнних матеріялів. Крім цього Начельне Довудство рахувалося з небезпеками для дальшої офензиви зменшеними силами польської армії в Галичині.

 

Але польські генерали в Галичині не послухали наказу свого Начельного Довудства. Зокрема ген. Єнджеєвский, який був переконаний, що українську армію повністю розбито, наказав бойову акцію з метою здобути Тернопіль. 1 червня поляки здобули Тернопіль, при чому здобули знову значну воєнну здобич з запасів Армії УНР. Голословно Гуперт пише, що ця здобич належала совєтській армії. Совєтської армії в Тернополі не було, а те, що здобуто, належало до Армії УНР.

 

Дня 3 червня 1919, Начельне Довудство заборонило ген. Івашкевичеві вести далі офензиву проти Галицької Армії. Ген. Івашкевич втрете забороняє це робити групі ген. Єнджеєвского, навіть посилає свого офіцера генерального штабу, який має ген. Єнджеєвскому пере­дати рішучу заборону дальшої офенізиви. Але і це не помагає: частини пполк. Мончиньского й полк. Сікорского ведуть офензиву дальше. Гуперт пише, що „керівництво втратило вплив на дальший хід справ". До речі, польські відділи, які так спішать вперед, охоче гpaбyють „визволені" місцевості, при чому не роблять національних різниць, пограбовуючи, наприклад, у Тернополі польську людність. Ген. Єнджеєвскі змушений був прохати телеграфічно Начельне Довудство, щоб відобрати команду командантові 38 полку піхоти за те, що він не протидіяв грабункам.

 

Цей поспіх з хаотичною польською офензивою, як пише Гуперт, був причиною, що польські сили розтягнулися на широкому фронті та що зв'язок між окремими групами був слабкий. Зате всі три Кор­пуси Галицької Армії, що сконцентрувалися на вузькому фронті між Збручем і Стрипюю, використали це положення і перейшли до контрудару під Чортковом, який розвинувся в Чортківську офензиву і ця, як твердить Гуперт, викликала „загальну безрадність" у польській армії.

 

* Hupert W. Zajecie Malopolski Wschodniej i Wolynia w roku 1919 – Lwow–Warszawa, 1928.

 

(Шанковський Л. Українська Галицька Армія. – Львів, 1999. – С. 145-158).

 

 

14.05.2014