Довгий такий та широкий дуже, що оком зїздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Люцкі ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадиля бараболї шелестить на нїм. Під корчем мала дитина. І хлїб ще і огірок тай мисчина. Чорний сверщок дотулився нїжки тай утїк. Зелений коваль держить ся по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько об’бігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадиля. Тай звернуло ся і впало. Впало ротом до корча. Бє нїжками, дуже пручає ся і поволеньки синїє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана ноги, бо покалїченї, посїченї, пооранї. Привязана чорним волосєм до чорної, землї як камінь.
Сонце радоби цїлу міць свою на єї лици покласти. Не може єї підвести тай за хмару заходить.
Чорний во́рон зняв ся, облїтає, облїтає тай кранче.
Врештї зірвала ся. Наслухає, наслухає.
— О то, я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз по при раз корчі розриває.
— Добре, шо спит. Така мука, така мука єму тай минї з ним. А заробити траба, бо в зимі нїхто не даст.
Нагнула ся тай копає, борзо, хутко. А той корчь обминає. Кілько спокою доки спить....
=========================
[«Камінний хрест». Студії і образки. (1900), с.69—70]
18.05.1900