Про що цей шкіц? Про структуру едіпального конфлікту в різних суспільствах і про те, на яких етапах едіпального конфлікту можуть ті суспільства застрягати. Про порівняння західної і нашої культур (можна сказати української, чи – ширше – слов'янської, може комусь більше подобається протиставлення з російською – це такий змішаний культуральний простір). І про те, як вирішення цього едіпального конфлікту впливає на побудову суспільної структури, як будується структура суспільних взаємостосунків, їх матриця.
Коли нас збирається більше, ніж троє, ми актуалізуємо певну матрицю соціального взаємостосунку. І коли мені, наприклад, кажуть, що бачили якихось ескімосів, і це чудові люди – то я дійсно переконаний, що вони чудовіші за мене: вони, наприклад, відкритіші…
Але коли ми говоримо про соціальний контекст, то говоримо про ту рамку, матрицю соціального взаємостосунку, яку ці люди несуть. Я спробую її зараз описати одним із інструментів
Цим інструментом є історія, точніше погляд на неї через едіпальний конфлікт. Не кажу, що цей погляд є найкращим інструментом, але кажу, що він є можливим і що його можна тут застосувати. Наперед годжуюся з тою точкою зору, що всі ідеї та концепції, що ми їх тут малюємо, є спекуляції. Я тільки за те, щоби маржа в цих спекуляціях була достатньо високою
Чи інша метафора: це – як окуляри. Я підбираю собі такі окуляри, щоби добре бачити. Якщо ця концепція дозволяє мені добре бачити (бо в добрих окулярах), то вона добра. А коли мій зір змінюється (мій погляд змінюється, чи реалії, чи завдання), можна вибрати собі іншу концепцію – не кращу чи гіршу, а ту, яка більше підходить. Як одяг, – взимку підходить один, навесні – інший. В одному віці один одяг підходить, в одній культурі – також…
Це такий загальний вступ. А тепер я хотів би вас трохи здивувати і зацитувати, Magna Carta, «Велику хартію вольностей», прийняту в Англії після бунту аристократії. Знать бунтувала тоді проти короля Іоанна Безземельного. Він був не дуже вдалим королем, більше дбав про французькі володіння, ніж за англійську корону, але менше з тим. Тривала війна знаті з королем закінчилася підписанням «Великої хартії вольностей». Що там було написано? Там в 63 статтях були описані права і повноваження різних соціальних груп. Це був перший в європейській традиції зафіксований письмовий документ, який ліг в основу англійської «конституції», точніше – основних законів, бо в них нема конституції як окремого документу. В Хартії були записані базові речі: ніхто не може бути ув'язнений і ні в кого не можна забрати майно, як тільки за рішенням йому рівних осіб, які утворюють суд, і тільки на основі закону. Це означає, що в такий спосіб обмежувалася сваволя – абсолютна монархія обмежувалася законом. Я думаю, ми ще не зробили тієї роботи, що англійці зробили в XIII столітті, нам ще належиться. Я навіть маю ідеї, чому ми цього ще не зробили. Про це трошки пізніше.
Отже, як воно все виглядало? Вони (та англійська знать) його (короля) не вбили. Вони його примусили підписати. Тиснули, звичайно: якщо не підпишеш, буде тобі гірше. І він підписав. І там було написано, що, коли він порушує умови цього контракту, то вони мають право будь-яким способом примусити його виконувати. Перше: вони його попереджують, дають йому сорок днів. Якщо через сорок днів він не виправляє своєї сваволі, тоді вони мають право будь яким способом атакувати його, займати його землі, володіння, вбивати його солдатів. Тобто мають право атакувати його будь-яким способом, крім як загрожувати персонально, фізично йому, його дружині та його дітям. Вони не мають права його вбивати, але мають право його всіма іншими можливими способами змушувати. Як тільки король виправляє несправедливість, вони мають знов йому присягати на вірність – і все далі по-новій…Отже, ця «Велика хартія вольностей» була підписана в 1215 році. Багато віків навколо цієї хартії воювали, порушували з обох сторін цю хартію, але в принципі вона дожила до сьогоднішніх днів, вона працює – можливо, номінально, бо тепер королева не має аж такої ролі, але там не викидають законодавчих актів. Там просто приймають нові.
Це одна історія. Тепер історія про Тараса Бульбу. Відома всім історія. Не всім, правда, відоио що, в основу цієї історії були покладені певні реальні факти. Прадід відомого мандрівника Миклухо-Маклая, козак Макуха мав трьох синів, і один із тих синів закохався в польську дворянку, і цей Макуха вбив свого сина. На основі цього Гоголь написав свою історію. Його історія полягала в тому, що за те, що син закохався і зрадив своїх, його батько вбиває. Не карає, не ще щось, а просто вбиває. Не син батька обмежує (перша історія – як «сини» обмежують волю «батька»), а батько вбиває сина.
Не будемо говорити про глорифікацію цієї Гоголівської історії, йдемо далі. Візьмемо Івана Грозного. Іван Грозний мав багатьох дітей, але діти тоді рідко доживали довше одного-трьох років – час був такий. Але один вижив, називався Іван Іванович. Він був улюбленою дитиною – до якогось часу, потім виник між ними конфлікт, і батько взяв таку палку з великим набалдашником, ударив у скроню – і вбив. На тому історія закінчилася. Бо син підняв голос.
