Це солодке слово «революція»

У день вшанування Шевченкових уродин країна почула звернення опозиції до народу. Звернення, яке широко анонсовували відразу після рішення Вищого ад­мі­ніс­т­ра­тив­но­го суду, яким захисника Юлії Тимошенко Сергія Власенка позбавлено де­пу­тат­сь­ко­го ман­да­ту.

Дві третини опо­зи­цій­них лідерів (Віталія Кличка бракувало) зібралися біля пам’ятника Шевченку в Києві й оголосили народне повстання. «Ми оголошуємо народне повстання проти цього режиму», — сказав Арсеній Яценюк. Й окреслив його мету. «Вистачить пенсійних реформ, по­дат­ко­вих реформ, вистачить ек­с­пе­ри­ме­н­тів над Україною та українцями», — сказав він. Для цього опозиція, відкрив технологію цей чоловік, починає похід у народ.

Класики, яких проходила в школі половина населення країни, навчали, що для повстання мають бути об'єктивні умови. І того, що «низи не хочуть», ще замало для реалізації амбітного зав­дан­ня. Бо оголосити народне пов­с­тан­ня — не штука. Штука (тобто мистецтво) — його реалізувати. Тактику, що її оп­ри­люд­нила опо­зи­ці­я, теж варто зацитувати: «Наступного тижня ми поїдемо проводити народні віче, підіймати людей і звертатися до них з одним: "Ніхто нас ніколи не переборе. Ми сильні і йдемо вперед до перемоги"». Десь це вже чулося — «Ми їх зупинимо!». Чулося і забулося.

Отже, панове, що? Знов революція? Але чи є для неї вагомі передумови? Чи готова до неї бодай опозиційно налаштована еліта? А якщо так, то чи готовий відгукнутися на її заклик народ?

Почнімо з народу.

Всім сподіванням — те, що казав Подрев'янський

Згідно з результатами соціологічних досліджень, число українців, готових ак­тив­но протестувати й виходити на ву­ли­ці, хоч не стрімко, проте невпинно зрос­тає.

Лютневі дані соціологічної групи «Рей­тинґ», які незабаром буде оп­ри­люд­не­но, засвідчують таке: нині в Україні од­но­знач­но готові до участі у вуличних ак­ці­ях 15% опитаних людей, ще 26% кажуть, що ра­д­ше готові, аніж ні. Разом маємо 41% респондентів, готових до активних дій. І це, визнаймо, багато.

Однак варто зазначити, що оті дозрілі до активності українці залишать свої затишні кухні за умов, коли обстоювати треба буде їхні власні інтереси та права. Соціальні питання традиційно важать більше, ніж політичні чи ідеологічні.

Оскільки з соціальною захищеністю й особистим добробутом в Україні зараз проблеми, то, здавалося б, досить лише правильно сформулювати завдання революції — і її підтримають 41% українців.

Та видається, що соціологічні дані у цьому питанні — річ непевна. До прикладу, за рік перед подіями осені 2004 року — Майданом та Помаранчевою революцією — градус протестних настроїв в країні був суттєво нижчий і становив лише 17%. Але вже тоді на акції протесту, що їх організовувала опозиція до Леоніда Кучми, приходили до 10 тисяч осіб. «До початку подій на Майдані ми провели п'ять загальноукраїнських масових акцій, які відбулися за наростаючої підтримки людей. Спершу це було 10 тисяч протестуючих, потім 50 тисяч. На Співочому полі зібралося вже 100 тисяч українців. А далі — 150 і 200 тисяч», — пригадує автор концепції залучення народу до виборчої кампанії Віктора Ющенка, польовий командир Майдану Тарас Стецьків.

Нинішні лідери опозиції навіть у грудні під ЦВК, коли йшлося про визнання/невизнання ре­зу­ль­та­тів виборів на окремих мажоритарних округах, зібрали заледве дві-три тисячі людей. А в останньому мітинґу, під час якого, власне, й оголосили «Народне Повстання», взяли участь щось близько одної тисячі осіб.

