Поклав граблї коло себе, сїв потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далї говорив на четверо гоний за голосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси тай зараз дїдови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть тай зараз запіворит: Табо ви не сидіт...
— А то Господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебераю. А руки, адї, як зґребло, а вжем місїць не голений, а до церькови вжем дорогу забув. У чїм піду, коли все з плечий забрали?
По межи, по межи тай дїдів голос цїлим полем вандрував тай всї обертали ся в сторону за дїдом. А він скаржив ся, не переставав.
— Ой, сегодни, такі дїти. Але мене ще богу-дьикувати, з памньити не вікинуло, я ще знаю яку бесїду у нотаря малим. Сухенький був панок з борідков тай він так роз’єзував синови. Дїдови, каже, допоки єго живота то має єму бути єго постїль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонца. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте то ти тогди з лави на дїдову постїль переберайси. А бабі, каже, має бути бабина пічь, вона найси вігріває, най-си Богу молит, а як вже ї обмиєте тай руки навхрест складете та тогди най невістка вже лїзе на пічь, бо вона єї.
Осїнний вітер грав ся сивим волосєм дїдовим.
— Але коби нотарь дес вечером подививси до хати. Син на постели, невістка на печи, а я з старов на земли, на солімцї вальиємоси. А цеж по правдї, а де Бог є? У цих людий вже нема Бога, ой, нема...
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людий.
— Здихайте старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдают, сирец поїдают, а ми як щеньита на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дают та так і я дав. А сегодни вони вповідают, шо ви старенькі, слабенькі тай їжте маленько. Отак нам уповідают наші дїти.
Голос дїдів дрогнув тай дїд урвав бесїду.
— Тай поховают нас як псів, бігме, чобота на ногу не покладут...
Громада бузьків спала на очерет і злопотїла крильми над дїдом аж спудив ся. В теплї краї збирали ся відлїтати.
— Ого, вже осїнь. Отак, отак тай різдво незабавитси...
— Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш шо не говорит. Єму зле, а воно собі шукає лїпшого. В зимї нема жьиби тай студїнь. А воно знає наперед. Не так як чоловік, шо мус свої три дни на місци коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблї тай пустив ся до дому. Ще кілька разів обертав ся за бузьками. Тай станув.
— Ба, хто би минї, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видїти, як повернутси? Відай вже котрес із нас бриздне, відай уже бузьків не будемо видїти...
[«Камінний хрест». Студії і образки. (1900), с.59—62]
18.05.1900