І ця історія також говорить нам, що едіпальні стосунки тут неможливі. Сваволя не може бути обмежена. Проблема ж не в тому, чи вбили сина реально. Проблема в постулатах, на яких будується соціальний міф. Чи соціальний міф будується на тому, що добрим є «єдиноначаліє» і об’єднаність під великим князем, королем, імператором, а, умовно кажучи, «бояри» є поганими людьми й заважають справедливому правлінню. Чи — з іншого боку — доброю є історія про те, що сваволю короля потрібно обмежити.
Ці два соціальні міфи будують два різні світи. Один світ збудований на законі, який обмежує сваволю. Адже проблема не в тому, щоби обмежити короля, проблема в тому, щоби обмежити начальника ЖЕКу. Але кожен із нас може бути в ролі начальника ЖЕКу. Проблема в тому, щоби обмежити власну сваволю. Бо коли ми обмежуємо сваволю іншого (законом), це означає, що ми обмежуємо власну сваволю. Ми не можемо обмежити їхню сваволю тому, що не можемо відмовитися від своєї. Бо це означає, що завтра треба буде діяти за законом, а не так – примружити око й сказати: «Ну я так вважаю, я маю такий великий досвід, я так добре розуміюся на тому, ви мене послухайте!».
Отже, два такі варіанти розв’язання едіпального конфлікту будують два типи соціальної взаємодії. Перший – XY-матриця.
Що означає X-матриця? Це означає, що є лідер і є народ. Народ не ділиться на особи, як з точки зору лідера, так і з точки зору кожного. «Я» як частина народу. «Я» окремий не маю ніяких горизонтальних стосунків з іншими окремими людьми. «Я» окремий маю стосунки тільки з тим лідером. «Я» і «він».
Другий – Y-матриця. Побудована так, що люди мають стосунки один з одним. Тоді що важливо для успішної взаємодії? Здатність до конкуренції та кооперації. Не тільки до конкуренції, а й до кооперації. Виграють у соціальній взаємодії ті, хто вміє не лише конкурувати, а й кооперуватися. Але в першу чергу ті, в голові кого існують ті інші, з якими можна кооперуватися.
Два різні типи соціальної взаємодії, диктовані тим чи іншим розв’язанням едіпального конфлікту; я би сказав, розв'язанням чи недорозв’язанням. Ми живемо в суспільстві, яке недорозв’язало свій едіпальний конфлікт – тобто, не обмежила сваволі. Сваволі правителя, а отже, і своєї власної сваволі. Це означає, що я виховую своїх дітей не так, як мені хочеться, а є інституції, які можуть це контролювати. Або я вчу дітей у школі не так, як Бог на душу поклав, а буду діяти за якимось протоколом, якимось законом.
Отже, ми маємо X-Y-матрицю – два типи соціальної взаємодії. Тут треба зацитувати ще одного дослідника, який суспільство якраз не дуже досліджував, – такого Роберта Клокінгера. Він досліджував темпераментні характери. Я зараз зупинюся не на темпераменті, а на характері. Він виділяв певні аналітично детерміновані осі темпераменту, але, крім того, і осі характеру: те, що детермінує характер, він відносив як т. зв. self-трансцендентність, тобто як здатність виходити за межі власного self і комунікувати з божественним, такий трансперсональний досвід. І ці здатності, така трансцендентність більше розвинуті у східних культурах.
А на іншому полюсі осі – self-кооперативне, тобто здатність кооперуватись із іншими людьми. Але, щоби кооперуватися з іншими людьми, їх треба помічати. Треба помітити, що вони існують. Бо якщо є «Я» єдиний і «Він» єдиний, то інших нема. А чому інших нема? А тому, що, коли я помічаю інших, то це означає, що я вступаю з ними у взаємостосунки. А «Він» тоді починає хвилюватися. «Більше трьох не збиратися». «Йому» дуже страшно стає. «Йому» невигідно, щоби помічали інших. Йому потрібно тільки переживання: Я і Він. Тільки. Різні форми можуть бути – сповідь безпосередньо Йому або «хочу дитину від фюрера». Різний спосіб комунікацій «Я і Він».
А на іншому полюсі більше працює комунікація конкуренції та кооперації.
Мені здається, що така модель, яку я спробував вам коротко викласти, може бути однією з цеглинок, одним із окулярів. Одним із оптичних пристроїв, яким ми можемо побачити проблему, перед якою стоїть наше суспільство. Не тільки суспільство загалом, але й наші професійні організації, наші способи взаємодії між нами і, скажімо, нашими клієнтами. Чи партнерами.
Мені здається, що легко боротися зі сваволею чужою, найважче побороти власну сваволю. Я хотів запропонувати погляд на ці дві історії – на короля, який підписав «Велику хартію..», і на Тараса Бульбу чи Івана Грозного – як на власну динаміку. Можна подивитися через ці окуляри на власну історію, але також і на суспільну історію.
Під кінець скажу, що тут у нас, в Галичині, також була подібна історія в тому ж XIII столітті, коли бояри підняли бунт проти Данила Галицького – того славного чоловіка, що на коні на одноіменній площі сидить… Бояри підняли бунт, а Данило прийшов і покарав. В Перемишлі був тоді митрополит Артемій. Його трубадур, співець тогочасний, Митуса (тобто Дмитрій) відмовився оспівувати подвиги Данила Галицького, а оспівував боярську вольницю. За що був знищений Данилом Галицьким.
Така історія. Вона має різні вияви. Нема суспільств, які несуть лише одну матрицю – X чи Y. Є домінування тої чи іншої матриці. І в залежності від того, якими ідеями наповнені голови еліти, таку ми маємо дійсність.
13.02.2013