Отже, бачимо, що самого бажання протестувати — замало. Для того щоб вийти на вулицю, треба ще вірити, що це дасть результат, має бути віра в немарність спроби. Справжня революційна ситуація, як навчає наукова соціологія, складається тоді, коли розрив («ножиці») між сподіваннями і реальністю сягає критичного рівня. А що ми маємо зараз? Так, українцям часто не подобається те, що відбувається в країні, але люди й не чекають, що така опозиція переламає згубний тренд. А отже, немає віри в доцільність власного протесту.

Причина цього «немає віри» проста і складається з двох підпричин.

По-перше, люди не вірять у спроможність політиків змінити справи на краще — навіть тих політиків, за яких самі голосують на виборах. Отже, повести народні маси до боротьби за світле майбутнє дослівно нема кому.

По-друге, ще свіжим є розчарування у на­с­лід­ках власної активності. Помаранчева революція під­ня­ла людей, люди привели до влади тих, кому тоді вірили. А ті довіру зра­ди­ли, владу розтринькали.

Тому готовість до протесту в Україні тепер – радше теоретична можливість, аніж доконаний факт.

То на що ж сподіваються опозиційні лідери і чи до правильних вдаються рухів у напрямку реалізації цих сподівань?

Геть Януковича! Давай Яценюка, Кличка і Тягнибока!

«Рецепт української революції такий — попередити ворогів і потім попросити у них грошей», — саркастично зауважує в коментарі до заяв опозиції про ого­ло­шен­ня народного повстання со­ці­а­ль­ний психолог Олег Покальчук. На йо­го думку, 9 березня всі стали свідками пер­шо­го такого кроку: опозиція голосно по­пе­ре­ди­ла владу. Другий крок якщо й зроб­лять, то вже не так пафосно і тим бі­ль­ше не публічно.

Це, звичайно, вкрай скептичний погляд на ситуацію, але є ньому певна частка раціо. Згаданий вже Тарас Стецьків теж висловлює нерозуміння дій опозиції й, відповідно, не надто вірить в її успіх. Він каже, що Помаранчеву революцію почали серйозно і ґрунтовно готувати за два роки перед її початком. І, головне, масові акції не декларували, а проводили.

«Ми не казали, що влаштуємо революцію. Ми її влаштували», — наголошує Стецьків. Нині він питає опозиційних керманичів про причини зволікання. Акції протесту, мовляв, треба було починати організовувати ще наприкінці минулого року, одразу по парламентських виборах. «Що вони робили у січні та лютому? Невже сподівалися, що Янукович розвиватиме в Україні парламентаризм?», — обурюється Тарас Стецьків і додає, що все ж краще пізно, ніж ніколи.

Та навіть відкидаючи фактор невчасності заклику до масової боротьби з режимом, до опозиції нині залишається кілька суттєвих питань. Зокрема, щодо мети повстання, яка є занадто розмитою. «Геть Януковича! Давай Яценюка, Кличка і Тягнибока!» — навряд чи під такими гаслами вдасться вивести на вулиці людей.

До того ж не зрозуміло зовсім, якою дорогою вестимуть до цієї розмитої мети опозиціонери. Чого ми маємо хотіти? Дочасних парламентських виборів чи виборів президентських, чи референдуму, чи просто смерті ворогів?

Вони кажуть, що підніматимуть народ і для цього влаштують віча в реґіонах. Куди вони поїдуть? Вони поїдуть всі разом чи на всі три («Батьківщина», «Свобода», УДАР) різні сторони?

Одне слово, запитань багато, а відповідь одна: ніякої революції, ніякого народного повстання в Україні не буде. Озлілий та розчарований народ і жменька лідерів, яким ніхто не вірить, — це все, що ми маємо. Поки що…