Ковалюк підняв орчик до гори тай казав музикам:   — Грайте до порєдку, як має бути, бо це весїлє буде славне на всю Україну і в Коломиї і в Станїславі...   — Оцес вже не потребує весїля, але ще є два такі, шо мают гуляти.   Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снїгу. Коло нього сидїла його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:   — Та шо кажеш робити, шо до дїтий переказуєш ?   І ще щось до нього говорила, нїби на тамтой сьвіт переказувала.  

Не міг сїсти, так його щось гнало від стїни до стїни. Ходив та ходив по хатї. Обстанова хатна і кути замазували ся і пропадали в вечірнім сутїнку, а в голові зарисовували ся давні образи щораз виразнїйше.  

ПОЛЇТИЧНИМ АРЕШТАНТАМ МУЖИКАМ НА СЬВЯТИЙ ВЕЧІР.     У хатї було так ясно, що баба Грициха видїла кождий палець Іванків, де він до стїни притулив ся.   Сонце спускало ся насамперед на лїс, що стояв на горі перед хатою, на його галузю лишало всї свої дорогі камінї блискучі, а лїс бив промінами у вікна хати.   І таких їх було багато в хатї, що баба видїла кождіський палець Іванів на стїнї.   — Мой, Іване, аби я тебе не видїла бїльше на лаві! Адї, шо ти із стїн поробив. По земли собі бігай.  

Довгий такий та широкий дуже, що оком зїздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Люцькі ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.   Зісхле бадиля бараболї шелестить на нїм. Під корчем мала дитина. І хлїб іще і огірок тай мисчина. Чорний сверщок дотулив ся нїжки тай утїк. Зелений коваль держить ся по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько об’бігає дитину.   А воно плаче за шелестом бадиля. Тай звернуло ся і впало. Впало ротом до корча. Бє нїжками, дуже пручає ся і поволеньки синїє.  

Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найлїпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як ґазди мочьили луфко в ротї. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.   — Доцю, ня, а подиви си, як воно вигльидає ?   — Ще чепірнате, таке як нечисане повісмо, ще пишіт.   І ґазда пхав олївце в рот і зачинав знов писати.  

Поклав граблї коло себе, сїв потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далї говорив на четверо гоний за голосно.   — Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажу си тай зараз дїдови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть тай зараз запіворит: Та бо ви не сидїт...   — А то Господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебираю. А руки, адї, як зґребло, а вжем місїць не голений, а до церькови вжем дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?  

Синя як пуп сидїла на печи посеред купи дрантя і без упину била головою в стїну. На припічку сидїв син бабин.   — А хоть би-м продав си, то топлива нї відки вам не дістану, а хоть би-м украв, тай імут. Сидїт на печи, обтулюйте си в лахмітя, як можете, тай тепла чекайте. У мене малї дїти та вєнут, сарачьита, на морозї. Адї, принїс-сми вам хлїб тай горівки крішку тай білу дранку та обійдїт собї сьвьита по божому. А може ще люде вам шо внесут. Тай головов у стїни не бийте, бо нїчо з них не вібєте.  

Перший:   — Лишень самого полотна зо пятьдесять звоїв по смерти лишило си. Такого богатиря пошукати. Хлїб стояв від десїть років немолочений — там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Тай не знати, хто тими грішми загрів си ? — Прийшла смерть тай мус усе покидати!  

Студия   I.   Від коли Івана Дїдуха запамятали в селї ґаздою, від тодї він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлию і нашильник, а на себе Іван накладав малу, мотузяну шлию. Нашильника не потребував, бо лївою рукою спирав може лїпше, як нашильником.  

Митро латав жоночі чоботи. Не латав, а зчіплював до купи. Гріх би було давати таке дрантє до шевця, тай за ґрейцірь скупо. А жінка боса, босїська, води внести до хати не було в чім. Тому Митро вже від ранку взяв ся до чобіт. Сидїв коло лави протів вікна, обклав ся старим шкуратєм, воскував нитки на дратву і бісив ся як пес.   „Бігме, кину в пічь, шпурну у вогонь тай збуду си! Шкіра здривіла, ни́тки не прімкнеш, бо прірве си — вікинь на гній тай плюнь тай вже !“