Як щодня, втискався через замерзлі шиби і поржавілі грати вечірній сумерк. Такий подібний своєю послідовністю, своїм виглядом, а рівночасно такий інший. Маєстатичний, сумний, що в серці вигребував найдавніші, ще дитинні спомини. Веселі, безжурні спомини, в сумному безвихідному положенні в'язнів НКВД.   В камері нас трьох українців витало його, а п'ятьох поляків обоятно гляділи на нас, радіючи в душі, що в них уже по святах, що бодай частинно позбулись святочних споминів.