Сина як пуп сидїла на печи посеред купи дрантя і без упину била головою в стїну. На припічку сидїв син бабин.
— А хотьбим продавси, то топлива нї відки вам не дістану, а хотьбим украв, тай імут. Сидїт на печи, обтулюйте си в лахмітя, як можете, тай тепла чикайте. У мене малї дїти та вєнут, сарачьита, на морозї. Адї, принїс-сми вам хлїб тай горівки крішку тай білу дранку та обійдїт собї сьвита по божому. А може ще люде вам шо внесут. Тай головов у стїни не бийте, бо нїчо з них не вібєте.
— Колижбо я, сину, кількому морозови і такі студени не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стїну бю, бо бим на місци задеревіла, як бим не била.
— А ноги нїц не стуха́ют?
— Ноги, синку, як коновки набренїли: анї їх пігнути анї їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі як скляні бервена.
Я не годна ночи зночувати, такі ночи довгі, довгі, як колиби десїть на одну склав. Всї очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини тай дня діждати си не можу. Тай так гірко сидїти самому у такім студенім вертепі.
— Та коби хоть Бог змилував си та муки вам довгої не дав тай лежі гнилої, аби вас борзо спрьитав.
— Ой, синку, я так тої смерти, як мами рідної, чикаю. В ночи то в кождий кут пролуплюю очи, ци де с кута не привидитси, бо як привидитси, тай незабавки таки приходит. Але не привиджуєси.
— Та смерть прийде але коли. А конї стоя, гай, скиньте непранку та най на вас сорочку натьигну.
— Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, шом цу на собі загріла тай, як якис казав, своїм нендзї рада, шом заплодила, бо все вкусить то от-як теплїще в шкіру.
— Ви вже розум вістаріли — таже не мете на різдво у такій нендзї сидїти!
Натягав на маму сорочку.
— Не далекі ваші гони, кости як мечї із шкіри вілазьи, — коби борше.
— Тай я тото, синку, кажу, коби борше.
— Та сьвиткуйте здорові.
— Йди, йди, бо то панцка служба.
Дрожала на печи зі студени і головою в стїну била.
— Тото добру дитину маю, тото ходит коло мене тай не забуває. Нїколи не встидавси, шо мама з торбов ходит. Благословю тьи синку на все добре.
І рукою благословила.
Легонечко ковтала головою в стїну, якби з радости, що сина доброго має.
— Славайсу.
— На віки слава.
— Я вам, бабо, солодкої пшеницї тай тїста принесла, абисте за мою Марію очинаш зговорили.
— Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестила ся синими руками.
— Славайсу.
— На віки слава.
— Наднїс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіт.
— Бо да-прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотїла молитви.
— Славайсу.
— На віки слава.
— Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий сьвито, а в нас, якби тїло ще на лаві лежьило, так плачемо. Ще того сьвит-вечера вони нам вечерю лагодили.
— Я, сирітки, вібю поклони за вашу маму.
Дївчина плачучи вийшла, а баба продувала порох з печи і цїлювала землю і поклони била.
Дуже богато мисочок люде поназносили.
Вечер ловив за очи і баби вже не було видко, лишень єї молитви розходили ся з печи по хатї.
Галузя грушки шморгало у вікна, а шибки дзеленькотїли.
— Колїдуй минї, грушечко, колїдуй, бо нїхто минї цего вечера не заколідує, такого великого вечера лиш ти бабі колїдуєш.
В руках держала флящину з горівкою.
— Я буду горівочку попивати, а ти минї файну кольидочку колїдуй тай мому синови, бо свої мами не скидаєси...
Пила.
— Якби не він, тайби нї аж на веснї найшли, якби сопуха з печи аж на дорогу вдарила.
Пила.
— Адї, оцеї, грушечко, жіноцкої, шо каже:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна сьвіту засияла...
Дрантивим голосом цїлу коляду відколядувала.
— Тепер увес мир, увес рід колїдує і веселитси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавної мому Митрови:
Вінчую тебе щьистьим здоровєм повїй,
Повій, не вій тер похилив явір с-тихенька.
Верещала, якби з неї хто паси дер.
— Оцеї мій старий любив колїдувати. Видиш, старий, а я собі без тебе пю та гуляю тай колїдую. Твоя грушечка зо мнов колїдує. Ой, я вже с тобов нї, ой, нї! Я не твоя вже ґаздиня...
Пила.
— Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила тай межи люди пішла. Як-єм с торбов за твій поріг переступила тай я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
— Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз с торбов на дорогу тай чулам, шос у гробі перевернувси, а минї від сонечка сьвітого сором стало тай вернуламси до хати. Молитви старецькі говориласми у твої хатї. Отаку-с ґаздиню лишив післї себе.
Пила.
— А тепер мене, чоловіче, пси з усїх селїв знают, а я їх твоєв паличков відгоню. Алем тим жебраним хлїбом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натьигне, він мами не скидаєси. За него старий усї гріхи маєш мати прощенї, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
Напила ся.
— Алем, старий, пяна, алем помийница! Кобис нї тепер уздрів тай душаби ти-си врадувала. Алебис парив, алебис бив! Лиш за кіски та голову межи колїна — тай вєзи на двоє. Бий жебрачку та вона твою памньит з торбов сьвітами рознесла! Бий яй суку, бий, най вона тобі д’хатї дїдівських куснїв не волочит!
Випила решту.
— А припри-ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу...
Гатила головою в стїну як скажена.
— Лиш таки отак, най креперує торба громацка.
=====================
[«Камінний хрест». Студії і образки. (1900), с.51—59]
18.05.1900