Мова і є тим олівцем, котрий окреслює нас по периметру, означаючи як особистостей. Маркує кордони, за якими нас вже не існує.

  Галицький балак — як латина, мова людей, котрих вже не є, але слова та фрази ще живуть в окремих нас, як слухачах тих, хто ще нею розмовляв.   Ми виховані бабцями, народженими на початку 1900-х, для яких балак був рідною мовою, і усе дитинство ми прилипали взимку язиком до клямок, їли гижки, крали цукерки з креденця, затикали дірки диктами і казали мішіґіне на ненормальних.