Дух бесіди, смак аґресту

У своїй новій книзі «Цифровий мінімалізм» Кел Ньюпорт згадує про розрізнення між конектом і бесідою, запроваджене відомою дослідницею впливу цифрових технологій на людську свідомість Шеррі Теркл. Конект означає низькоінформативну комунікацію, притаманну соціальному життю онлайн, натомість бесіда – глибший, високоінформативний міжлюдський зв’язок, характерний для взаємодії у реальному світі. «Бесіда віч-на-віч – це наша найбільш людська – і людяна! – діяльність. Будучи повністю присутніми одне для одного, ми вчимося слухати. В бесіді ми розвиваємо здатність до емпатії, переживаємо радість від того, що нас почули, від того, що нас зрозуміли», – співчутливо цитує дослідницю Ньюпорт, показуючи далі, як атрофується здатність до бесіди в нашій цифровій епосі, як короткочасний і мілкий конект підміняє собою тривалу дійсність неквапливої бесіди. Тисячі крихітних твітів не стають однією-єдиною задушевною розмовою, яку пам’ятаєш усе життя. Сотні статусів на Фейсбуці не можуть напоїти живою водою спраглого за людьми і суто людським серця. Один лайк – це один біт інформації. А серце потребує виговоритися і наслухатися досхочу, не рахуючи своїх гарячих сліз і прискорених ударів. Завдяки «Цифровому мінімалізму» ми вчимося краще розуміти загрози і виклики теперішнього нетривалого, пошаткованого кліками і тапами часу, знайомимося з помічними при тотально розповсюдженій цифровій інтоксикації практиками. Хтось відмовився від смартфона – і врятував свою душу, а заодно й вечірні години в колі сім’ї з барвистою книжкою казок і дзвінким сміхом дітей. Хтось покинув працю у прибутковій сфері цифрових технологій і пішов ремонтувати мотоцикли, щоб бачити реальні, а не віртуальні плоди праці, зримі діяння власних рук. А хтось навчився грати на гітарі, уперше почувши й оцінивши живі звуки струн, голос яких не замінить жодне вихолощене mp3.

 

 

Я пригадую десять останніх років, проведених на Твіттері, мікроскопічні радощі і втіхи самотніх переважно людей, заворожених ілюзією практично цілодобового спілкування. Ці сніданки й вечері вприкуску з твітами найдорожчих фоловерів, ці довірливі нічні ріплаї під час спільного безсоння, це марево дедалі досконалішого міста, з усе новішими й цікавішими вежами опцій. Ні, то був не Небесний Єрусалим, тільки наш віртуальний Твітербург, створений нами ж таки самими не без допомоги вправних мисливців за часом і увагою, зосереджених на найголовнішому завданні: щоб нам не хотілося йти з їхнього ресурсу більше нікуди, більше ніколи. От ми й залишалися онлайн, не підозрюючи про всі ті хитромудрі пастки, описом і аналізом яких займаються тепер Шеррі Теркл, Ніколас Карр, Кел Ньюпорт та інші сумлінні й відповідальні дослідники.

 

Наслідки увиразнилися згодом, тоді, скажімо, коли ми зрозуміли, що неспроможні написати довшого за 140 символів листа. Коли телефонний дзвінок з усією його доленосною непередбачуваністю почав викликати непереборний страх своїм несанкціонованим вторгненням у закодоване місце онлайнового трансу. Коли замість радості від розмови з’явилося непереможне небажання говорити, бо ми розучилися спілкуватися наживо, трепетно дослухаючись до інтонацій співбесідника, до затамованого болю в голосі, до невисловленої потреби не залишатися самотнім цієї ночі в до крику чужому, до божевілля рідному місті, про що так відверто говорять очі…

 

Ми розучилися практикувати належних себе. Твіттер, Фейсбук, інші соціальні мережі перетворилися на полігон не завжди легальних і не конче людяних експериментів з душами людей. Соціальні психологи, а останнім часом і посполиті психіатри можуть чимало розповісти на цю тему. Продати душу дияволу тепер називається прозаїчніше: продати дані користувачів. Людина, яка зі скрупульозністю серійного маніяка день і ніч відстежує лайки на сторінках Фейсбука, безжально видаляючи користувачів з друзів, якщо помітить, що вони лайкають неприйнятний для неї особисто контент, – це вже не людина, не жінка й не чоловік, а машинна функція, передбачена і сумлінно прописана інженерами людських душ. Вона могла би врятуватися, народивши і виховавши живу дитину, натомість вона плодить безкінечні примарні статуси, хто її порятує від самої себе, якщо якраз собою вона і не є?

 

На щастя, ще не всі остаточно й безповоротно заплуталися у цифрових тенетах. Тим цікавіші, тим привабливіші ці люди, вільні від потрапляння у підступні пастки соціальної інженерії. Спілкування з ними має цілющий вплив, читання їхніх творів лікує занапащені цифрою душі. Жартуючи, ми з дружиною і Тарасом Прохаськом ідемо від Мистецького Арсеналу до найближчої станції метро. Я заздро поглядаю на його кнопкову Нокію – саме така була в Ноя, коли йому зателефонував відомо хто і наказав готуватися до потопу. Тарас із легкою недовірою слухає мої страшилки про багатогодинне прилипання до смартфона і про панічний жах забути зарядний пристрій удома. Тарас – один із нечисленних майстрів доброї і глибокої розмови, які ще залишилися у пласкому одномірному світі дисплеїв і моніторів з їхніми німими лайками та кардіологічними символами. Слухаючи Прохаська, помічаєш, як у простору з’являється глибина, як будинки обростають історією, як на дедалі вищому небі з’являються переконливі зорі, що нічого не вчать і нікого не засуджують, попри те, що все бачать. Такими ж, як бесіди, а точніше, їхнім життєдайним продовженням, є Прохаськові есеї, його неповторна проза, переповнена любов’ю до життя і до читачів. З головою поринаючи в ці тексти, розумієш, що їх писала людина з добрим оком, людина, погляд якої приносить удачу випадковим зустрічним перехожим і лікує поранені лапи бездомним собакам. Тим, хто застряг у віртуальному межисвіті, можна порадити читати Прохаська, бо читаючи його, ти звільняєшся від зуроченості пластиковим більмом і від наслань недобрих ярмаркових магів та наперсточників з Кремнієвої долини, заклопотаних виключно висмоктуванням твоєї уваги і перетворенням її на свої гроші. Читаючи Прохаська, ти згадуєш, що вмієш читати, а отже, бути насправді, бути тривало, змістовно і самоцінно, от-як вірш буває написаний добре, або як пісня співається любо – і всім, хто долучається до співу, не хочеться, щоб та пісня хоч колись там закінчувалася. Читаючи, розмовляючи, співаючи, ми є належним чином, є собою. Давно колись запала в пам’ять фраза Прохаська про аґрест: «Гордість аґресту не в тому, що аґрест найкращий, і не в тому, що він найбільше вистраждав, а в тому, що нічим іншим, крім аґресту, він не є і бути не може». Поширюючи цю Тарасову думку, можна сказати, що гордість людини полягає не в кількості лайків, поставлених нею або під її текстами, а в здатності вести розмову до світанку, в здатності залишатися людяною попри всі нелюдські речі, які діються довкола нас, у здатності вимикати всі на світі пристрої задля спільного слова і спільного мовчання.

 

 

21.02.2020