Вони всї троє вже на могилї, вже давно над їх гробами вишнї цвитуть і родять і хрести дубові у їх головах похилила ся. Померли давно: дїд Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.  

«Камінний хрест» — друга збірка новел Василя Стефаника вийшла з друку 1900 року. Василь Стефаник. Камінний хрест. Студії і образки. Львів. Накладом М . Яцкова і С-ки. 82 стор. Вийшла в серії «Народна біблотека» (ч.1—2) Книжка має присвяту: „Старшому моєму другови Кирилови Гаморакови присвячую. Автор ".  

ОПОВІДАНЄ   I.   Постїль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засїли куми, на краю печі рядком дїти. Вони поспускали рукави як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летїти. Куми за те сидїли як вкопані, лишень руками досягали хлїб або порцию горівки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би зігнені в кулак на колїнах. Нерадо вони брали хлїб і порцию. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тїни і кинув їх на стелю. Там вони поломили ся на сволоках і також не рушали ся.

  І.   Сїльський богач Андрій Курочка сидїв коло стола і обідав, — не обідав, а давив ся кождим куснем. Домашна челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварила ся, метушила ся і виносила їх між худобу. Богацькі дїти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре нїколи не дає анї спокою, анї радости нїякої. Сам богач найгірше томив ся у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підгоняв своїх дїтий і наймитів.  

Не міг сїсти, так єго щось гнало від стїни до стїни. Ходив та ходив по хатї. Обстанова хатна і кути замазували ся і пропадали в вечірнім сутїнку, а в голові зарисовували ся давні образи щораз виразнїйше.  

Полїтичним арештантам мужикам на святий вечір.   У хатї було так ясно, що баба Грициха видїла кождий палець Іванків, де він до стїни притулив ся.   Сонце спускало ся насамперед на лїс, що стояв на горі перед хатою, на єго галузю лишало всї свої дорогі камінї блискучі, а лїс бив промінями у вікна хати.   І таких їх було богато в хатї, що баба видїла кождіський палець Іванів на стїнї.   — Мой, Іване, аби я тебе не видїла бїльше на лаві! Адї, шо ти із стїн поробив. По земли собі бігай.  

Довгий такий та широкий дуже, що оком зїздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Люцкі ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки як дрібоньку рибу. Отой лан.   Зісхле бадиля бараболї шелестить на нїм. Під корчем мала дитина. І хлїб ще і огірок тай мисчина. Чорний сверщок дотулився нїжки тай утїк. Зелений коваль держить ся по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько об’бігає дитину.   А воно плаче за шелестом бадиля. Тай звернуло ся і впало. Впало ротом до корча. Бє нїжками, дуже пручає ся і поволеньки синїє.  

Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відкиби найлїпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько лишень чути було млясканя губів, як ґазди мочьили луфко в ротї. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.   — Доцю, ня, а подивися, як воно виглядає ?   — Ще чепірнате таке як нечисане повісмо, ще пишіт.   І ґазда пхав олївце в рот і зачинав знов писати.  

Поклав граблї коло себе, сїв потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далї говорив на четверо гоний за голосно.   — Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси тай зараз дїдови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть тай зараз запіворит: Табо ви не сидіт...   — А то Господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебераю. А руки, адї, як зґребло, а вжем місїць не голений, а до церькови вжем дорогу забув. У чїм піду, коли все з плечий забрали?  

  Сина як пуп сидїла на печи посеред купи дрантя і без упину била головою в стїну. На припічку сидїв син бабин.   — А хотьбим продавси, то топлива нї відки вам не дістану, а хотьбим украв, тай імут. Сидїт на печи, обтулюйте си в лахмітя, як можете, тай тепла чикайте. У мене малї дїти та вєнут, сарачьита, на морозї. Адї, принїс-сми вам хлїб тай горівки крішку тай білу дранку та обійдїт собї сьвита по божому. А може ще люде вам шо внесут. Тай головов у стїни не бийте, бо нїчо з них не вібєте.