Полудне. Я вийшов з У.Г.К. Життя вулиці плило ліниво. В тім вибігли хлопці і наповнили вулицю криком: "Вперед"!, "Вперед"!.. Щезли. А я стою і стою, тай жду на трамвай, котрий також ліниво ходить. Напротив мене граєть ся двох хлопців, урядників трамваю, котрі залізним дручком реґулюють "вайху".
При крику "Вперед", вони перервали свою забаву, сіли на підмурок волоської церкви і глядячи з кпинами на мене, почали й собі викрикувати. Що один крикне "Вперед", другий відгукуєть ся "Взад". "Вперед" — "взад" — "вперед" — "взад" — кричать і глядять на мене з таким сміхом, якби я належав до "партії" і відповідав за її політику. А я з дива не сходжу, відки ті хлопці знають, що йдучи вперед, можна часами зайти взад, особливо у політиці?
Їx правда коле мене, тимбільше, що трамвай, через те, що не приходив, прямо інтернував мене під стовпом, що зветь ся збірною стацією для всіх тих, що ризикують життям, хотячи на нього сісти.
Думаю, поговорю я з ними на розум о тій політиці. Всеж: "clara pacta, claros faciunt amicos". На щастя я спостеріг в час мою похибку, чи то трамвай і відїхав не переговорюючи. Заїхав я і зайшов під свою хату. "Вперед", "вперед", чую діточий голос.
— А "Нову Раду" маєш, чому її не викликуєш?
— Бо ніхто не хоче купувати.
— А ти пробував продавати? — Хлопець змовк, бо й щож мав сказати хлопчина, що в нього політика входить як вода в губку.
А за плечима чую тихе "нова зрада". Я оглянув ся і побачив моїх добрих знакомих, щирих людий, котрим тільки брак елястичности думок Лойда Джорджа — що, як відомо, уміє орієнтувати ся.
Хоч се був напад на мене, я ним необидив ся. Від того чуття вирятував мене один анґлійський мудрець, котрий сказав, що "нема в світі ні одного великого чоловіка, котрогоб хоч раз у життю не названо злодієм". А що у нас що другий то "великий чоловік" — так я вже й не протестував проти того, що й мене зачислено між великих людей.
Та жаль мені "Нової Ради". А на неї упав ще один удар. "То становий орґан", так не треба його читати. Та вістка вернула вже з провінції, трохи зіритована тай oпoрошена. Бо тепер вже так їдеть ся! Лиш той, що в хаті сидить і жде, що під його хату підпливе, той може не обваляти ся. Та він і світа не видить, ні сходячого сонця.
Хотів я ще й на те відповісти. Бо "Нова Рада" всеж таки репрезентує "певну думку" і "має свій круг читачів". А маючи "певну" думку, можна сміло йти "вперед". Тут я застукав ся! Бож "Нова Рада" не є "Вперед", тілько "Нова Рада", отже як тут ужити того слова? Ну — скажім наперед! Щоби не ужити ні слова "пробій" (таке гарне слово було воно до недавна — a тепер "наніц" зійшло), ні слова пролом, бо того слова уживала знов Росія — аж доки її не проломило.
Отже наперед.
Ми становий орґан? Чий? Священиків? Мій Боже! Тисяч літ ми з народом працюємо, жиємо, терпимо і надїємо ся. І окроме гіркої долі, тої самої, що й нарід мав і має, ми нічого для нашого стану не придбали. Аж тепер, тепер, щоб нам захотіло ся з черепків розбитої долі народу ліпити для себе "партію"— хтож у се повірить? хто? Ми станової політики не ведемо. У нас партією — народ увесь, український народ, він один, як думка у нас одна.
Аж задихав ся я, малюючи лице "Нової Ради". А для відпочинку? Ну, для відпочинку припинено на пять днів "Нову Раду", щоби вона не ходила по Галилеї, як по своїй землі. Бо й пощож їй ходити, коли є на світі така друкарська штука, що українськими буквами можна надрукувати зовсім неукраїнську думку. Той пан, що видумав друкарську штуку, може й не думав, що його "штуки", такі "штуки" можуть вийти. Та він ані тому не винен, ані вже нічого не порадить, коли йому штука вирвала ся з рук, як Вільзонови "самоозначення". Він однак мусить тепер аж двайцять пять літ ждати, заки позволять його штуці вийти на світ Божий. Хиба, що хто инший втне яку "штуку" скорше тоді й Вільзон діжде ся "слушного часу". А я йому бідному з серця того желаю, бо він добре думав, тілько воно "кепско вийшло", як каже... ну, так каже кождий.
За Вільзоном мало не забув я за "Нову Раду". А за неї тілько-тілько людий тямило. Одні знали де вона, а другі питали ся: "де вона"? "чому не виходить до нас?" "чому?" Най там — вже не скажу. Досить, що виходить! Та український нарід повинен і проти неї вийти, та не з порожними руками! Бо добре то казав один мудрець на залізничій лінії від Кавказу — до Берліна: "нєх пан гада ренькі, а нє до вуха".
Бо так як дотепер було, ми не хочемо, щоби так дальше було. А бувало й таке, що "усі" числа "Нової Ради" виходили в редакції до одних рук тоді, як на ній були цілі плями. То був раз пренумератор! Але нас тоді ґазета в двоє коштувала! Тепер ми вже хочемо рівного поділу праці читання "Нової Ради". Усім по одному примірникові і тим, що наперед читають і тим, що "потім". Тай хочемо, щоби тих пренумераторів, що не платять, не було ані одного, а тих, що платять, щоби були тисячі і десятки тисяч. Тото буде радість, як ми таким великим хором заколядуємо:
"Нова Рада встала,
така, як бувала", і т. д.
Колядник
Нова Рада