У відповідь на заяву проф. Томашівського, який висловлювався про будучність України на зібранні наших делєґатів в Парижі, а навіть на сторінках парнаської преси, гр. Тишкевич надіслав нам слідуюче відкрите письмо:

В довгій але цікавій і характеристичній промові професора Томашівського я передовсім бачу пессімізм, якого не розділяю як не розділяю оптімізм пана Сідоренка. За коротко будучи в Парижі і небудучи в можливости виробити собі твердого всій справі погляду, я одначе певний, що проф. Томашівський помиляється в своїй характеристиці відносин держав до нас.

З дуже прихильного приняття, яке мені зробили: румунський презідент делєґації Мішу, грецький презідент Політіс, і сам Венізельос, сербській презідент Пашіч, сербській міністер закордонних справ Трумбіч, італійській — Тіттоні, а з французів маршалок Фош, — я вважаю, що справа України не є програна.

Тут є не тільки банальна куртуазія, але є факти: дозвіл, який Італія дала нашим полоненим вступити в армію Петлюри і запевнення румунського презідента делєґації, що Румунія готова нас визнати, не чекаючи на дозвіл Ради Пятьох.

Ми ближче будем до правди, як скажем, що мимо страшної акції наших ворогів і великих помилок з нашого боку, справа наша не є безнадійна і що держави заняли становище вичікуюче і не абсолютно неґативне. Я зрештою о тім мав реляцію ще в Римі від особи, яка цю відомість мала впрост від членів Ради Пятьох.

Я мав відомость з Льондону і переказав її урядові, що нехай Денікін буде побитий, і ми будем негайно визнані, аби тільки наш уряд дав ґваранцію порядку.

Все залежить від геройства нашої армії і її відпорности. Наша справа не рішається за зеленим столом конференції, але на полі битв; не в Парижі, але на Україні, і для того я думаю, що наш уряд добре чинить, що він навіть обовязан в своїх заявах піддержувати духа нашого народу, який переживає найстрашнішу траґедію своєї історії, цеї історії славної, а крівавої, яку він опущений і безталанний сам завжде робив і сам робить і нині.

Де всеж-таки не значить, щоб ми мали нехтувати значиння признання конференцією нашої самостійности і держави. Не потрібую доказувати цього — здається це мета, для якої ми тут знайшлися і для якої всі сили наші всі усилля ми повинні віддати.

Люди, які-б самі себе своїми руками загребували, які, не чекаючи навіть присуду конференції, зрікалися-б самостійности, які після досвіду московських федерацій чи "автономій", досвіду цілих столітій ярма, йшли би знов на це саме, були-б тільки доказом, що Україна справді не є нація, не доросла до волі і навіть не варта її. Як би була така наша ціль, не треба-б було висилати делеґатів до Парижу, — Маклаков сам постарався би за все.

Я мушу сказати, що з боку Галичан я розумію огиду, яку вони почувають перед накинутим їм польським ярмом, ту велику дезіллюзію, яку їм принесли останні події, але ніколи не зрозумію іллюзіі, яка би їх кинула в обяття Денікіна, чи инших представників Москви. Зрозумілі з тактичного боку такі заяви за федерацію Галичини з Росією можуть мати незмірно тяжкі наслідки для цілої нашої справі. — Не будучи соціялістом, я розділяю де-які погляди пр. Томашівського на соціялістичні експеріменти, які мали місце у нас.

Я певний, що наскільки Антанта буде підтримувати демократію у нас, настільки вона ніколи не допустить великої соціялістичної держави в Европі. Одначе і тут я мушу сконтатувати, що уряд наш, хоть би і не був соціялістичний, мусів би і був би повинен негайно перенести як найширші і радикальні реформи не тільки з тактичного боку, але з того приводу, що народ наш — це нація наша, це Україна, — що він виборов собі і нам волю, що він, а не хто инший, з дуже рідкими виїмками, є представником нашої національности.

Дворянство є елємент взагалі непевний — доказом цього ціла Скоропадщина. Ми у себе повинні бути дуже ліві — розуміється, не більше, як самий народ.

Я констатую, що професор Томашівський схарактеризував відносини всіх націй до нас, а забув нам сказати про відносини з Росією. Але ми їх знаємо і на всі спроби, звідки би вони не йшли, — звернути нас в бік чи старої, чи ново відбудованної, — "реґенерованної" тюрми, ми маємо тільки одно слово: — ніколи. —

Воля